Після деокупації Ізюму на поверхні опинилися всі “рани”, які залишила по собі росія. Наслідки руйнівної окупації, разом з іншими підрозділами ліквідовували рятувальники Кременецького відділення ДСНС. Про те, що робили в Ізюмі на Харківщині, і як живуть там зараз місцеві, рятувальники розповіли для Кременець.Сity.
Зведені загони ДСНС
Ізюм опинився під контролем російських окупантів на початку квітня. А звільнили місто, ході контрнаступу ЗСУ лише 10 вересня. Саме тоді світова громада знову побачила всю жорстокість окупантів. Близько 80% міста від початку військового вторгнення росії, було знищено.
Для ліквідації наслідків окупації створили зведені загони ДСНС з кількох областей України. Всього таких загонів було чотири, зокрема і Тернопільський. До складу загону увійшли двоє добровольців із Кременця — рятувальники Сергій Сєргєєв та Андрій Зайцев.
— В нашій структурі є зведені загони. Їх формують для підтримки держави у надзвичайних ситуаціях. І як тільки почалась війна, то я сказав, що за першої потреби готовий їхати в складі такого загону. Спершу мали їхати ще весною в інші гарячі точки, але тоді все відмінили. І от тепер, восени, вже спитали: “Їдеш, чи не їдеш?”. Ну я, звісно, погодився. І от в перших числах жовтня ми відправились в Ізюм. В нашому загоні ще було шестеро хлопців з Тернополя та ще кілька з Кременеччини — з Ланівців і Шумська. Також рятувальники із Івано-Франківщини, — розповідає Сергій Сєргєєв.
— Поїхали ми десь другого жовтня, це вже трохи минуло часу після деокупації. Хоча, однаково, з сусідніх лісів постійно було чутно вибухи. Це наші сапери проводили розмінування територій. А чого поїхав? Ну, та як сказати… Вирішив, що краще поїхати і зробити хоча б щось, ніж сидіти і нічого не робити.
Роботи у підрозділу було багато — від ліквідації обстрілів, до допомоги містянам.
— Можна сказати, що надавали широкий спектр послуг, — додає Андрій.
Нові реалії життя в Ізюмі
За час окупації росіян, Ізюм змінився до невпізнаваності.
— Ну місто- привид, розумієте? Справжній Чорнобиль. Дуже неприємне видовище. З слабкими нервами туди краще не їхати. Довгі спалені п’ятиповерхові будинки і всі порожні всередині. Майже кожна будівля розгромлена ракетою та з вибитими вікнами. На дорогах видно, як танки їздили, на кожному кроці попереджувальні таблички про міни. Електрики немає зовсім. А в нас як виключають світло на три години, то в людей вже паніка. Побачили б, що робиться там, де постійно відбувалися, чи проходять бої. Дорогою до магазину, якось зустрілись з місцевим, то він запитав, чи сподобалось місто. Казав, що раніше було дуже гарне, а зараз все знищене.
Всюди війна та розруха. Люди просто не живуть, а виживають
Постачання води немає, люди ходили аж до сусідньої річки, де була криниця.
— Така ж ситуація з газом і електрикою. Через це місцеві часто приходили до нас і просили зарядитися від нашого генератора. Та й самі допомагали їм. Дрова порубати, вікна клейонкою заклеїти. Час йде до зими, а в багатоповерхівках — ні води, ні світла. Робили все по максимуму, щоб допомогти облаштувати хоч трохи. Також бачили квартири, де проживали окупанти. І, якщо чесно, то в свинарнику було набагато чистіше.
В Ізюм рятівники приїхали вже готові до всього
— Перед виїздом нам провели інструктаж. Головним правилом було — рухатись тільки твердими дорогами. Вже потім постійно бачили міни на узбіччях. Одразу й не зрозуміти, яка здетонувала, а яка ні. На прогулянки часу не було. За режимом піднімались в вісім ранку та снідали. Тоді нам роздавали обов’язки на день та відправляли по пунктах, де працювали десь до вечора. Іноді заступали в наряди. Охороняли техніку, яку привезли з собою.
Проживали за містом. Усі потреби забезпечували собі самі.
— Ми мали з собою старлінки та генератори. Воду з газом теж привезли. Хіба, на місцях, там де ми працювали, обідами нас забезпечували волонтери. А снідали та вечеряли вже на нашій польовій кухні на базі, — розповідає Андрій.
Настрої місцевих
Тамтешні місцеві були раді визволенню. Та і й приїзду рятувальників також.
— Ставились до нас добре. Спілкувався також з місцевим жителем, який розповів, що весь період окупації просидів з сім’єю в підвалі. І навіть після такого вони не падали духом. Знаходили привід радіти простим речам, — каже Андрій.
Каже, коли повернувся, то зрозумів, що в нас тут немає війни.
— Бо там все дуже складно. А тут все, що потрібно, є. То ж, коли люди з заходу втікають за кордон. Цього я зовсім не розумію.
Тепер кожен має робити все можливе, що наближає до майбутньої перемоги, — додають рятувальники.
