
Головний спеціаліст Державного архіву Тернопільської області Ігор Крочак фотографував усі ключові події тримісячного протистояння на столичному Майдані. Щойно там виникало загострення, Ігор писав заяву на невикористані у попередні роки відпустки і їхав до Києва. Їхав не лише як патріот, а й як військовий історик, журналіст.
Зробити вдалі кадри і вціліти під час сутичок на київських вулицях тернополянину допоміг досвід: він навчався на факультеті військової журналістики Львівського вищого військово-політичного училища, був прес-секретарем обласного комітету УНА-УНСО, працював фотожурналістом у 1991 році у Литві.Ігоря знаю давно і рідко бачу його без

камери, тож поцікавилась, яке фотоспорядження брав із собою на Майдан. «Три камери: одну на далеку зйомку, другу на широкий кут і одну маленьку, альпіністську, на випадок, якщо вийдуть з ладу основні. Крім того, були змінні об’єктиви, спалах, зарядка, акумулятори, електрошокер, газовий балончик. Носив на собі від 12 до 14 кілограмів – викладку, як у десантника», — відповів колега.
Запитала, чи відчував страх у зоні бойових дій.
— Молодим не боявся нічого, ліз напролом, а зараз намагаюсь не ризикувати, — каже 47-річний Ігор. — Та все ж «свою» кулю, гумову, у Києві «піймав». Влучила у скло

захисних окулярів. Цілились, гади, в очі. Після цього я ті простенькі окуляри відклав і купив надійні. Був ще великий синяк на плечі – гостинець-камінь від «тітушок». Один раз близько вибухнула світлошумова граната – два дні у вухах гуділо …
Близько дев’ятої ранку 20 лютого, коли почалася найгостріша фаза протистоянь, Ігор був на Інститутській – без бронежилета, з пластмасовою каскою на голові. Сам не захищений, молодим журналістам, які легковажно бігали вулицею під кулями, радив пересуватися короткими перебіжками, від дерева до дерева. Так робив і сам. Бачив, як

за кілька десятків метрів тернопільський журналіст Віталій Дерех, сховавши фотоапарат, допомагав виносити із зони обстрілу поранених. Бачив хлопців, які падали на землю, скошені кулями снайперів…
— Зараз йдуть дискусії, чому так багато наших погинуло, —зітхає Ігор. — Там, на Інститутській, дуже бракувало тактики і стратегії військової. Загиблі на якомусь неземному піднесенні, беззбройні, йшли вперед, прикриваючись благенькими щитами і закриваючи своїми тілами інших… Знайомі хлопці, які воювали у «гарячих точках», кажуть, що на Інститутській працювало до п’яти снайперських пар, по 2-3 стрільці у кожній. Це, швидше за все, були спецназівці МВС або закордонні найманці. Чи ті й інші разом. Стріляли і у повстанців, і у «ментів», щоб внести сум’яття. Думаю, що могли вбивати наших побратимів ті «беркутівці», які кілька днів тому поспішно отримували російські паспорти у Криму. А, може, тих убивць уже і самих в живих немає – прибрали замовники…
Дуже обурила Ігоря Крочака стрілянина «правоохоронців» по журналістах, медиках. Згадує, що у Литві солдати теж цілились по камерах, але то був 91-ий рік, радянська система, яка не вміла працювати з вільною пресою. Видно, у нас за 20 з гаком років нічого з того часу не змінилося. «Цікаво, що всі російські журналісти та окремі представники провідних світових ЗМІ, на відміну від українських журналістів, мали можливість працювати як на Майдані, так і в таборі супротивника, — зазначив Ігор. — Досить виклично поводили себе росіяни у прес-центрі. Намагалися влаштувати якийсь дріб’язковий скандальчик, коли від керівників Штабу національного опору доводилась інформація не на користь Російської Федерації. Та ми їх коректно і швидко заспокоювали».
Кращі світлин із понад 15 тисяч, зроблених істориком і журналістом під час Революції гідності, ляжуть в основу фотоальбому і книги, які він готує.
Світлана Ліщук, “МІСТО”
»