Дорогий Богданчику, єдиний мій сину, звертаюся до тебе через газету, бо ні телефоном, ні з допомогою добрих людей не змогла достукатися до твого серця.
Чомусь воно зчерствіло до мене, хоча донедавна ти був дуже чуйним, турботливим сином. Ділився зі мною думками і, певно, віддав би останній шматочок хліба, якби я потребувала. Досі пам’ятаю смак тієї шоколадки, якою тебе пригостили, а ти сам не з’їв, а приніс додому й поділився зі мною…
Не знаю, синочку, що трапилося, чим я завинила перед тобою, що ти не хочеш мене провідати. Чи тим, що ночей не досипала, що ростила тебе сама, з останнього купувала тобі найкращий одяг, переживала, молилася за твою добру долю… І нині молюся. І мрію, щоби бодай на годинку приїхав ти до мене.
У свої 74 я зосталася в хаті сама-самісінька. Хворію, але навіть не маю кому розказати, що мені болить. А болить найбільше серце — серце, яке віддала тобі, своїй єдиній кровиночці, єдиній надії. Думала, матиму на старість плече, на яке обіпруся в скрутну хвилину, матиму дужу чоловічу руку поряд, що підтримає мене, коли спіткнуся… Та не склалося.
Я ж до тебе вісточки через людей переказувала, я ж тобі гроші на дорогу залишала, а ти все не їдеш. Мені б наговоритися з тобою, надивитися на тебе, обійняти. Бо хтозна, скільки ще топтатиму на цім світі ряст.
Приїдь, синочку, до мами, — Христом Богом благаю. Бо нема в тебе ріднішої людини. Бо ніхто ніколи так не переживатиме за тебе, як я. Ніхто не любитиме тебе так, як я. Колись ти це обов’язково зрозумієш, але щоб не було пізно…
Чекаю тебе вдень і вночі, виглядаю з доріг і думаю про тебе кожну хвилиноньку. Порадуй свою стареньку маму, синочку, приїдь…
МАМА, Козівський район.
“Вільне Життя”
