Іванна Гошій працює журналісткою у «Новій Тернопільській газеті». З 2014 року вона чимало писала про атовців та волонтерів, у 2020 – чи не першою в регіоні зробила репортаж із ковідного відділення, з 24 лютого вона знову пише про людей, які воюють, тих, які допомагають військовим, та тих, хто змушені були поїхати з міст, де йдуть бойові дії. Якою є робота журналістів на умовно безпечній території, розповіла представниці ІМІ у Тернопільській області.
— Знаю, що чимало людей після повномасштабного вторгнення переглянули цінність своєї роботи і змінили діяльність. Хтось пішов волонтерити, наприклад. У тебе були сумніви, чи варто щось змінювати?
— Хтось пішов волонтерити, хтось — воювати. Мій колега зараз захищає Україну. Такі реалії, війна «стерла» звичний ритм життя. У перші місяці я теж багато часу проводила у волонтерському середовищі, але не покидала журналістику. Коли 24 лютого вранці трохи минув шок від перших новин про вторгнення росії, поїхала до військкомату, щоб побачити, що у нас відбувається. Запитала військових, які чергували біля воріт, чи потрібна якась моя журналістська допомога? Підготувала тоді репортаж.
Наступного дня рушив потік переселенців. Взяла фотоапарат і попрямувала на вокзал. Життя у місті завмерло, багато мешканців виїхали, бізнес зупинився. Друковані ЗМІ теж постали перед викликом, чи буде можливість далі працювати. Проте вдома я не могла сидіти, ходила по штабах, спілкувалася з волонтерами, з внутрішньо переміщеними людьми. Хотілося все побачити, про все розказати читачам. Трохи долучалася до волонтерської спільноти при Кафедральному соборі. Там допомагали мої діти, племінники. Зосереджувалася на фотографуванні всього, що відбувалося, фіксувала обличчя — повні тривоги і водночас незламності. Між волонтерами панувала дивовижна атмосфера відданості та самопожертви. Також я мала можливість приєднатися до роботи штабу, який готував продуктові пакунки на передову. На складі з ранку до ночі був конвеєр — волонтери фасували тисячі коробок. У штабі спілкувалася з багатьма людьми. Разом із краянами там допомагали переселенці з різних областей України. «Де вас застала війна? Якими були ваші дії? Що ви бачили?» — з такими запитаннями підходила до них і зібрала багато історій.
— Під час війни правило «Не нашкодь» стало для журналістів чи не найважливішим, з’явився ряд обмежень про те, що не можна публікувати. Наскільки стало важче працювати?
— Журналістські стандарти під час війни ніби й не відрізняються від мирного часу, але ще більше спонукають до достовірності й точності. Заборона поширювати інформацію про пересування військової техніки, про військові формування, особисті дані наших захисників чи волонтерів — абсолютно виправдані. Найважливіше зараз не нашкодити. Перед поширенням публікації в інфопростір, варто обдумати, чи це не використають росіяни, чи це не нашкодить конкретній людині, родині й т.д. Якщо є сумніви, то можна порадитись із кимось із колег, із фахівців у тій чи іншій сфері. У мене були ситуації, коли консультувалась із представниками військкомату, з пресофіцером, з військовим. Спілкувалася з ними не для коментарів, а щоб краще зрозуміти певні ситуації.
Коли в перші дні масштабної війни я пішла на залізничний вокзал робити репортаж про внутрішньо переміщених людей, мене перепинив тероборонівець, покликав поліцейського. Перевірили документи, дозволили працювати. Єдине — просили не фотографувати вокзал, колію. Обійшлася крупними планами. Та яким було моє здивування, коли через день один посадовець виставив у соцмережі пост із фотографією вокзалу. Не в усіх ситуаціях вдається тримати межу — це можна, а це ні, але на правила треба зважати.
— Чи змінився підхід до спілкування з героями матеріалів? Ти й раніше писала багато людських історій, однак тепер це вимушено переміщені люди, поранені військові, ті, хто востаннє прощаються з близькими. Тут вже просто влучними питаннями не обійдешся. Чужі емоції та травми — ще те мінне поле.
— Зараз більшість українців травмовані війною, не виняток і журналісти. У розмові з людьми, які приїхали з фронту, з-під обстрілів, втратили рідних, намагаюся вибудовувати розмову від загального до особистого. Не акцентую відразу на тому, що людина пережила. Цікавлюсь, що було в її населеному пункті, розпитую про розуміння нинішніх подій в Україні. Якщо співрозмовник готовий поділитися особистим, то в контексті розкаже. Мені допомагає така модель інтерв’ю: відчувати людину як психолог, а розпитувати як слідчий. Стараюся уникати питань на кшталт «вас це болить?», «що ви відчували?», «чи вам було страшно?». Хоча іноді розмова із журналістами травмованим війною людям приносить полегшення — можуть виговоритися, поплакати, нарешті видихнути. Біль легше вилити чужій людині. У таких бесідах потрібні бути уважним та співчутливим, не давати якихось порад, просто вислухати. Іноді хочеться розпитати деталі, стараюсь це робити делікатно. Люди з Маріуполя розповідали, як росіяни бомбили будівлю, де вони ховалися, згадали, що були загиблі. Якби це не було інтерв’ю, то я б далі перевела на щось інше, але в час війни важливо фіксувати злочини росії, тому обережно розпитала деталі. Під час бесіди з військовими боюся зачепити тему загибелі побратимів. Якось підійшла від протилежного: «Чи бувають на фронті веселі моменти?». Перед тим дивилась блог військового, який розповідав, що на передовій трапляються і смішні історії. «У мене в пам’яті чому більше сумні…» — поділився переживаннями.
— Чи сама не ранишся об історії людей? Як із цим справляєшся?
— Важко бути «холодним» журналістом. Співпереживаю з людьми, про яких пишу. Деякі історії ношу в голові й обдумую. У перші місяці багато інтерв’ю були якісь такі на межі, коли я стискала кулаки, щоб не розплакатись. Це і спілкування з людьми, які приїжджали евакуаційними потягами, і з тими, які вирвалися з пекла Маріуполя, і з рідними полонених…
Мої сусіди в перші дні війни виїхали до села, а мені залишили ключі від квартири, щоб поселяти внутрішньо переміщених осіб. Спершу там ночували мої родичі з Донеччини, потім — знайомі сусідів, а згодом — взагалі незнайомі люди. Приїжджали всі виснажені, розгублені… Найбільше мене зачепила розмова з літнім подружжям із Гостомеля. Зайшла до них, щоб поцікавитись, чи потрібно їм щось, і буквально біля дверей жінка почала розповідати про ситуацію в їхньому місті, про звірства росіян. Зі сльозами згадувала, як вони ховали сусідську дитину під дубом, як росіяни застрелили іншу дитину на очах матері, а потім випустили кулеметну чергу матері по ногах — стекла кров’ю… На той час Гостомель ще був тимчасово окупований, це вже згодом ми дізналися про все з новин. Розповідь співрозмовниці приголомшила. Я намагалася знайти слова підтримки, обійнялися. Після того я мала їхати у справах, сіла в автівку і розплакалася. Думала підготувати згодом інтерв’ю, але так і не змогла… Все сказане було надто болючим. До того ж вагалася, чи варто ті жахи давати в інформаційний простір, чи це не пригнітить читачів. Під час нинішньої війни, як зазначив у розмові один тернопільський психотерапевт, кожному українцю важливо не втратити себе, важливо зважати на свій внутрішній ресурсний потенціал.
— Зважаючи на те, що Тернопільщина — умовно мирна територія, у регіональному медіапросторі немає репортажів про власне бойові дії. Однак важких тем вистачає. Що було найскладнішим за ці місяці?
— Найважче — це втрати. Кожна звістка про загибель на фронті проходить через наші серця. Загиблі військові — це чиїсь рідні, знайомі, друзі. Іноді вся стрічка в інтернеті — новини про втрати. І тут важливо, щоб журналісти висвітлювали це зі співчуттям і необхідністю донести правду, а не щоб вразити читачів і збільшити відвідуваність сайтів. Взагалі у час війни абсурдний хайп. Нещодавно у Тернополі одного дня ховали чотирьох військових. Важко журналістам працювати на похороні. Оператори з максимальною делікатністю знімали, колега поруч розплакалася. Найбільше вразив момент на цвинтарі, коли журналіст відклав фотоапарат на лавку і просто почав молитися. Неможливо бути спостерігачем болю.
— Які навички з’явилися за ці місяці?
— Ще більша звичка перевіряти кожну інформацію, чи це не фейк. Аналізувати навіть, здавалось би, беззаперечні факти. Бути критичною до себе і до інших. Водночас намагатись зрозуміти інших, бо зараз кожен по-своєму переживає стрес через війну, хтось більш стійкий, хтось — менше.
— Чи, на твою думку, війна стала лакмусовим папірцем для журналістів?
— Не тільки для журналістів, а для усіх нас, для всього світу. Переосмислення геополітики, здатність подолати сучасні виклики, коли жорстока війна триває в прямому ефірі, коли бачимо кадри вбивств, катувань. З одного боку, це дуже вразливі речі, яких волів би не бачити, від яких дуже хочеться захистити дітей, а з іншого — це те, що є. Лише доносячи правду до світу, зможемо разом подолати рашизм. Злочини росіян мають бути засуджені. І саме журналісти відкривають очі на війну в Україні.
Спілкувалася Ірина Небесна,
регіональна представниця ГО «Інститут масової інформації» у Тернопільській області
