Газета “Вільне життя” не раз порушувала проблему існування проводового радіо. Нині ситуація така, що порушуй-не порушуй, а обнадійливі перспективи в дротів уже не з’являться. Вочевидь, епоха проводового мовлення минула. Бо якщо 15 років тому на Тернопіллі було 250 тисяч радіоточок, то нині — 41 тисяча. На початку року їх налічувалося понад 46 тисяч. Минулоріч — 55, у 2012-му — близько 65 тисяч. Отже, за рік мережа скорочується приблизно на 9 тисяч радіоточок. За їх щільністю Тернопілля перебуває на четвертому місці в Україні.
Не в дротах річ
— Найгостріше в ситуації з проводовим радіо — питання інформаційної безпеки, — коментує представник Національної ради з питань телебачення та радіомовлення в області Михайло Зубик. — Радіо — найдоступніший засіб інформування, через який можна оперативно попередити людей про небезпеку. До того ж це висока якість інформаційного продукту для різних верств населення, багато місцевих новин.
Ідеться не про форму передачі інформації — дроти чи кабель, а доступність для слухачів першого мікрофона в державі. Люди, особливо старші, самотні звикли слухати радіо. Тому вихід Михайло Зубик бачить один: створення загальноукраїнської мережі FM-радіо для національної радіокомпанії України. Область повністю треба покрити ефірним мовленням, але надати національному й обласним радіо частоти у верхньому піддіапазоні, де всі популярні FM-ки. У нижньому діапазоні українське й обласне радіо мовлять і нині, та більшість приймачів не розрахована на нього.
…Останнім часом редакції районного радіо мовлять лише по 15 хвилин кожного буднього дня. Чортків і Ланівці ще взяли додаткову годину в п’ятницю, в пору обідньої «профілактичної мовчанки» на національному каналі. А в Бережанах і Підгайцях районне радіо припинило існування. Свого часу його намагалися врятувати, об’єднавши з редакціями місцевих газет. Але чомусь не поновили ліцензій.
Єдине некомунальне районне радіо на теренах області — «Борщівський голос», засноване місцевим об’єднанням Всеукраїнського товариства «Просвіта». На запитання, що це дає радіо, його редактор, голова товариства Петро Довгошия каже:
— Передусім задоволення мені, бо дуже люблю цю роботу. Я не живу з радіо — я живу ним. Мені ніхто не диктує, що маю казати. Інформацію від влади подаю на підставі угоди — і так повинно бути. Оскільки система оповіщення зруйнована, районний відділ управління МНС, електромережі приносять нам інформацію, яку треба донести до людей. Маємо рекламу, вітання. Радіо у Борщеві мовить по півгодини в понеділок, середу і п’ятницю, а в неділю — 50 хвилин. Я працюю тільки в прямому ефірі.
Петро Іванович стверджує, що люди хочуть чути мовлене слово. Його рубрики «Національний календар», «Світочі України», «Золото слова», публіцистика вирізняються контентом, який нині справді на вагу золота. Якби такі передачі формували свідомість нації протягом усіх років незалежності, нині, можливо, не було б у країні війни. Бо, на думку однієї ревної шанувальниці українського мовленого слова, «хто не слухає нашого радіо, той стає сепаратистом». Тому Петро Довгошия не розуміє державної політики в сфері проводового мовлення. Цивілізований світ підказує вихід — ефір, але втілювати його в життя ніхто не поспішає.
Говорити, щоби бути почутим
Відомий борець за долю проводового радіо, директор Чортківського районного комунального радіомовлення Роман Островський розповідає, що навіть у його редакції радіо мовчить уже понад місяць. Після заміни електроопор. А протягом десяти місяців цього року район не дорахувався 216 радіоточок. У самому Чорткові їх стало менше на 142. За останні шість років у районі відключили 1937 радіоточок. Залишилися без них 15 сіл Чортківщини. За станом на жовтень 2014 року районне (як і українське та обласне) радіо мовить на 1239 радіоточок.
— Багато сіл хотіли б поновити радіо, громади готові купити кабель, але «Укртелеком» не йде їм назустріч, — каже Роман Карлович. — Як на мене, то знищення проводового мовлення — це складова інформаційної війни. Бо якби, боронь Боже, щось, як проінформувати людей?
Редактор Кременецького радіо Зоя Карп’юк навіть боїться цікавитися, на скільки радіоточок скоротилася мережа в її районі. Розуміє, що зв’язківці нині самі переживають не найкращі часи, тому скрізь, куди можливо, пише листи з проханням допомогти перейти на ефірне мовлення.
— Щоранку я йду на роботу і думаю, на скільки менше людей почує мене нині, — каже Зоя Іванівна. — Влада в районі тепер така, що розуміє потребу в радіо, хоче, щоби воно існувало. На районне радіомовлення виділяють із бюджету достатньо грошей, тому я стукаю в кожні двері, звертаюся до Національної ради з питань телебачення і радіо, до депутатів, до комітету у Верховній Раді, що займається нашими питаннями, але поки що мене не чують.
Ліля КОСТИШИН.
«Вільне життя плюс», №104 (15632) від 31.12.2014 р.
