Мешканець смт Дружба Теребовлянського району Андрій Юрчик перед Новим роком повернувся з АТО додому у відпустку. Андрій пішов до армії за призовом райвійськкомату в серпні 2014 року і невдовзі потрапив на навчальний полігон 4-го батальйону 24-ї механізованої «Залізної» бригади поблизу Яворова Львівської області. У свої 37-м немаленького зросту чоловік з перших днів здобуття військової науки відчув, що дається взнаки фізична втома.
Все ж часу на роздуми й нарікання не було, кожного дня пізнавалися все нові й нові завдання, вправляння на виживання в умовах війни. Воїну закарбувались назавжди найдрібніші і незначні, на перший погляд, елементи поведінки в тій чи іншій наближеній до бойової ситуації. Пізніше на передовій він із вдячністю згадував інструкторів навчальної бази. На навчальному полігоні, за словами Андрія Юрчика, їх тримали доти, поки кожен солдат повністю не опанував усі військові вправи та знання, і це тривало понад два місяці. А потім військовий підрозділ Андрія отримав техніку в Чугуєвому та Лисичанську, а далі – передова –с. Кримське Луганської обл. Кожного солдата Андрієвого підрозділу було повністю забезпечено військовою амуніцією, зброєю та боєприпасами і якісним харчуванням.
Фізична та загальна підготовка Андрія незабаром далася взнаки, адже він став кулеметником. Не кожному доручать у війську таку важливу і надзвичайно відповідальну справу. Рядовий піхотинець відчув це у першому бою. Кулеметник першим іде на визначену для бою позицію, він має вдало вибрати своє місце, щоб ніхто з бійців не заважав, щоб ніхто не опинився на лінії вогню. А після бою кулеметник останній покидає позицію, в разі потреби прикриває відхід групи й таким чином на його совісті життя бойових побратимів. І дякувати Богові, завдяки точним, майже рефлекторним виконанням усіх раніше опанованих військових наук Андрій не зазнав важких поранень. Так, були незначні подряпини, не варті уваги лікарів, з якими справлявся самотужки, все гоїлося на очах. Слід відзначити, що солдат Андрій Юрчик – принципова людина, перш за все – до себе, до товаришів по зброї і про все і завжди говорить правду. Він скромний, чесний та вмілий солдат, не полюбляє похвали, несправедливості. Нині всі говорять про недоліки в нашій армії, а от від Андрія такого не довелося почути. І це дуже добре, отже, наше військо таки піднімається на ноги, зміцнюється щодня, стає вправнішим.
А між тим, на початку війни не все так було добре. Бували випадки, коли вояки були мало забезпечені, в тому числі й землерийною технікою, бійцям доводилося рити траншеї, окопи, бліндажі вручну і часто під шквальним вогнем супротивника. Отоді, з тремтінням у голосі та значним невдоволенням пригадує Андрій, від прямих попадань снарядів летіли врізнобіч частини тіл воїнів, з якими лише хвилину тому спілкувалися… А безпосередні командири не давали наказу про припинення робіт. На докори солдатів у кращому разі посилали їх до комбата. Були випадки, коли ті командири загадково зникали під час нищівних обстрілів. Деколи бувало й так, що в результаті нескоординованих дій між командуванням окремих підрозділів виникали збройні сутички між своїми, яких приймали за ворогів. Наприклад, не повідомили заздалегідь про прибуття групи, яка йшла на заміну, тощо. Військова наука складна, й кожна дрібничка тут має вагу людського життя, і помилки у ній також виправляються лише життями.
Андрій зі своїм підрозділом ось уже скільки часу перебуває на передовій лінії оборони. Згадує, що на початках ворожі обстріли з мінометів, гармат та реактивних установок були щодня і в бій доводилося вступати також щодня. Бої ведуться в основному на відстані 500-1000 м з різних видів зброї, ворогів спостерігають переважно через бінокль. Їх не видно неозброєним оком, але кулі та снаряди летять й отруйними жалами дістають, жалять на смерть. Тому за таких обставин потрібно бути вдвічі, а то й у 10 разів обережнішим. Як згадує Андрій, ще до перемир‘я він брав участь у штурмах, довелося зі своїм підрозділом захищати відомий усім 31-й блокпост. А після обстрілів зі всіх можливих жерл, особливо «Градів», каже Андрій, глянувши на поле «зеленки», бачиш – воно зоране, зоране воронками. Та на такому полі хлібороб ще довго не зможе сіяти хліба, ще довго метал плугів буде скреготати об метал осколків.
З позитивом воїн розповідає тепер про благоустрій свого підрозділу. Живуть вони у власноруч побудованому бліндажі на 6 бійців, там є буржуйка, яка не лише тепло дає, на ній можна підігріти й зготувати страви, чай. Дрова заготовляють самі, переважно із знищених снарядами дерев, також нарешті побудували лазню. За свою службу Андрій разом зі всіма надбавками отримує близько 6000 грн. на місяць. Каже, що це, з одного боку, не мало, а з іншого – не багато. Але не в грошах справа, не за них ми стоїмо.
Андрію перед ротацією довелося побувати в госпіталі. Там йому зробили, за його словами, «невійськову операцію». Та, напевно, все ж таки причина недуги полягала у надважких фізичних і психологічних перевантаженнях в умовах передової. Він щиро від себе особисто та від поранених бійців дякує всім працівникам Вінницького виїзного військового шпиталю в м. Сватовому (Луганська обл.). Найперше лікуючому лікарю, також симпатичним медсестричкам, працівникам харчоблоку, які готували смачні, майже домашні страви. А також учням із місцевої школи творчості, які виступали з концертами перед пораненими бійцями.
Під час бесіди з Андрієм у штаб волонтерської допомоги, що на першому поверсі будівлі Теребовлянської РДА, завітала вчителька з ученицею із Різдвянської школи. Вони принесли малюнки для воїнів АТО, які вручили Андрію.
Крім того, у теребовлянських волонтерів віднедавна з‘явилася добра традиція: вони везуть у зону АТО українські прапори і там воїни-земляки на них пишуть свої побажання, залишають автографи. Повернувшись, волонтери вдома такі прапори віддають у школи, сільські ради, інші установи, які замовляли подібне. Ось і Андрій поставив свій автограф на прапорі України.
Віктор Аверкієв
“Номер один”
