“Міста сили” — це цикл із 26 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які надихають та залишають слід у серцях. Кожен текст написано спеціально для Радіо Культура та прочитано в авторському виконанні. Проєкт “Міста сили” виходить із 30 грудня в будні о 19:00 та буде доступний для прослуховування в записі на подкаст-платформах Суспільного Мовлення як другий сезон подкасту “Повітряна стихія” та на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
“Карпати починаються звідси”, — сказав мені дід Онуфрійко, коли я приїхав у це місто колись давно писати нарис для часопису “Тиждень”. Він посміхається і показує на лісисті пагорби. Він живе в Бережанах усе життя.
Якщо їхати в напрямку Рогатина, а потім через Дністер до Івано-Франківська, рельєф стає неспокійнішим, інколи стрімким — і так аж до гуцулів. Якщо піднятися на одну з бережанських гір — на Сторожиську чи на Звіринець, або ж на Яришків, Руриську чи Лисоню, і подивитися згори та побачити церковні бані й дахи з австро-угорською черепицею, шпиль ратуші та розкішне озеро, то легко можна уявити себе десь у Баварії чи Моравії.
Бережани люблять мисливці, тут у чагарниках навколо ставка вони полюють на дику качку. А взимку сюди по “бережанського окуня” тягнуться “пінгвіни” (зимові рибалки) навіть зі Львова та Івано-Франківська.
В непримітній, неглибокій і неширокій, на перший погляд, річці Золота Липа місцевий риболов Богдан Солтисяк десять років тому впіймав щуку вагою 9,5 кг і про це написали в міській газеті.
“Хіба то рекорд?” — сміється він.
Як корінний тернополянин я чув із дитинства, що Бережани — це ще Поділля, а далі — Галичина.
Особливість Бережан відчувається в усьому — у старовинній архітектурі, в особливому, спокійному ритмі життя і навіть у кулінарії. Сьогодні ресторації та кав’ярні містечка пропонують і коропів у сметані, й смажених перепілок, і польські флячки, й вареники, запечені в духовці, й деруни з м’ясом, і лемківську мішанку, й борщ із грибами, й свинячу відбивну з грибною начинкою, й картопляні голубці…
Історична толерантність, яку так легко помітити в місцевій кухні, лишається видимою і, наприклад, у військових похованнях на місцевому цвинтарі: тут є охайні, доглянуті могили українських вояків, котрі служили в цісарській армії в ХІХ столітті, є й поховання вояків легіону Українських січових стрільців (УСС), Української Галицької армії (УГА), Української повстанської армії (УПА), а ще — польські військові захоронення 1920-х, могили німецьких солдатів Першої та Другої світових воєн, а також могили героїв, полеглих під час російсько-української війни 2014–2024 років, зокрема й під час повномасштабного вторгнення росіян.
Місцевий замок і його перший господар теж дозволяють подумати про цю історичну толерантність. Замок у 1534–1554 роках збудував руський воєвода, коронний гетьман Микола Синявський. Цей оборонний форт проти турків і татар, по суті, дав поштовх до розростання поселення Бережани як міста.
Сам же Микола Синявський був колоритною постаттю: прибічник православної віри, котрий визнавав себе етнічним русином і, з одного боку, мав довіру короля Речі Посполитої, а з другого — не цурався розбишацьких походів у Дике Поле із запорожцями.
Стіни бережанського замку пам’ятали чимало любовних зізнань, фотоспалахів і кінокамер: саме тут знімали окремі епізоди до національного бойовика за часів повоєнного протистояння УПА та каральних загонів НКВС, “Вишневі ночі” за повістю Бориса Харчука.
Бережани розташовані майже в центрі трикутника “Львів — Тернопіль — Івано-Франківськ”.
За Австро-Угорщини місто разом із Коломиєю, Львовом та Станіславовом увійшло в четвірку найбільших культурних та економічних міст Галичини. Однак після Другої світової війни та в часи комуністичного тоталітаризму Бережани помітно занепали.
Я пригадую часи ще початку Незалежності, коли під стінами замку Синявського прогулювалися не лише закохані та діти, а й, на жаль, наркомани та місцеві пияки. Розбиті пляшки, викинуті шприци й розібрані стіни — таке видовище було типове. Сьогодні ж замок охороняється й за символічну плату можна його оглянути.
На Адамівці, передмісті Бережан, є одна з найдавніших середньовічних дерев’яних церков — храм св. Миколая, місцеві краєзнавці кажуть, що це XVI століття.
Якщо від храму вулицею Шевченка рухатись до центру міста, до площі Ринок, то містечко почне нагадувати Львів. Але серед цієї австрійської та польської забудови несподівано виринатиме радянський період: на головній вулиці міста — Тернопільській — одна до одної туляться хрущівки.
Сучасні тихі, неметушливі Бережани важко уявити важливим східноєвропейським центром. Перший мер доби Незалежності Зеновій Мігоцький повідав мені, що перед Другою світовою Бережани були одним із найпотужніших постачальників ювелірних виробів до Праги, Варшави й Відня.
А ще кілька років тут у бережанському прикордонному цісарському полку служив Іван Франко.
А ще це місто дитинства польського військового диктатора часів міжвоєння Едварда Ридз-Смігли. Він мешкав на Адамівці зі своєю бідною матір’ю, і щоб вижити, продавав пампушки на бережанській набережній.
Коли в 1939-му самостійна Польща доживала останні дні під ударами Вермахту та більшовицької армії, Ридз-Смігли віддав наказ командуванню 51-го піхотного полку, розквартированому в Бережанах, сформувати військове підпілля.
Тернопільські історики вважають, що воно стало предтечею польського партизанського руху, відомого під назвою Армія крайова (АК).
У різні часи бережанську місцевість штурмували або займали староукраїнські (княжі), коронні (польсько-литовські), турецькі, татарські, козацькі, шведські, австрійські, німецькі, російські (царські), українські (УГА), нацистські, совєцькі війська, тож назви вулиць змінювалися інколи по п’ять-сім разів.
У недільних вечірніх сутінках бережанських вуличок можна почути чоловічі співи. Це ватаги п’яненьких дядьків повертаються з гостей.
Репертуар — знайомий до болю: це переважно козацькі, гуцульські, стрілецькі, упівські пісні: “Ой, на горі, там женці жнуть”, “Довбуш”, “Фур-фур”, “Ой, з-за гори чорна хмара встала”, легендарна “Лента”. Але в містечка є і своя стрілецька, фірмова — “Як з Бережан до Кадри”. Це пісня про розлуку з коханою через відступ розбитого на горі Лисоня царськими військами легіону УСС у серпні-вересні 1916 року.
У битві на Лисоні в 1916-му брав участь легіон Січових стрільців, який належав до складу 55-ї дивізії Південної цісарської армії.
Українські вояки стримували “карпатський наступ” росіян. З учасників битви, сотників, хорунжих у подальшому вийшла еліта “сірожупанної” дивізії Євгена Коновальця та армії УНР. А потім Української Галицької армії (УГА), Української військової організації (УВО) та Української повстанської армії (УПА).
Упродовж ХХ століття бережанці, попри цькування з боку спершу польської, а потім радянської влади, зберігали героїчний дух Лисоні, яка ще у 1920-х стала місцем патріотичного паломництва.
Рух опору тривав тут і в 1930–1950 роках. Історики Володимир Мороз та Андрій Руккас у своїх дослідженнях збройної боротьби ОУН пишуть про цікавий факт: проголошення незалежності України в окремому регіоні.
Теорію “будови державності від першого села” розробив військовий теоретик ОУН, полковник Михайло Колодзінський, і її масово впроваджували на Закарпатті, а також у Бережанському повіті. Окружний керівник організації бережанських націоналістів Григорій Ґоляш провів масштабну мобілізацію активістів регіону.
Коли у вересні 1939 року під час окупації Польщі німецькими та радянськими військами польська влада розвалювалася, багато українських місцевих громад вирішили “локально” відновлювати українську державність — у межах своїх округів.
Бережанський патріотизм у роки Другої світової справді лякав кремлівських посіпак. От як про це в донесенні Йосипу Сталіну пише Лаврентій Берія восени 1944 року: “20 жовтня була проведена операція з ліквідації банди, що діяла в Бережанському районі. Бандити організували кругову оборону… зайнявши для цього триповерхову споруду клубу… Не маючи можливості вибити бандитів кулеметним вогнем, чекістсько-військова група обстріляла приміщення клубу артилерійським вогнем… будинок загорівся, бандити загинули під його уламками”.
Боротьба бережанського національного підпілля проти совєцької окупації тривала аж до середини 1950-х.
На національні свята на бережанській площі Ринок можна побачити дідуганів у військовій амуніції, стилізованій під одяг УСС чи УПА. Про багатьох із них бережанці іронічно подейкують, що коли хлопці з лісу виборювали незалежність України, то багато хто з цих “ряжених” ще навіть пішки під стіл не ходив.
Бережани за кордоном славляться аж трьома діаспорами! Це польська, єврейська та власне українська, адже в місті до Другої світової переважали ці три національності.
Колись в Києві я познайомився з ізраїльським професором історії Шимоном Редліхом, його дитинство минуло у Бережанах. У роки війни він пережив тут Голокост і згодом написав книжку — “Разом і нарізно в Бережанах. Поляки, євреї та українці, 1919–1945”.
Його розповіді про “минулі Бережани” мені інколи нагадують мемуари Стефана Цвейґа про Австро-Угорщину — там ідеться про спокійне життя перед бурею війни.
“Якщо ви не були в Раю та біля Чортового каменя, значить ви не бачили Бережан”, — каже дід Онуфрійко.
Неподалік міста справді є Рай — село, біля якого граф Потоцький створив “оазу” з каскадом озер, схожу на “Софіївку” в Умані. Біля воріт Раївського парку зберігся палац Потоцького, в якому тепер психіатрична лікарня. Також тут росте розколотий від часу та підперезаний металевим обручем дуб Богдана Хмельницького, біля якого гетьман зупинявся, йдучи на Львів.
Цей Рай славиться своїм цілющим джерельцем, температура води якого навіть у спекотні літні місяці становить близько 4 градусів за Цельсієм.
А ще тут є Чортовий камінь неподалік від передмістя Лісники. Місцева традиція примушує молодят навідуватися в день свого весілля до цього каменя.
Я вірю, що вона почалася ще в часи князя Ярослава Осмомисла, коли він зустрічався біля цього каменя зі своєю коханою Настасією Чагрівною. Біля цього каменя бували Іван Франко, Андрій Чайковський, Богдан Лепкий, Соломія Крушельницька.
