Останнім часом нікого не дивує, що будь-яка регіональна напруга в Євразійському регіоні має або чіткий кремлівський слід, або суттєві натяки на його наявність. Недоімперія під керівництвом шаленого диктатора за будь-яку ціну намагається спровокувати регіональну нестабільність з метою привласнити собі роль «миротворця» та нав’язати «гарячим» регіонам свою військову/поліційну допомогу. Таким чином, путін намагається посилити рівень впливу росії на Євразійському континенті та, по можливості, «відхопити» нові території, перетворивши їх на сателітів кремля на кшталт білорусі.
Три дні тому такий спокійний Узбекистан охопило полум’я суспільних заворушень. Жителі Каракалпакстану, незадоволені намірами ташкентської влади змінити конституцію Узбекистану, вийшли на вулицю, вимагаючи визнання суверенітету Каракалпакії.
Ця історія почалася далекого 1990 року, коли Каракалпакська АРСР прийняла Декларацію про Державний суверенітет, який би затверджував загальнореспубліканський референдум. Через три роки, 1993 року, Каракалпакія підписала з Узбекистаном міждержавний договір на 20 років про входження до складу Узбекистану з правом виходу шляхом проведення референдуму населення Каракалпакстану. Ця норма була навіть прописана у Конституції Узбекистану.
Наприкінці минулого року президент Узбекистану Шавкат Мірзієєв анонсував Конституційну реформу, яка шляхом референдуму внесла необхідні правки до основного закону країни. У травні 2022 року було створено Конституційну комісію, головним завданням якої було «збір від населення пропозицій щодо зміни Основного закону». Серед таких «народних пропозицій», навіяних владою Узбекистану, є й зміна статусу Каракалпакської автономії у складі країни, що унеможливлює здобуття суверенітету та незалежності.
26 червня проєкт змін до Конституції було опубліковано у ЗМІ. Це викликало хвилю гарячих питань у населення Каракалпакії, яке не погоджується з тим, що автономія практично перетворюється на ще одну область Узбекистану. 1 липня мітинги переросли в масові протести, для припинення яких влада задіяла поліцію та військових. Пролилася перша кров.
Начебто абсолютно справедливе бажання самостійності від населення Каракалпакії. До чого тут росія? Можливо – і ні до чого. Але…
Узбекистан довгий час намагається зберегти баланс між росією, Заходом та Китаєм. Велика кількість американських та європейських компаній у країні говорить про те, що західна орієнтація Узбекистану, яка не може не турбувати російське керівництво, посідає не останнє місце у геополітичних намірах країни.
Між росією та Китаєм вже давно триває конкурентна боротьба за вплив у регіоні, а останнім часом Пекін став провідним партнером Ташкента не лише в економічному, а й у військовому плані. Китай постачає Узбекистану зброю та військове спорядження, а кількість радників та інструкторів Піднебесної у силових структурах та збройних силах країни останнім часом суттєво зросла.
Узбекистан не є членом ОДКБ, про що вже неодноразово говорив путін, натякаючи на «загрози сепаратизму, фундаменталізму та інші ризики безпеки». Незважаючи на такі “прозорі натяки”, Ташкент поки що не бажає приєднуватися до Договору про колективну безпеку. Крім того, влада Узбекистану не підтримала збройну агресію росії проти України. Більше того, з 22 квітня посольство Узбекистану поновило свою повноцінну діяльність у Києві.
Всі ці фактори не можуть не дратувати путіна і не спонукати його “виправити ситуацію” з сусідом, що “балансує”.
Крім того, один з найбільш помітних представників руху за незалежність Каракалпакії, Демократична партія “Алга Каракалпакстан”, якийсь час відрізнялася явно проросійськими поглядами. А її лідер Аман Сагідуллаєв найбільшу активність виявляє у москві чи Казахстані. Більшість місцевих лідерів нинішніх заворушень або мають бізнес у росії, або останнім часом там працювали.
Напрошується звичний ланцюг подій, зрежисованих кремлем: спровоковані заворушення – нав’язана «допомога» – примусова «сателітизація».
Так, прості каракалпакці не є прихильниками путінської влади.
Вони засуджують росію за її агресію проти України. На акціях у Нукусі навіть помітили українські прапори. Але виключати можливість того, що ними просто “грають” “ляльководи” з кремля, виходячи із ситуації та розуміючи всю підлість та гнилу сутність російської влади, абсолютно неможливо.
Юрій Федоренко
Блогер
