Рідна ненько моя Україно! Ти мужньо переносила найважчі випробування у всі часи, оплакувала сотні тисяч своїх мужніх синів і доньок. Ти багато разів відроджувалася зі згарищ і руїн, виховувала молоді покоління, яким передавала естафету любові до себе і боротьби за свою волю. Ти мала незліченну кількість своїх лицарів правди, що залишили по собі невмирущу славу. Гортаючи сторінки історії за розповідями односельців, ми відкриваємо цю славу для себе й укотре зазираємо у твоє трагічне й героїчне минуле, Україно. Воно й нині надихає нас у боротьбі з ворогом.
…Був 1941 рік. Двоє дочок і син Галини повернулися зі Львова в село, щоби продовжити боротьбу з окупантами. Багато провідників ОУН перебували на той час у гестапівських лапах. Німці їх по-звірячому катували.
Магдалина й Меланія були зв’язковими, все життя присвятили боротьбі з окупантами, тож після приїзду в село стали налагоджувати необхідні зв’язки й мережу Червоного Хреста. Брат дівчат Мирон очолював осередок визвольної боротьби.
Щоразу, йдучи на завдання, Мирон цілував мамині спрацьовані руки. Схиляючись низько, щоб вона не бачила його сліз. «Кріпіться, мамо», — просив і відводив погляд убік, не в силі дивитися на материнське згорьоване обличчя. Доньок матір благословляла вишитим рушником, а потім довго дивилася виплаканими очима своїм дітям услід.
Сестри завжди були обережними, та одного разу, спускаючись у криївку, де їм було приготовлено багато праці для друкарні, почули крик якогось птаха. Магдалина роззирнулася, але не побачила нікого. А зрада йшла їхніми слідами. Вона упродовж віків пленталася за нашими героями, загортаючи їхні життя в чорну кирею смерті. Не знали оунівці, що це їхнє останнє завдання і воно залишиться невиконаним.
Не знали, що потраплять до рук ворогів і загинуть усі троє, переживши страшні катування. Сестер і брата схопили й запроторили до в’язниці. Мирона били кабелем, палицями з цвяхами по коліні, забивали під нігті патефонні голки. Всередину валянка клали цеглу й били по серці, нирках і печінці, виколювали очі. Щодня допитували і знущалися.
Сестер теж били, ґвалтували, піддавали нелюдським тортурам, але дівчата твердо стояли і свято вірили, що їхня боротьба і їхні муки не даремні.
Чорне небо. Чорна земля. Чорна будівля катівні, наповнена понівеченими молодими тілами. Тут усюди стояв запах смерті. Над в’язницею сірою непроглядною пеленою нависало небо. Поміж колючими дротами і бур’янами свистів вітер…
Однієї ночі в камеру до сестер вкинули напівпритомного Мирона. Біль розривав його тіло, кров запеклася в очах. Він не знав: ніч надворі чи день. Темрява заполонила серце і мозок. Ватні ноги не слухалися. Скривавлене тіло хлопця корчилося на бетоні, але він ніяк не міг прийти до тями. Коли поліцаї пішли, сестри обняли ледь живого брата.
Під ранок дуже похолодало — і вони обняли його, щоби всім трьом зігрітися. Поволі до Мирона почала повертатися свідомість. Він відчув у собі життя, що ледь тліло. Поворушив рукою, спробував помацати довкола, щоб зрозуміти, де він. Від того тіло пронизав гострий біль — поліцаї поламали чобітьми Миронові пальці. А йому так треба було підняти руки, щоби продерти заліплені кров’ю очі. Насилу лівою рукою дотягнувся до обличчя і, здавлюючи стогін, роздер склеєні повіки й побачив рідні, набряклі від побоїв обличчя сестер. Вони голосили: «Братику, рідненький, ми з тобою, ми разом», «Вони вб’ють наші тіла, але дух — не зможуть»…
Ох, яким безнадійним був цей світанок. «Мамо, — одне лиш слово прошепотів Мирон набряклими губами й повторив: — Мамо…» Сьогодні їх поведуть на страту — і матір це знає.
Щодня вона ходила під тюремними мурами, годинами вистоювала там. Серце розривалося від болю, в голові гуділо, як у вулику. Нині смерть відбере в неї найдорожче — троє дітей. Як із цим змиритись, як жити далі?
Їй дозволили попрощатися з дітьми. Не плакала, переступивши поріг в’язничної камери, хоч побачила там скатованого сина, котрий, як завжди, тримався гордо, скатованих дочок. Не плакала, кладучи на їхні голови хрест — материнське благословення на смерть в ім’я України. Не плакала й тоді, коли поліцай грубо обірвав її коротке побачення з дітьми. Не плакала, коли за дверима загримів важкий засув, звук якого надовго залишився в пам’яті. Він розлучив матір із сином і доньками назавжди. Не плакала навіть тоді, коли до її слуху донісся скрип шибениці та останні слова: «Прощаюся з мамою, з Україною і гину за Україну!»
І раптом сльози матері закрапали рясно. Гіркі, гарячі — й дітям наче стало тепліше. Вона дивилася в їхні очі — й усе розуміла без слів. Серцем відчувала, що хотіли б вони сказати, але не могли говорити через біль.
Ще мить — і матір побачила спотворені від люті морди катів. Її діти, зібравшись із силами, в один голос вимовили: «За тебе, Україно, вмираю, не забудь мене!»
…А матір тим часом згадувала, як іще недавно вони веселилися, раділи, виповнювалися гордістю за Україну. Жити, творити, шанувати все рідне, батьківське у вільній Україні — це було їхнім вимріяним щастям.
Повіяв лагідний вітер, згорнув з їхніх облич розсіяне волосся, торкнувся прощальним поцілунком, але вони вже нічого не відчували. Ця похмура осіння днина була невимовно страшною. Село з жахом загомоніло безпорадними вигуками, розпачливим плачем.
Матір упала на землю, вириваючи з неї жмутки трави. Та раптом чиясь сильна рука підняла її і жбурнула вбік. «Геть звідси!» — гримнув кат. Це був найстрашніший день у житті матері.
Вона лежала на землі, по якій її діти колись робили перші кроки. По стежині — до воріт, до церкви, до батьківського саду. Тут достигали їхні співучі юні літа, виколисані маминою ласкою, татовою мудрістю. А потім у їхній рідний край прийшов ворог і люто карає українців за те, що хочуть бути вільними господарями у своєму домі.
Заскрипіли вози. Вкинули на них понівечені тіла героїв і повезли…
Багато літ минуло відтоді, а в пам’яті нації досі болять ці буремні роки, коли на неминучу смерть ішли вірні сини й дочки України. Ішли з чистою совістю. Не за багатства, посади і славу, а з синівського святого обов’язку. За тебе, рідна Україно! Сповнені великою Шевченківською любов’ю до Батьківщини, сил та енергії, здатні на самопожертву в боротьбі за самостійну Україну. Вони стали символом воскреслого дзвону, що розбудив наш край із московсько-імперського сну.
Нині, оцінюючи подвиги вояків УПА, ми вкотре переконуємося, що їхнє служіння Україні — це дороговказ на шляху до побудови держави. Вони обрали собі єдино правильний шлях — жити правдою, іти з народом, боротися разом із ним проти поневолювачів.
А матері, які виростили, викохали синів і дочок, без вагань благословили їх на священну боротьбу, знаючи, що, може, востаннє бачать їх живими. Тих бідних страдниць під дулами автоматів приводили впізнавати мертвих дітей. І ці мучениці не зізнавалися, бо мали ще менших дітей, мусили берегти себе заради них.
…Доля України — це доля кожного з нас. Кривава і смертоносна, але водночас героїчна і славна. Як доля святих, котрі віддавали життя за братів своїх. Вони пішли з життя з любов’ю до України, залишившись їй вірними.
Олеся.
Тернопільський район.
