Микулинецький замок, розташований у селищі Микулинці Тернопільської області – давня фортифікаційна пам’ятка України. Збудований у XVI столітті, він став важливим оборонним пунктом, а сьогодні – це руїни подвір’я сім’ї, яка отримала його в спадок
“Еспресо.Захід” розповість про давню історію та цікаві легенди, які пов’язані з Микулинецьким замком.
Як виник Микулинецький замок
Микулинецький замок було споруджено в 1550-х роках за ініціативи Анни Йорданової з роду Сенявських, дочки Миколи Сенявського, власника Бережанського замку. Замок зведено на місці давнішого дерев’яного укріплення, яке, ймовірно, могло ще існувати з часів Київської Русі. Адже перша згадка про Микулин (давня назва Микулинців) датується 1096 роком у “Повчанні дітям” Володимира Мономаха, що свідчить про давню історію поселення. До речі назва походить від церкви святого Миколая, заснованої ченцями.
Тож у XVI столітті Галичина та Поділля перебували під постійною загрозою татарських набігів, що змушувало місцевих магнатів укріплювати свої володіння. Анна Йорданова, отримавши Микулинці у спадок, вирішила створити кам’яну фортецю, щоб забезпечити надійний захист від нападів.
Загалом цей період характеризувався активним розвитком фортифікаційного будівництва в Речі Посполитій, до яких належали Микулинці. Однак замки, такі як Микулинецький, були не лише оборонними спорудами, але й символами влади магнатських родів, центрами економічного та адміністративного життя.
Не дивно, що у 1595 році Микулинці отримали Магдебурзьке право і статус міста, а замок став основою містечка-фортеці, підвищивши його значення в регіоні.
Розвиток та архітектура фортеці
Микулинецький замок являє собою кам’яну фортецю квадратної форми з довжиною стін приблизно 75 метрів і товщиною мурів до 2 метрів. Його архітектура поєднує елементи середньовічної фортифікації з ренесансними рисами, типовими для XVI століття. Замок розташований на невисокому пагорбі над річкою Серет, що забезпечувало природний захист. З напільного боку було прокопано глибокий рів, а зі західного боку знаходилася в’їзна брама зі звідним мостом. Другий в’їзд розташовувався зі східного боку.
На трьох кутах замку височіли круглі триярусні вежі з бійницями для гармат, що дозволяло вести ефективний артилерійський вогонь. Четвертий кут, імовірно, мав прямокутну вежу або бастіон. Усередині фортеці були житлові будинки, господарські приміщення, льохи та підземні ходи, які, за переказами, з’єднували замок із сусідніми спорудами.
У XVII столітті замок зазнав модернізації, зокрема в 1640-х роках, коли його укріплення адаптували до нових вимог ведення війни.
А вже у XVIII столітті за 200 метрів із замком з’явився палац (який в історії відомий, як палац графів Реїв), зведений у стилі ампір, а також пейзажний парк площею сім гектарів.
Микулинецький замок неодноразово ставав ареною бойових дій через своє стратегічне розташування. У XVI–XVII століттях він успішно витримував напади татарських орд, забезпечуючи захист місцевому населенню. Проте найсерйозніші випробування припали на XVII століття.
Під час буремних подій Хмельниччини (1648–1657 років) замок зазнав значних руйнувань через бойові дії козаків з польськими військами. Його мури та вежі були пошкоджені, але фортеця вистояла.
У 1675 році, під час польсько-турецької війни, замок зазнав облоги турецького війська на чолі з Ібрагімом Шишманом. Після 15-денної оборони гарнізон здався за умови збереження життя захисникам і жителям. Проте турки порушили угоду: комендант замку та його сини були страчені, а решта захисників потрапили в рабство.
Після цих подій замок відновлювали, зокрема зміцнювали мури та модернізували вежі. До кінця XVII століття він залишався одним із ключових фортів Речі Посполитої в регіоні, втративши своє значення лише після відвоювання Кам’янця-Подільського в турків у 1699 році.
Занепад фортеці
Занепад Микулинецького замку розпочався у XVIII столітті, коли він втратив військове значення через зміну тактики ведення воєн і поступового розпаду Речі Посполитої. У цей період замок переходив від одного магнатського роду до іншого: від Сенявських до Любомирських, а згодом до Потоцьких.
У 1815 році австрійський барон Ян Конопка, придбавши замок, організував у ньому суконну фабрику. Для цього частину споруд перебудували, що прискорило руйнування фортеці. Після смерті Конопки, який не мав спадкоємців, замок став предметом судових суперечок, а його утримання виявилося надто дорогим. Тому вже у другій половині XIX столітті мури почали розбирати на будівельні матеріали, і до початку XX століття замок був залишений напризволяще.
На початку ХХ століття останньою власницею замку була стара графиня Юзефа Рей. Її улюблена служниця Анна, сирота, вихована графинею, допомагала вести господарство. Коли Анна вирішила одружитися, графиня запропонувала подружжю жити в замку, поки вони не збудують власний дім, і виділила матеріали з яких постав дім у фортеці. Але війна зруйнувала плани: чоловік Анни загинув на фронті, залишивши її з двома дітьми. Війна забрала сина графині, а від тифу померли її дочка і сама Юзефа. Таким чином замок перейшов Анні, єдиній спадкоємиці.
Під час Першої світової війни замок не зазнав значних руйнувань, але в період Другої світової війни його використовували як оборонну позицію німецькі війська. На подвір’ї розміщувалися танкові підрозділи, що призвело до додаткових пошкоджень. Після війни замок так і не реставрували, хоча його мури та вежі внесли до реєстру пам’яток архітектури.
За радянських часів замок використовували як житло та господарські приміщення. Зокрема, після Другої світової війни в ньому розмістили ветеринарну клініку для коней.
Стосовно палацу графів Реїв, то до сьогодні там діє Микулинецька обласна фізіотерапевтична лікарня.
Сучасний стан
Сьогодні Микулинецький замок перебуває в аварійному стані. Близько 50% його оригінальних структур збереглося, але мури та вежі продовжують руйнуватися через відсутність консервації та реставрації. А частина замку, зокрема біля в’їзної брами, досі використовується як приватне житло.
Як писали у виданні “Локальна історія”, станом на 2021 рік замок фактично був подвір’ям Стефанії Болой та її “квартирантів”, бо чоловік помер, а дітей в них не було. Стефанія – дочка служниці Анни, яка успадкувала фортецю від графині Юзефи Рей. В’їзна частина мурів стала будинком всередині якого – звичайна хата, а довкола грядки, клумби, гараж із собаками на подвір’ї, яке оточене замковими мурами, наче високий паркан. Тому фортеця вважається житловою, що дивує туристів та створює проблеми для реставраційних планів.
У 2008 році замок увійшов до складу Національного заповідника “Замки Тернопілля”, що дало надію на його відновлення. До 900-річчя Микулинців (2010) львівський інститут “Укрпроектреставрація” розробив документацію для реставрації, а тернопільські та львівські архітектори запропонували перетворити замок на готельно-туристичний комплекс із можливістю створення кемпінгу чи наметового містечка. Проте брак фінансування, недостатня туристична інфраструктура в регіоні та суперечки за право власності гальмують ці плани.
У 2025 році письменниця Ганна Осадко звернула увагу на критичний стан замку, зазначивши, що руїни продовжують обвалюватися, а офіційний доступ до території заборонений через бажання власників замку, які там живуть.
Попри це, замок залишається цікавим для туристів завдяки своєму мальовничому розташуванню і його оглядини, у разі потрапляння в Микулинці, очолюють список “must see” разом із палацом та помпезним бароковим костелом.
Легенди Микулинецького замку
Микулинецький є не лише історичною пам’яткою XVI століття, але й осередком численних легенд і містичних оповідок.
Легенда про привид дівчини, яка вчинила самогубство
Одна з найпоширеніших легенд Микулинецького замку розповідає про привид Білої Пані, яку ототожнюють із дочкою коваля. За переказом, ця дівчина народила позашлюбну дитину, що в ті часи вважалося великим гріхом. Через сором і суспільний осуд вона наклала на себе руки, кинувшись із однієї з веж замку. Її поховали за звичаєм у білій сукні, як незаміжню дівчину.
Відтоді місцеві жителі та відвідувачі стверджують, що бачили постать молодої дівчини в білому, яка блукає замковими мурами або заглядає у вікна нижніх поверхів. Кажуть, що її душа не може знайти спокою через трагічну долю, і вона з’являється вночі, особливо в місячні ночі, нагадуючи про свою сумну історію.
Легенда про підземні ходи
Ще одна популярна оповідка стосується таємничих підземних ходів, які, за переказами, з’єднували Микулинецький замок із сусідніми спорудами, зокрема Троїцьким костелом або іншими укріпленнями. Ці ходи, як вважають, використовувалися для втечі під час облог чи для таємного переміщення цінностей.
Місцеві жителі розповідають, що підземелля простягаються на кілька кілометрів, але більшість із них завалені або замуровані. Ця легенда має історичну основу, адже підземні ходи були типовим елементом фортифікаційних споруд XVI–XVII століть.
Легенда про прокляття турецької облоги
Легенда, пов’язана з трагічними подіями 1675 року, розповідає про прокляття, яке нібито накликали турки під час облоги замку. Того року фортеця здалася після 15-денної облоги турецького війська на чолі з Ібрагімом Шишманом за умови, що захисникам і жителям збережуть життя. Проте турки порушили угоду: комендант замку та його сини були жорстоко страчені, а решта захисників потрапили в рабство. За переказом, перед стратою комендант прокляв нападників.
Легенда про скарби замку
Як і багато інших старовинних фортець, Микулинецький замок оповитий легендами про заховані скарби. За однією з оповідок, під час численних облог власники замку, зокрема Сенявські чи Потоцькі, ховали свої багатства в таємних схованках у підземеллях або в мурах.
Деякі перекази згадують, що в XIX столітті, коли замок належав барону Яну Конопці, робітники, розбираючи мури для суконної фабрики, натрапили на давню скриню, яку неможливо було відкрити.
Легенда про дзвін замку
Менш відома, але цікава легенда розповідає про великий дзвін, який нібито був установлений на одній із веж замку за часів Сенявських. Цей дзвін використовували для сповіщення про наближення ворогів або для скликання мешканців під час свят. За переказом, під час однієї з турецьких облог 1670-х років дзвін скинули з вежі, щоб він не дістався ворогам. Кажуть, що він закопаний десь на території замку або в парку графів Реїв.
Ми писали, Микулинецький замок – історична пам’ятка, яка перетворилася на приватне житло.
