Морський піхотинець з Тернопільщини Ярослав із позивним “Локі” командував групою на острові Зміїний. Він розповів Суспільному про перебування у полоні, проходження реабілітації та свої плани.
За словами чоловіка, зараз він носить футболку з символічним зображенням – марка з напрямком російського корабля. Каже, її подарувала сестра, коли він повернувся з полону.
“Коли приїхали до нас з “Червоного Хреста”, ми ще були в полоні, і вони запитують: “Ви зі Зміїного?”. Кажемо, що так. “Та ви легенди!”, – кажуть вони нам. Ми до першого дня обміну так і не розуміли, що це означає. А коли вже приїхали в Україну, побачили, що на кожному білборді, на кожному плакаті ця фраза. Ми такі: “Нічого собі, як матюк може підняти настрій”.
У полон разом із побратимами Ярослав потрапив 24 лютого. Пригадує, у той день повідомлення здатися надходило їм кілька разів. Відповіли на нього вже тоді, коли зрозуміли, що це крейсер “Москва”.
“Коли корабель підійшов ближче, то ми помітили, що це крейсер “Москва”, ми його розпізнали. Коли прийшло повідомлення здаватися, інакше буде обстріл, мої морські піхотинці сказали, що ми здаватись не будемо. Про здачу острова взагалі не йшлося”.
За словами чоловіка, спершу українських військових доправили в Севастополь, а звідти – в Росію.
“Коли нас переправили в Севастополь, російські окупаційні війська зразу заявили, що Одеська область уже взята. “Ваші сім’ї в наших руках”, – казали вони. Пропонували перейти на їхню сторону. Але на скільки я знаю, я можу це гарантувати, жоден морський піхотинець на ці пропозиції не пішов”.
Про те, що в полоні, Ярослав зміг повідомити лише дружину. А вона вже подзвонила матері чоловіка Ірині. Жінка розповіла, перед цим саме почула новину, що захисники Зміїного загинули.
“Не повірила, бо відчувала, що син живий. Було важко, багато плакала, щодня я була в церкві, ще багато дзвонили. І друзі, і знайомі, і сестра допомагала, і Настя. Ми всюди розшукували, ми дзвонили всюди, штурмували зі всіх сторін, щоб звернули увагу”.
Через два місяці Ярослава вдалося звільнити з полону. Але там досі залишаються його побратими.
“Найтяжче зараз – сидіти тут, відпочивати і реабілітуватись, ніж сидіти там. Бо коли нас міняли, в мене була велика надія на те, що вже всі поміняні, і я виходжу останній. Після чого дізнався, що особовий склад ще знаходиться там”.
Зараз Ярослав проходить реабілітацію, відновлює сили та робить вправи, щоб підтримувати фізичну форму. Каже, що планує повертатися на фронт.
“Мій страх минув ще там. Хочу повернутися, бо моє місце там”.
Чоловік каже, героєм себе не вважає.
“Герої – це мої хлопці, які до кінця боролися. Герої – це хлопці, які зараз на передовій. Герої – це волонтери. Герої – це український народ на окупованих і не окупованих територіях. Герої – це всі, хто долучені до нашої перемоги. Цю перемогу я бачу”.
