Писати, говорити, думати про добро! Ось настанова на майбутнє, яку кожен із нас має посилати у космос. Лише за такими правилами живе дивовижна жінка, мати 13 дітей Наталія Загроцька. Її місія – зробити життя діток, до яких усім, навіть рідним батькам, було байдуже, щасливим, сповненим мрій та надій на краще…
Пані Наталя родом із Підволочиська. Навчалася у Тернопільському національному педагогічному університеті за спеціальністю «Журналістика». Саме там розпочалася її непроста життєва історія. Якось студентка виконувала журналістське завдання – брала інтерв’ю у головного лікаря обласного дитячого будинку «Малятко». Поспілкувавшись, зайшла в одну із груп, щоб пригостити малечу солодощами. І наче серцем прикипіла до одного із маленьких хлопчиків. Звали його Максимко. Наталі на все життя закарбувався в серці отой дитячий погляд, сповнений жалю, розпачу. Хлопчик підійшов, обійняв і одразу ж назвав мамою. Дівоче серце переповнював біль, на очі наверталися сльози. Вона втекла. Але отой дитячий погляд не давав спокою. Хлопчина мав вади, які з першого погляду впадали у вічі. Він мало говорив, виховательки розповідали, що у хлопчика трапляються напади епілепсії, були вади обличчя, розумова відсталість. Та Наталя цього всього не помічала. «Максимко – це мій син», – твердо вирішила вона, пише газета “Свобода“.
Так у 19 років дівчина вирішила стати мамою для хлопчика, від якого відреклися рідні. Однак навіть не сподівалася, що в житті на неї очікуватиме ще чимало випробувань.
«Майже рік я відвідувала його. Та якось мені сказали, що Максимка планують перевести в інтернат у Кам’янець-Подільському. Я засумувала, бо прикипіла серцем до дитини. Не сказавши ні мамі, ні подругам, пішла в соціальну службу дізнатися, як можна його забрати, але мені відмовили. Тоді вже наважилася сказати про своє рішення мамі. Вона розплакалася, почала відмовляти, мовляв, змарную собі життя. Через кілька тижнів я таки достукалася, але боялася, що соціальна служба за місцем реєстрації в Підволочиську не дозволить», – розповідає жінка
Наталя каже, що лишень переступивши поріг соціальної служби, розплакалася. «Дитино, щось сталося?» — запитала керівник. Дівчина, мов на сповіді, розповіла свою історію, жінка поспівчувала і відразу ж підтримала.
«Тоді Президентом був Ющенко, саме започатковували програму «Прийомна сім’я», тож мені запропонували створити таку сім’ю. Я не мала власного житла, потрібна була нотаріальна згода матері. Якось я впросила маму, оформили документ, та коли про моє рішення дізналися односельці, прийшли до нас, почали «накручувати», і мама здалася… Кричала, плакала, намагалася переконати, що мені, молодій дівчині, не потрібен такий «тягар». Та я не передумала, у мене вже були документи, тож я взяла Максимка. Коли моя мама вперше побачила його, вигнала нас із дому», – пригадує з сумом жінка
Тоді молода дівчина з дитиною просили прихистку в друзів, а згодом таки винайняли невеличке житло в Тернополі. Давала собі раду, як могла. Змушена була багато працювати.
«Максимко — абортована дитина. Його мати наполягла на аборті на шостому місяці вагітності. Хлопчика витягали щипцями, покалічили: в нього деформована голова, заплющені оченята… Але він вижив! Дякую лікареві, який взяв під свою опіку 900-грамове немвл.я і два місяці виходжував. Потім Максимка передали в дитячий будинок. Мені здавалося, якщо я йому не допоможу, то ніхто цього не зробить, – ділиться пані Наталя. – Потрібні були гроші, я працювала увесь день, довелося покинути навчання. Максимко був дуже складний, його не приймали у дитячі садки, погодилися взяти до приватного. У той час я пізнала Бога, пробачила свою маму. За садочок платила чималі кошти, багато витрачала на лікування сина. Та минув час, і Максимко почав розмовляти, я перевела його у звичайний садочок.
Якось ми випадково зустрілися в місті з моєю мамою. Побачила вона Максимка і тоді прийняла його, помалу полюбила, як рідного…»
Минуло 5 років, волею долі чи з Божою поміччю у житті Наталі з’явився чоловік, який став не лише її другою половинкою, надією та опорою, а хорошим другом. Ярослав полюбив Максимка, як рідного. У шлюбі у них народилася донечка Катруся.
Жінка була волонтером в обласному реабілітаційному центрі, там зустріла семирічного хлопчика, якого відібрали у біологічної матері за неналежне виховання. Наталі він відразу припав до душі. Та й дитя, як тільки побачило жінку, почало кликати її мамою. Бувало, він ночами плакав за нею. Наталя з Ярославом вирішили взяти хлопчика в сім’ю.
Однак у хлопчика було ще двійко маленьких братиків. Діти перебували у дитячому будинку. Розділити братиків не мали права, тож Загроцькі наважились на серйозний крок – усиновили усіх трьох. Було дуже складно, бо у дітей, крім вад, був слабкий імунітет, вони постійно хворіли.
Та подружжя це не спиняло. Вони огорнули дітей величезною любов’ю і сімейною опікою. Тож, коли почули, що матір всиновлених хлопчиків народила дівчинку і залишила її у пологовому, вирішили і її забрати до себе. Рідна кров, як не як. Так у сім’ї росли шестеро діточок.
Згодом у багатодітній родині з’явилася Вірочка. А знайшла її в Інтернеті Катруся. Наталя розповіла, що донька побачила фото дівчинки на порталі «Сирітству – ні» і заявила, що це – її сестричка
«Вірочка із Сум. Вона була без рук, не мала частини мозку і у п’ять років важила п’ять кілограмів. Лікарі у Тернополі переконували, що дівчинці не вижити…» – пригадує Наталя.
Забравши дитину із лікарні, Загроцькі найняли реабілітолога, яка працювала над нарощенням м’язів та навчила цьому й Наталю. Віра не могла самостійно їсти, лише через зонд. Доводилось багато працювати, щоб дівчинка вижила. Вірочка уже навчилася ковтати, і все це завдяки невтомній праці мами Наталі. Сестрички обожнюють одна одну.
Згодом у сім’ї з’явилась ще одна дівчинка з Черкас. Олі було 10 років, і вона жодного дня не була у школі. Не знала елементарного, що таке сніг, дощ, вітер… Нині вона соціалізована і навчається в школі.
Переглядаючи анкети дітей-сиріт, подружжя звернуло увагу на дівчинку Яну і поїхало в Кіровоград, щоб її забрати. Однак у службі у справах дітей попросили взяти ще хлопчика Артемчика. І так сім’я поповнилася двома дітками з Кіровоградщини. Після смерті дівчинки, якій було лише 2 роки і 4 місяці, було дуже важко морально.
Наступний — Ромчик. Після смерті матері хлопчика віддали до патронатної сім’ї, і уже зідти його забрала наша героїня. Маючи десять років, він не вмів говорити, був постійно у підгузках і не ходив жодного дня до школи. Хлопчику найняли вчительку, і за рік його вдалося соціалізувати. В 11 років Ромчик пішов у перший клас.
Коли пані Наталя лежала з однією з доньок у лікарні, до неї підійшла лікарка і сказала, що привезли хлопчика з таким самим діагнозом, як у її донечки. Так Дмитрик знайшов нову сім’ю. В 2 роки хлопчик важив 6 кілограмів, не чув, у нього підозрювали аутизм, не вмів ходити. Тепер важить 12 кг, чує і ходить.
Останнім у цій сім’ї з’явився Василько. До нашої героїні зателефонувала спеціаліст у справах патронатних сімей з Києва і попросила його забрати, бо за 5 років хлопчик так і не знайшов сім’ю. Жінка сказала: «Якщо ви не допоможете, то ніхто уже не допоможе».
Про своїх дітей пані Наталя розповідає з неймовірною любов’ю, радіючи успіхам кожного з них. Однак для цього їй доводиться докладати титанічних зусиль. Попри усі складнощі, ця сім’я допомагає іншим. У їхньому будинку є кімната, де вони збирають вживаний одяг, перебирають його, сортують і віддають старостам у їхні округи…
Зізнаюся, я написала лише частину з того, що можна розповісти про дивовижну сім’ю Загроцьких. Це люди з великої літери. Їм не байдуже до людського горя, біди. Переконана, що Бог віддячить сторицею.
