Матері сприймають війну материнством – і тому їм нині найважче після тих, хто на передовій. Бо не лише материнська любов безмежна. Незглибимий також і біль матерів, і їхні тривоги й переживання не мають кінця-краю. Сьогодні ми вас познайомимо з матерями кількох поліцейських охорони Тернопільщини, які служать у складі стрілецького батальйону поліції особливого призначення в Тернопільській області. Розповідаючи про цих жінок, у їхніх образах дякуємо всім матерям захисників і обіймаємо їх замість синів і доньок, які на війні.
Олена Синьків: «Як і кожна мама, я хочу не воїна, а сина, дитину»
Валентин Синьків – батько командира взводу №1 роти реагування поліції охорони Тернопільщини лейтенанта поліції Едуарда Синьківа став на захист країни з перших днів повномасштабного вторгнення рф, аби його синові не довелося воювати. Але син пішов теж – і тепер за них обох щодня молиться одна мати.
«Наш тато пішов добровольцем, зараз лікується від важкої контузії, ціла родина воює, маємо загиблих, – розповідає мама Едуарда пані Олена, ледве стримуючи сльози. – Тому я відмовляла сина, але одного разу він поставив мене до відома: «Я чоловік – і я маю йти!» Я погана мама, бо не змогла його зупинити. Тепер тільки молюся і прошу берегти себе».
Олена Синьків – підприємиця, мешкає в Збручанському на Борщівщині. Має ще молодшу доньку Анастасію, яка навчається в Тернополі.
Пані Олена каже, що не вона підтримує дітей, а діти – її, постійно телефонують і заспокоюють. Але ця ноша – бути мамою і дружиною захисників – однаково важка для неї. Надто коли усвідомлюєш, що Едуард точно не завжди скаже правду, аби не хвилювалася.
«Мій син чесний, надійний, добросовісний, завжди заступиться і за сім’ю, і за чужого. Я ним пишаюся, – запевняє пані Олена і додає: – Але, як і кожна мама, я хочу не воїна, а сина, дитину, щоб він спокійно жив у мирній країні. Я його безмежно люблю і чекаю. Діти – це моє життя».
Спасибі вам, пані Олено, за дітей. І нехай ця вдячність притулиться до всіх материнських сердець, які нині потерпають за тих, кому ми завдячуємо змогою жити.
Надія Перожишин: «Якщо Бог дає мені таке випробування, то я мушу тримати стрій»
У 58-річної Надії Перожишин, яка працює кухаркою в Геленківській школі на Козівщині, – четверо дітей і шестеро внуків! Найстаршому синові буде 38, наймолодшій дочці – 20, а найстаршій внучці – 17. Неймовірно багата мама й бабуся!
На початку повномасштабного вторгнення був мобілізований її старший син Роман, який звільнився у зв’язку з народженням третьої дитини. А тепер служить у стрілецькому батальйоні й Богдан – молодший інспектор роти реагування поліції охорони Тернопільщини, старший сержант поліції.
«Якщо Бог дає мені таке випробування, то я мушу тримати стрій, – каже пані Надія. – Хвилююся, люблю, молюся і знаю, що все буде добре, бо я не одна – на небі є інші хоронителі. Тішуся, що мої хлопці тримаються одне за одного. Богдан підтримував Романа, а тепер Роман підтримує Богдана. Не все кажуть мені, бо бережуть. Але мені достатньо того, що невістка зателефонує і повідомить, що в сина все добре. Я його прошу ставити сім’ю на перше місце. Переживаю, боляче, але хочу, щоб Богдан, якщо має змогу, краще подзвонив до дружини, поцікавився, що роблять діти, в нього їх двоє. Вони так плакали, коли він їхав… А мені вистачить знати, що живий і здоровий».
Пані Надія зізнається, що була поблажливою мамою для молодших донечок і суворішою для старших синів: строгіше їх виховувала, за руку водила до церкви, пильнувала, щоби не потрапили під згубний вплив.
І материнська педагогіка спрацювала – сини зросли порядними. І веселими, як їхня мама. Наш Богдан – борець за справедливість і генератор позитиву. Йому пасує фах поліцейського, він відповідальний і надійний, людина слова і діла.
«Коли люди мені кажуть: «Твого Богдана по телевізору показували», я пишаюся, – розповідає Надія Перожишин. – І одночасно дуже переживаю, бо поліцейський, коли їде за викликом, ніколи не знає, що чекає його…»
Уклін вам, пані Надіє, за дітей. Хай у вашого материнства буде багато приводів для радості, оптимізму і щастя.
Валентина Габатель: «Всі знали, що син на війні, тільки я не знала»
Контролерка Волочиського машинобудівного заводу Валентина Габатель починає і закінчує кожен свій день молитвами за обох синів, їхніх дружин, трьох внуків… І щодня старається отримати вісточку від молодшого сина Артема – бійця стрілецького батальйону, який пішов туди з посади поліцейського взводу №1 роти охорони об’єктів та публічної безпеки батальйону поліції охорони Тернопільщини.
Пані Валентина розповідає, що завжди була для своїх синів лагідною мамою, віддавши роль строгішого вихователя татові. Тож своє м’яке серце Артем, схоже, успадкував від неї.
«Обидва мої сини доброзичливі, дуже люблять своїх дітей і поважають нас, батьків, – ділиться жінка. – Обидва бояться мене засмутити, розхвилювати. Наприклад, усі знали, і батько теж, що Артем на війні, тільки я довго не знала. Признався мені, коли вже був на сході. Заспокоював, що патрулює місто. А коли приїхав і розказав правду, то я місяць не могла відійти від почутого. Мій син не раз був між життям і смертю. Коли витягував тіло побратима з поля бою, ледве не наступив на міну. Йому тоді хлопці сказали, що, видно, хтось за нього дуже сильно молиться. А то я молюся. І, думаю, більше від мами не молиться ніхто. Прошу Бога, щоб усі наші діти були здоровими і щасливими біля своїх сімей, своїх дітей, у мирній країні».
Для Валентини Габатель бути мамою поліцейського – велика честь і глибокі переживання. Але молитва і віра в краще допомагають їй триматися, чекати і не втрачати надії.
Дякуємо вам, пані Валю, за ваших синів. Нехай усі сили Світла і Добра бережуть Артема й інших захисників і захисниць, які тримають небо над цією подвійно святковою материнською неділею.
