Софія Кікта з Тернопільщини, якій виповнилося 99 років, є живим свідком буремних подій минулого століття. Вона була санітаркою УПА. Також вона зберігає унікальну колекцію власноруч вишитих 80 років тому рушників та пам’ять про важкі часи боротьби за незалежність України. Жінка — найстарша жителька села Криве Козівської громади. Її життєвий шлях – це історія мужності, творчості та незламності духу українського народу.
Про це Суспільному розповів син довгожительки Михайло Кікта. За його словами, менше року тому мама перенесла операцію на колінному суглобі, але намагається обходитися без сторонньої допомоги. До цього звикла змолоду.
“Мама походить з багатодітної сім’ї. У сім’ї їх було четверо дівчат. Батько був на Першій світовій війні і після війни потрапив у полон до Італії. В Італії був чотири роки в полоні. І вони разом з мамою вели господарку самі”.
Важка праця
“Все мусила робити. І на колгоспі давали ланки, буряки грасати гектар вдосвіта, ще не видко сі було, вже ходив бригадир з ланковою виганяти на буряки. А платили копійками, по 40 копійок за трудодень. А цукру не було, цукру ніхто в хаті не бачив. Не годен був купити, бо він дорогий був. Було тяжке життя, але робити треба було, бо мусилося жити. Сроти були на моїм вихованні”, — розповіла Софія Кікта.
Упоравшись з роботою по господарству, вдома не засиджувалися, каже жінка.
“Збиралися ввечері з дівками, з колєгами і ми йшли там до одної хати вишивати. Там сиділи десь до дванадцятої, вишивали і співали. Пісні знали українські та інакших ні, тільки українські. Вже багато всього позабувала. На вечорниці кликали дівки. Одна по другій приходили і кликали:
“Ходи на вечорниці, чого вдома сидиш? Чого не йдеш? Ходи, ходи на вечорниці”. Там мали таку хату, хлопці приходили і ми, дівки, приходили там на вечорниці. Хто вишивав, хто кужіль пряв і забави були. Атепер не ходять ні на вечорниці”.
Мистецтво вишивання
Вишиття з дитинства було її улюбленим заняттям, каже пані Софія. Вишивала переважно вечорами або взимку, коли було менше роботи.
“То таке було вишиття в моді. А я там бачила такі рушники, я собі такі вишию. І так одна по другій відшивали і того вишитя в кожній хаті повно. На дверях був рушник, на образах рушники. Прийшли великодні свята, то всі вишивали блузки на свята. Бо та таку собі вишила, а та таку. Одна від другої відшивали. Обов’язково вишита блузка була файна на великодні свята. Тепер пропало вишиття, ніхто не вишиває. Була одна мода, а тепер інакша”.
Рушникам, які вишила його мати, більше 80 років, розповів Михайло Кікта.
“Полотно ще домоткане, яке ткали своїми руками. Спочатку пряли, тоді робили нитки, а тоді на ткацькому верстаті ткали це полотно і на тому полотні вишивали. Мама розказувала, що кожен рушник мав свій зміст. Він відганяв хвороби і негаразди. І, відповідно, цей рушник треба було вишити за одну ніч”.
Боротьба за незалежність України
У свої 17 років Софія Кікта була санітаркою в УПА. За її словами, рятувала поранених партизанів, не раз ризикувала власним життям.
“Мене запросили, щоби я дивилася, один був поранений, дуже тяжко поранений, запровадили його в хату, то в такі хати запроваджували, аби ніхто не довідався, бо то вони винищували. Якби знали росіяни, в яку хату попали, то там би вже перерили і його забрали і забили. Я була в одній хаті ввечері, а якийсь чоловік там був поранений, я його там лікувала. Він пішов і забув білизну свою лишити, тільки постукав у вікно, а тут відразу скоростріл і відразу його там положили. Тоді прийшли росіяни до хати і до нас, дівчат: “Ану збирайтеся”. Та й ми як були, так і вийшли з хати. Вони вивели нас з хати. А там стояло дві підводи. І вони взяли нас, позакручували мішками і повикидали на ту фіру, до того вбитого”.
Софія Кікта каже, це трапилося в ніч на святого Миколая.
“І повезли. І не знаю, де везуть, але я заглянула, — Шибалиньский костьол і вже знала, що до Бережан. Привезли до Бережан, втрутили нас до тої пивниці. Тоді якийсь солдат прийшов до нас, сів коло нас і питає, кого ми знаємо з партизанів. Та й тоді вивели нас з тої пивниці. А в тій пивниці була по стінах кров, там когось мучили. І познімали ті мішки, бо позав’язували тими мішками голови. І тоді завезли нас знов до Бережан до тюрми. Там було дві чи три дівчини. Потримали нас в тій тюрмі два дні і вигнали. Тоді ми вже так помалу добралися додому”.
Повернувшись з тюрми, вона продовжила лікувати поранених упівців. Якось під час чергової перевірки знову мало не потрапила до рук енкаведистів, розповіла жінка.
“У стайні стояла, бо вже ходили по хатах шукати, бочка стояла з попелом, я попіл висипала зверху, а то наспід та й сталося на тім, вже знайшли, вже й забрали. А тут санітарка живе, вже повно бандажів. Вже страшать мене, але якось втекла звідти”.
Спогади про минуле
У будинку, де з сім’єю жила його мати, партизани планували влаштувати криївку, розповідає Михайло.
“Оцей підвал, про який ми розказували, де вони хотіли зробити собі криївку, але земля дуже камінчаста, так звана рінка. І вони почали копати, отут ця ямка, і викопали на пів метра, і так залишили в зв’язку з тим, що важко було копати. Підвал залишився колишній, так як він був 70 чи 80 років тому, а зверху була стодола. Сюди звозили снопи, молотили, стояла машина, бо все, як кажуть, весь реманент сільськогосподарський тут відбувався. А тепер на цьому місці ми побудували літню кухню”.
Михайло запрошує маму до обіднього столу.
“Раніше мама нас годувала, готувала їсти, а тепер вже ми мусимо її годувати. Фірмова страва мамина — це був медівник. Вона його пекла і на весілля, і всюди, де її запрошували”.
На запитання, про що мріє, Софія Кікта відповіла:
“Жеби сі ніколи, ніколи то не вертало, таке, як було”.
