Військові капелани – це ті, хто не тримають у руках зброї, але щодня борються за людські душі. Їхня зброя – слово, молитва і віра. З початком війни вони стали підтримкою для тисяч воїнів, які повертаються з передової із травмами, втомою і болем. Один із таких – отець Володимир Сеньковський, який служить у лавах Національної гвардії України.
Свою дорогу військового священника отець Володимир розпочав ще у 2014 році. Тоді, коли на сході України спалахнули перші бої, він не планував ставати капеланом, але не зміг залишитись осторонь.
«Ми їхали на 2-3 тижні до підрозділів, служили, молилися, говорили з воїнами. Це було щось зовсім нове – і духовно, і по-людськи. Після першої ротації я зрозумів: назад дороги нема. Це мій шлях», – згадує отець Володимир.
Першим місцем його служіння стала Волноваха на Донеччині. З того часу він був поруч із воїнами не лише на молитві, а й у найскладніших умовах – під обстрілами, на позиціях, у бліндажах.
У 2015 році отець Володимир офіційно став військовим капеланом. Служив у добровольчому батальйоні «Черкаси», а згодом – у штурмовому батальйоні «Айдар». За його словами, кожен день на фронті був випробуванням не лише для бійців, а й для священника.
«Ми бачили біль, втому, розгубленість. Але саме тоді я зрозумів, що головне завдання капелана – бути поруч. Не з проповіддю, а з підтримкою. Військовий після бою потребує не лише відпочинку, а й відчуття, що його чують, що Бог поруч із ним», – каже він.
Капелан пояснює, що немає єдиного підходу до кожного воїна. Комусь потрібно просто поговорити, іншому – помовчати поруч, а комусь – коротко помолитися.
«Не можна скласти алгоритм спілкування з воїном. Кожен із них – окремий світ. І завдання капелана – знайти шлях до цього світу», – зазначає він.
Отець Володимир пригадує випадок, який запам’ятався на все життя. Під час спільної молитви у Волновасі поруч із ними впала міна – всього за кілька метрів.
«Ми молилися далі, а коли закінчили, боєць каже: “Отче, біля нас міна впала”. За кілька хвилин вона вибухнула. І тоді всі зрозуміли – молитва має силу», – згадує священник.
Сьогодні, коли День військового капелана тільки починає набувати свого значення, отець Володимир нагадує історію святого Мартина Милостивого – воїна, який розірвав свій плащ навпіл і поділився ним із товаришем.
«Саме з цього жесту почалася традиція милосердя серед воїнів. І тому Мартин – наш покровитель. Капелан має бути саме таким – тим, хто ділиться душевним теплом», – говорить він.
Попри роки служби, отець Володимир визнає, що його сім’я й досі переживає кожне відрядження. Вони прийняли його вибір і розуміють його місію.
«Головне – не забувати про Бога навіть серед війни», – каже капелан.
