Давня українська приказка говорить: «Світ не без добрих людей». Здається, такі прості слова, але скільки сили, енергії й народної мудрості у них вкладено! Саме під час воєн людське суспільство ніби розшаровується: одні стають ще більшими людьми, а інші…
Марія Субчак із с. Кобиловолоки Теребовлянського району написала подяку всім добрим людям, які брали і беруть нині участь у допомозі її сину-воїну, на 12-ти аркушах учнівського зошита, передає “Номер один”.
Вона – матір чотирьох дітей – трьох синів і дочки. Наймолодшому Михайлові сьогодні 20 років, він пішов в армію добровольцем-контрактником на початку січня 2014 року і донині захищає свою Вітчизну. Спершу, як і в багатьох воїнів-земляків, у Михайла був Яворівський полігон, потім, з початку березня 2014 року, служба в м. Ромни Сумської області у складі 24-ї окремої Залізної механізованої бригади. Тут доля Михайла звела із земляком Віктором Семчуком із с. Залав’є. Далі їх перекинули під Ямпіль Донецької області, Віктора дещо раніше, він у тих місцях по-геройськи загинув одним із перших на Тернопільщині. А далі пішло-поїхало – Сіверськ, Слов’янськ, Ясинувата (Донецька обл.). В Луганській області потрапив у полон, пробув там півтора тижня. Це «аж» чи «лише»? Чим вимірюється час у полоні? На ці запитання знають відповідь лише ті, які там побували, пізнали випробування долі до кінця. Михайлові довелося побувати в більшості «гарячих» точок на Сході. Наприклад, ті ж проблематичні блокпости №31, потім – №29, за які велися жорстокі бої, далі с. Кримське. Нині чоловік служить під Лисичанськом. По ротації Михайло побував удома один раз. Про бійця можна говорити багато. Він заочно вчиться у залізничному коледжі в Чернівцях. А ще він фізично загартований, гравець сільської футбольної команди. Бог милостивий до воїна Михайла і захищає його від значних ушкоджень. Мама говорила, що він їй показував лише незначні шрами. І це добре, це по-нашому, адже на відміну від російської приказки «Шрами прикрашають чоловіка», наше славне козацтво склало іншу поговірку: «Шрами на чоловікові вказують на його помилки у проведених боях». І хоч з тих пір пройшло багато часу і ведення воєн удосконалилося, все ж дана мудрість залишається актуальною й донині.
Добра материнська душа віддає частинку свого тепла й іншим дітям, каже, що не може їх назвати чужими, вони ж усі українці, тому й працює вихователем у сільському дитсадку. Пані Марія шле щирі слова подяки й низький уклін багатьом добрим людям, усіх їх перерахувати по прізвищах не можливо, бо жінка назвала їх понад 50, та згадаймо устами матері найзавзятіших з них у своїй доброті. Напевно, пані Марія до війни і не підозрювала, що ці прекрасні люди живуть поруч, що їх так багато. Це, найперше, родина близька і далека, односельці, друзі і знайомі сина, навіть багато незнайомих досі.
«Сьогодні, у такий нелегкий для українців час, я хочу по-материнському, з душевною теплотою подякувати всім добрим, чуйним, небайдужим людям за допомогу нашому синові й іншим воїнам України.
Найперше дякую всім працівникам Кобиловолоцької ЗОШ І-ІІІ ст. Я переконалася у тому, що для мого сина школа є другим домом, бо він завжди підтримував і підтримує зв’язки із вчителями та учнями. Коли Михайло перебував у відпустці, то в школі він бував більше, ніж вдома. Низький уклін сім’ї Поліщуків – Олександру і Марії. Пан Олександр є директором школи, а пані Марія – вчитель української мови та літератури. В мене бракує слів, щоб передати те, з якою теплотою і любов’ю всі педагоги ставляться до наших солдатів, а вони, у свою чергу, відповідають їм взаємністю. Окрему велику вагу в житті нашого села мають сім’ї благодійників – Наталя і Володимир Галянти, Надія й Володимир Труші і їх син Ярослав. Цих людей разом об’єднує спільна душевна доброта, милосердя, любов до ближнього й бажання допомогти нужденному в скрутну хвилину. Цими людьми повинно пишатися наше село. Сьогодні низько вклоняюся ще одній людині з великим серцем – Юрію Кулику, який є директором місцевого підприємства. Він колишній воїн-афганець, його великодушність і благородство вражають кожного.
Дякую за постійну молитву за всіх людей України і воїнів АТО владиці Павлу, єпископу Тернопільсько-Теребовлянської УПЦ КП, а також усім священикам, які моляться за наших солдатів. Дорогоцінним скарбом у житті кожної людини завжди були і є друзі. У нашого Михайла друзі вірні й добрі. Запам’ятався такий випадок. Однокласниця Михайла Надя Голембйовська вислала йому на Новий рік посилку з Києва, бо там вчиться в одному з вишів. Свідками вручення посилки стали бойові товариші Михайла, вони були досить вражені та й він сам, бо передача йшла на передову під постійними обстрілами через блокпости. Не менш вражаючою була і зустріч Михайла з друзями Назаром Великановичем та Арсеном Черсаком, які є студентами харківських вузів. Вони за десятки кілометрів приїхали у військовий штаб м. Чугуєва, щоб зустрітися зі своїм земляком перед відбуттям на війну. Тоді хлопці допомагали купити Михайлові все необхідне для фронту. Справжніх друзів, які можуть, не задумуючись, допомогти в скрутну хвилину, наші солдати знайшли і на Сході. Прикладом такого є молодий хлопчина одного з міст Донецької області Артем Герасимчук. Він не раз ставав у пригоді моєму сину, його бойовим товаришам, не рахуючись із часом та власним авто. Низький уклін йому і його родині! Такі відносини між людьми ще раз підтверджують, що немає окремо Заходу і Сходу, Півдня і Півночі України, є одна – єдина отча земля, яку просто неможливо поділити!
Окремо хочу подякувати нашому сільському голові Ігорю Титану і футболістам сільської команди за їх участь у спільній великій справі на благо нашої армії і народу. Небайдужі і наші заробітчани, члени українських діаспор у Німеччині, Канаді, Італії. Це колишній житель села Степан Москаль, благодійниці з Італії Галина та Оксана Лазечко. Надійною підтримкою Михайлові є і його хресні батьки – Іванна Іванець та Антон Вольний.
Неабияке шефство над усіма воїнами-земляками у зоні АТО взяли волонтери Теребовлянщини. Цих людей можна порівняти лише з ангелами-охоронцями наших дітей, які стали на нерівну битву з супостатом. Мій син, інші бійці щиро радіють їх приїзду, бо вони провозять із собою, окрім замовлених домашніх харчів та амуніції, приладдя тощо, ще й частинку домашнього тепла й затишку.
Хочу передати слова сина та його товаришів з війни: «Саме перед такими людьми можна і потрібно стати на коліна у знак подяки за їх безкорисливість, конкретну допомогу у всьому, без чого не було б української армії». Ось імена цих людей: Олексій та Оксана Стадники, Ігор Козак, Любомир Заверуха, Тетяна та Олена Занози, Михайло Самець, Микола Шевчук та багато інших, імен яких, на превеликий жаль, я не знаю, але вірю, що їх добрі справи оцінить Бог.
Не криючись, можна сказати, що без підтримки бізнесових кіл, господарників та підприємців з допомогою воїнам АТО не лише в нашому селі, а й по всій Україні було б туго. Прийміть і Ви подяку від солдатських матерів.
Пані Марія по житті – оптимістка і надзвичайно чуйна, добра людина, тому вона і до інших людей так відноситься. А ще ж вона жінка, мати… Напевно, її материнське серце болить і пече, стискається, тужить за сином Михайлом. Та з іншого боку – все розуміє і надзвичайно гордиться сином, всіляко його підтримує й допомагає.
Обговорення