Наприкінці весни — початку літа 1916 року на Західній Україні відбулася одна з найзапекліших військових операцій Першої світової війни. Мова йде про Брусиловський, або, як його раніше називали Луцький прорив.
Отже, кілька цікавих деталей про подію. Спершу наступ Південно-Західного фронту російських військ проходив успішно, проте відносно ефективно діяли лише дві з чотирьох — 8-а і 9-а армії, які заволоділи Луцьком і Чернівцями — північним і південним пунктами фронту. Російська армія прорвала першу лінію оборони кайзерівської армії на Волині. Німці не дозволили оволодіти Ковелем, як розраховували росіяни. Останнім заледве вистачило сил на прорив. У великих битвах росіянам вдавалося розбити австро-угорські війська, але німців здолати вони не змогли. Генерал фон Ботмер зупинив відступ австрійських корпусів і перегородив військам Брусилова шлях через Тернопільщину на стратегічний центр — Львів.
Російський наступ перетворився на самознищення — генерали кидали полки в лобові атаки на добре укріплені ворожі позиції. «Наші полки захлинулися своєю кров’ю», – згадував начальник штабу 8-ї армії генерал Петро Балуєв. Інший генерал, командувач 30-м армійським корпусом Андрій Зайончковський писав: «Ми послідовно нищили російську воєнну силу під Ковелем… Ми п’ять раз били в одне і те ж місце». Британський офіцер, прикомандирований до російського командування, писав: «Правда полягає в тому, що без аеропланів, без великої кількості важкої артилерії та вміння правильно використовувати їх, гнати російську піхоту (в тому числі тисячі українців та солдат інших народів – Я.Д.) на німецькі окопи — це просто бойня, до того ж беззмістовна бойня». Наступ закінчився вже першого місяця.
А наприкінці червня наступальні дії перетворилися у затяжні кровопролитні бої на річці Стохід, що на Волині. Околиці та береги річки стали братською могилою тисяч солдатів та офіцерів Російської імператорської гвардії та армії Німеччини та Австро-Угорщини. Чимало тіл так і залишилися в болотистих долинах. На території України була своя Верденська м’ясорубка – Стохідська.
Як завжди, офіційні джерела применшували людські втрати. За підрахунками російського історика-архівіста Сергія Нелиповича, на кінець жовтня вбили та забрали в полон мільйон 650 тисяч військових. У той же час росіяни пафосно звітували про захоплення території, 417 тисяч полонених і близько двох мільйонів убитих противників. Насправді австрійська і німецькі армії втратили в два рази менше, ніж російська — 790 тисяч солдат і офіцерів. Навіть московське видання багатотомника «Всесвітня історія» стверджує, що наступ російських військ не мав стратегічних результатів. Чи не головною причиною було бездарне керівництво верховного командування.
Хто ж він, Олексій Брусилов, генерал від кавалерії? Його кар’єрний ріст забезпечили протекції та зв’язки. 26 років він служив в Офіцерській кавалерійській школі. Олексій Брусилов ніколи не командував ні бригадою, ні полком. Позиційна війна (а на іншу російська воєнна потуга була не здатна після відступу 1915 року) не давала змоги проявити себе придворним генералам. Олексій Брусилов під час наради героїчно заявив, що наступальний дух вирує у війську. А вже після війни Олексій Олексійович згадував: «Я розраховував, що розіб’ю ворога біля Ковеля та піду куди, та як захочу». За день до початку операції генерал Брусилов казав генералу Каледіну, що варто все ставити на карту. Він пішов у ва-банк, отримав піррову перемогу і Георгіївську зброю з діамантами від імператора.
Брусилов знищив цвіт російської армії. Від цієї втрати деморалізована армія вже не оговталась. За декілька місяців після безрезультатного прориву відбулася лютнева революція 1917 року.
У радянський період і в сучасній Росії генерал Брусилов є найбільш розхваленим воєначальником Першої світової, але всім одам він зобов’язаний тим, що перейшов на бік радянської влади. Власне після цього прорив і назвали в його честь. Його методи командування добре вписуються у стиль червоних командирів радянсько-німецької війни — ті теж бездумно посилали полки на вірну загибель укріплених німецьких позицій та здобували піррові перемоги.
Ярослав ДЗІСЯК, історик
“Вільне Життя”
