Я, взагалі, не вступаю в розмови в громадському транспорті. Але поряд зі мною сидів чоловік у камуфляжних штанях і звичайній курточці. Передавав за проїзд, передавав решту. Потім: «Алло, пап. Ти новини знаєш? Ну, ввімкни радіо. Уже передавали. Я години за 3-4 буду». Потім ще один телефонний дзвінок. І знову питання, чи знає уже той хтось новини. І відповідь «31 людина. Вам на построєнії не сказали? А прапор не приспущений? А з медротою ти говорив?».
Ну, я книжку закрила, дістала телефон. Гортаю стрічки новин, але про пряме вторгення Росії і бомбардування міст нічого немає.
«Про які новини ви говорите?», – питаю, сама від себе не чекаючи.
«25-тка. 40 людей пішло, 9 повернулось. Ви розумієте, 31 хлопця уже немає». А потім він не міг зупинитись. Говорив, що десь під Дебальцево, що пішли на зачистку, повернулось 9 замість 40.
Говорив, що їде в шпиталь, що контузія ока і розрив вуха (7 швів) і барабанної перетинки. Що вони 115 днів тримали Луганський аеропорт, але їх ніхто не називав кіборгами. «А потім генерали дали наказ відвести артилерію. Як можна відводити артилерію і залишати піхоту? Спочатку треба було спробувати вивезти техніку, яка пошкоджена. Щось би та вивезли, а потім під прикриттям артилерії виводили б піхоту. Як можна зі стрілковою зброєю залишати людей проти танків? Нас не тільки змусили здати аеропорт, але й людей поклали».
«У мене мабуть в березні дембель буде. Хоча який дембель? Молодняк по мобілізації наберуть, його ж вчити треба. Але у мене дружина і двоє дітей, я не хочу витягти поганий лотерейний квиток на цій війні. Не знаю, що зараз в шпиталі скажуть, послухаю ще».
Я встигла спитати, чи потрібна йому допомога. Він так строго подивися: «Волонтерська? Ні, нам і так тільки й волонтери допомагають. Все буде добре. Бережіть себе».
Текст без моралі.
ukr-online.com
