Художнику-іконописцю з села Гнилички Підволочиського району Володимиру Шерстію присвоєно звання Заслуженого майстра народної творчості України. Відповідний указ Президент України Петро Порошенко видав з нагоди 23-ї річниці підтвердження всеукраїнським референдумом Акта проголошення незалежності України 1 грудня 1991 року.
Довідково: Шерстій Володимир Михайлович народився 11 вересня 1960 року у селі Гнилички Підволочиського району Тернопільської області. Здобув освіту в галузі образотворчого мистецтва. Походить з родини, у якій були іконописці, зокрема відомий на початку ХХ століття іконописець Степан Зозуля. З дитинства його оточували картини та ікони на релігійну тематику, тому звичайно, Володимир обрав собі шлях роботи у галузі іконографії. Стиль письма ікон Володимира Шерстія є намаганням відродити способи письма давнього українського Візантійсько-Руського чину. З використанням як древніх традицій, так і сучасних напрацювань в галузі іконографічного мистецтва.
Вміння малювати ікони Володимир Шерстій успадкував від дідуся Степана Максимовича. Той розписував церкви та займався сакральним живописом. Щоправда, передалося уміння через гени, адже дідусь помер ще до народження внука. Пан Володимир пригадує, як під час вступного іспиту треба було скласти орнамент із заданих фігур. Він довго працював над цим завданням. І склав хрест, звичайно, після цього провалив іспит. Розповідає, що створив фігуру інтуїтивно, так, наче з пам’яті. З того часу вже багато води сплило. Роботи іконописця є майже на всіх континентах, а кількість робіт перевалила за сотню. Пише “Вільне життя плюс”
Лики митця відрізняється від тих, що ми звикли бачити на іконах. Адже для візантійського стилю не характерна портретна манера. На них — образи із видовженими обличчями, великими очима, маленьким ротом, вони мало схожі на живих людей. На жаль, цей стиль сьогодні не на вершині популярності.
— На таких іконах постає не плотська, а духовна краса, — пояснює Володимир Шерстій. — Велич не грішного тіла, а образу. Всі риси ликів є глибокосимволічними. Великі очі символізують потойбічний погляд, маленький рот — скорботу за світом. Хочу відродити традиції давнього іконопису. Такий стиль був характерним для чотирнадцятого-п’ятнадцятого століть. Після хрещення Русі до нас приїздили візантійські майстри. Вони вчили наших, і ті скоро перебрали їх уміння, проте доповнили їх українським колоритом. Наші іконописці витворили самобутній та неповторний стиль. Вони не стали епігонами візантійського мистецтва.
Цікаво, що перша виставка ікон майстра відбулася у Бразилії.
— Це дуже самобутня країна, — розповідає пан Володимир. — Там живе багато мігрантів з України. Спершу людям було незвично бачити мої ікони. Така манера була їм чужа. Проте коли я розповів їм про символіку ікон, пояснив, чому святі зображувалися так, а не інакше, вони полюбили ці лики, приходили і дивилися на них із захопленням. До слова, разом із собою вони вивезли багато літератури про живопис. Одного разу в церковній книгозбірні я знайшов стару книгу, де йшлося про ікони. Звідти дізнався про їх історію, вона дуже сильно вплинула на мене і переконала в тому, що я правильно вибрав стиль візантійського живопису, як питомо української традиції.
Роботи майстер створює на дереві. А це теж додає специфіки. Адже малюванню передує довгий процес підготовки «полотна». Треба приготувати дерево, левкас, позолоту. Майстер розповів, що всі дошки, на яких малює, — соснові, їм не менше вісімдесяти років. Але особливість їх полягає в іншому — це фаціяти, якими була оббита хата майстра.
— Одного разу як спробував малювати на такій дошці, то так і продовжую, — посміхається художник. — Уже майже всі використав.
Малювання ікон вимагає специфічного настрою. І хоча пан Володимир не постить перед тим, як творити картину, але каже, що молитва перед тим, як братися за пензель, обов’язкова.
— Дуже часто маю таке відчуття, ніби моєю рукою хтось водить, — пояснює він. — Такі роботи не можна починати без натхнення, почуття внутрішнього спокою, квапитися тут категорично заборонено. Процес, та й самі твори, мають дихати спокоєм. Малюючи, хочу, щоб людина, споглядаючи лики, відчувала приємні емоції, тепло. Саме тому ніколи не використовую для робіт холодних кольорів, а дерево провощую, аби й воно було приємним на дотик.
