“У перемоги багато батьків, тільки поразка – сирота” – саме ця приказка згадується, коли читаєш поширені у ЗМІ історії людей, які нібито підривали дамбу, рятуючи Київ. Хоча частина цих людей навіть з міста не виїжджала, а саме рівень дій деяких з них призвів до того, що ми ледве не втратили Київ. На жаль, не згадують тих, хто насправді ризикував життям, щоб виправити їхні помилки та врятувати столицю буквально в останній момент. Їх, як це часто буває, вирішили просто не помічати.
Ця стаття – саме про тих, хто ризикував життям, щоб виправити чужу недбалість. Ми розповімо про події, які відбувалися взимку-навесні 2022 року. Автор був очевидцем або знайомий з людьми, які виконували інші задачі в цій місії. Деякі позивні та прізвища змінені, але люди себе точно впізнають.
“ТРЕБА ПІДІРВАТИ ДАМБУ В КОЗАРОВИЧАХ. ЯКЩО МИ ЦЬОГО НЕ ЗРОБИМО, МОЩУН ВПАДЕ”
З початком повномасштабного наступу я зібрав свою групу, яка здебільшого складалася з колишніх морпіхів 503-го батальйону морської піхоти. Це були доволі відомі в своєму секторі снайпери/ДРГшники. Хтось із них мав особисту зброю, якусь ми купили в “Ібісі” в перші дні повномаштабної війни. Завдяки тому, що “Саша ж – відомий блогер”, вдалось за декілька днів “запакувати” групу до стану боєздатності. В нас були машини, захищений зв’язок, снайперські гвинтівки калібру 0.338, топові приціли/тепловізори Archer на зброї, підібрана снаряга. Ми знали, на що ми здатні, нам не треба було злагодження. За нашою спиною було багато виконаних операцій з 2017 по 2021 рік у Донецькій області. Ми розуміли один одного з півслова.
Ось таке запаковане угруповання приїхало в Петрівці до штабу 72-ої бригади та запропонувало свої послуги: “Ми снайпери, морпіхи. Снаряга своя. Все своє. Скажіть, де треба воювати – ми все зробимо”. У 72-ій якраз прийшли мобілізовані. Підрозділ намагався зібрати раму в ті перші дні. І таких груп ще бригада не бачила. Не кожен день на голову звалюється група морпіхів з бойовим досвідом та озброєнням та пропонує свої послуги.
Нас одразу інтегрували підрозділ 4-го батальону, яким командував Шеріф, і нарізали задач по розвідці. Це був початок березня – 5-6 число. Ми шукали переправи ворога через Ірпінь. Знайшли таку разом з підрозділом 72-ки та приїхали в штаб бригади.
Настрої в штабі були… депресивними. На цей день вже було відомо про пʼять різних переправ, і що з ними робити – незрозуміло. По іншу сторону від водних переправ стояло, за різними даними, від 400 до 600 одиниць техніки з відповідним особовим складом. В цей момент на Мощуні міняли майже знищену роту 72-ки. Всі розуміли, що довго так ми не протримаємося.
Увечері 7 березня нас визвали у штаб. Командиром групи у нас був морпіх-снайпер з позивним Трезор. Він повернувся з якимсь командиром зі штабу та зібрав нас у кімнаті.
– Така ситуація, хлопці. Треба підірвати дамбу у Козаровичах. Якщо ми це не зробимо, то Мощун впаде. На іншій стороні дамби вже стоять росіяни. Ця задача комусь ставилась, але ії чомусь не виконали. Її наказали виконати нам.
Офіцер, який стояв за спиною Трезора, мовчав. Він дивився на нас, як ми вставали, брали планшети та починали роздивлятись карту та висоти. В якийсь момент я сказав: “Ну, хтось же повинен це зробити”. Банда узгоджувальним гомоном утвердила цю думку. Офіцер, почувши позитивну відповідь, пішов назад доповідати, що морпіхи виконають задачу.
В нашій групі був снайпер з деякими саперними вміннями. Відома в деяких колах особа, яка полюбляла щось або когось підірвати. Є люди, в яких закладено вибуховий талант. Він мав позивний Рік. А ще Рік колись був гідроенергетиком та розумів, як працюють гідроспоруди. Це нам дуже допомогло в плануванні операції. Це взагалі диво, що в нашій команді була людина з такими специфічними навичками.
Ми порахували висоти, перепони. За нашими розрахунками підрив гідровузла на Козаровичах дозволив би підняти воду вище природних та штучних перешкод.
Ми не врахували одне, але про це пізніше. Попри критичність ситуації, ми ретельно все перевірили. Не хотілося зробити якусь діч, затопивши пів Києва, як колись радянські війська затопили Запоріжжя. В теорії все складалося як слід. Рік згадав, що їх колись вчили, що Київ та Москва будувались із системою гідрооборони, і, мабуть, тому воно все і складається, бо це свідомо вибудована система.
Розробивши план, Трезор пішов з Ріком до командування.
– Нам потрібно багато вибухівки. Закладати “правильно” не буде часу та можливості.
– Це не проблема. Дамо вам скільки треба. Хоч двісті, хоч триста кілограмів тротилу. Вибухівка є.
Сміх.
– Пане командире, нам потрібно дві тонни. Мінімум. Взагалі краще мати ще більше, про всяк випадок. В нас там не буде другого шансу.
Тиша.
– Гаразд, буде вам дві тонни, але потрібен час. Зараз організуємо саперів, вони все привезуть. Треба декілька годин. Чекайте.
Ніхто тоді не думав, що ця операція врятує Київ. Просто робили те, в чому були найкраще обізнані. Все просто, все логічно.
Ми підготували гвинтівки, снарягу, знесли все в машини, та чекали, коли привезуть вибухівку. Я сів у свою машину та… заснув. У мене специфічне сприйняття небезпеки: я можу спокійно спати перед виходами, поки інших розбирає адреналін в очікуванні. Мене накриває адреналін вже після виходу. Така фізіологія. Тому я… проспав. Прокинувся від дзвінка телефону в кріпленні на торпеді.
– Ти де? Ми вже виїхали!
– Бл#. Наздоганяю.
“ВИ Ж НЕ ВИРІШИЛИ ПІДІРВАТИ ДАМБУ РАЗОМ З НАМИ? – СПИТАВ Я. У ВІДПОВІДЬ НАД ДАМБОЮ РОЗКВІТНУВ ВИБУХ“
Окрема історія, як я наздоганяв колону. Чорний пікап, який нісся в сторону Козаровичів, двічі ледве не розстріляли ТрОшники, але вони ж допомогли зорієнтуватися, коли тут проїжджали два джипи та КамАЗ із причепом. Наздогнав я колону, коли вона вже звертала до Козаровичів через польові дороги, повільно тягнучись в сторону гідровузла.
Ми поставили машини, зістикувалися з Олександром Починком. Це мій давній знайомий – колись разом снайперили під Маріуполем. Зустрілися з ним в штабі 72-ки, бо він – боєць ОУНу, який разом з бригадою стояв у Козаровичах. Він сам снайпер, чемпіон України, інструктор по біатлону, тому і позивний має Біатлон.
Саперів 72-ки представляв командир з позивним Сотник. Взагалі їх було дев’ятеро людей.
Склад саперів 72-ої бригади:
Валерій, позивний Сотник, Білий, командир – списаний після поранення, вже з інвалідністю, намагається зараз реабілітуватись після всього;
Микола Темченко – його підлеглий.
Прикомандировані сапери з Ніжина:
Сергій – старший. З ним було п’ятеро осіб.
Сапер з Кам’янця-Подільського:
Борис – загинув.
Окрема складність була в тому, що Козаровичі тримав 2-ий батальйон 72-ої бригади, і звʼязку з ним не було. Як і з підрозділами ОУН та Нацгвардії, які тут перебували. Ми роздали свої рації, щоб мати хоч якусь координацію.
Сам Олександр Починок вже мав два поранення, тому в нашій операції участі не брав. У нього не працювала одна рука. Він налагодив координацію з підрозділами. Була майже перша година ночі. Поки з різних щілин діставали особовий склад та узгоджували, хто ми, навіщо тут, роздавали рації й інше, я зі своїм другим номером та бійцем з ОУНу, якого нам виділили, щоб зайняти позицію, бо все ж цей район ми не знали, почапали до води.
Друга двійка мала зайняти позицію по іншу сторону дамби.
Вже потім ми дізнались, що вони не знайшли там місця і тому приєдналися до групи саперів 72-ої бригади з приданими бійцями.
Було холодно, йшов вологий сніг, температура була -7 градусів. Вологий вітер проникав через софтшел.
Ми з морпіхом з позивним Мір як точку обрали бетонний дот часів Другої світової війни поруч з водою. Дублююча точка на недобудованій будівлі була не узгоджена, бо вона була десь на 150 метрів позаду. Вологість, туман… Ми мали достатній досвід, щоб розуміти: тепловізори при такій погоді не дуже працюють, тому треба підходити ближче. Бетонний дот давав змогу сховатися за ним у разі обстрілу, але, на жаль, відходу з цієї точки не було. Та вибирати не було з чого. Ми по дереву залізли на дот біля берега, поклали каремати, взяли сектор під контроль.
Я лежав із гвинтівкою Zbroyar Z-008, у Міра була Sako TRG. Обидві гвинтівки були в калібрі 0.338 LM. У мене був встановлений тепловізор Archer TSA-7 з лазерним далекоміром та балкалькулятором. Я його придбав перед самим повномасштабним наступом, купивши найкраще рішення на ринку.
У Міра був встановлений приціл TSA-9 з 100-мм лінзою, але без далекоміра. Це був особистий приціл Олександра Яременка, власника компанії Archer.
За декілька днів до цього ми зламали двері в його виробничий цех – звісно, з його узгодження! – забрали приціли, які там були, або які можна було швидко зібрати. Допомагав нам в цьому робітник Archer Едуард. Частина цих прицілів були роздані оборонцям Києва в ті дні. Але три приціли залишились у нас. У нас була велика надія на цей приціл зі 100-мм лінзою, бо у росіян таких приладів, скоріш за все, немає. З військовим тепловізором зі 100-мм лінзою ми були впевнені, що побачимо противника першими, до того, як він побачить нас.
Ми взяли сектор під контроль. Я знайшов одну СПшку ворога (спостережний пункт), а Мір, завдяки кращій якості тепловізора, – іншу. Судячи зі всього, росіяни спостерігали за дамбою.
Шлюз, який нам треба було підірвати, був з нашого боку, біля самого початку дамби. Ми зробили висновок: якщо два снайпери з топовими теплаками, які по декількох пікселях могли ідентифікувати цілі, ледве бачать СП, то є шанс, що з СП край дамби або бачать погано, або взагалі не бачать. Це давало шанс.
По рації ми описали ситуацію та дали вказівку починати.
До дамби почало висуватися людське джерельце з пікселів, яке потягнуло туди тротил. Сапери, морпіхи та декілька бійців з сусідніх позицій таскали до дамби вибухівку.
Ми лежали на висоті, на бетонному блоку, який мав нахил в сторону ворога. При нормальній погоді нас би вже знайшли і знищили. Але погода того дня була на нашому боці.
Тягнулись години. Ми дико змерзли. Лежати на бетонному блоку взимку було… важко. Від холоду почалися судоми. Мір був одягнений легше, ніж я, але він тримався на якійсь внутрішній морпіховській впертості. Я одягнувся тепліше. Мір іноді спригував з ДОТу та присідав, щоб розігнати кров. За декілька годин я дозволив собі таке один чи два рази. Холод боровся з адреналіном. Нас одночасно підтримував адреналін та тягнуло в сон.
Зазвичай раніше ми з Міром працювали двійкою по пів години, по черзі, щоб не знищити очі постійним спостереженням в тепловізор, але зараз ситуація спонукала нас лежати та тримати сектор вдвох одночасно, бо тепловізор Міра краще “бачив”, а я мав на тепловізорі далекомір, щоб миттєво порахувати балістику пострілу до цілі, якщо Мір таку першим побачить.
Іноді ми бачили силуети російських солдатів на іншому березі, але вони явно не збиралися йти до дамби, тому нам були не цікаві. Стріляти ми були готові тільки по тих, хто б пішов перевіряти дамбу. Тому ми лежали поруч, вперши погляд в той берег. Потихеньку світало. Вже десь годину ніхто не виходив на нас по рації. Мір спригнув знову з ДОТа, щоб розім’ятися. Повернувши гвинтівку на дамбу, я побачив що вервечка мурах з ящиками відсутня. Взяв рацію, натиснув тангенту:
– Ви ж не вирішили підірвати дамбу разом з нами? – стукаючи зубами від холоду, запитав я у рацію.
У відповідь над дамбою розквітнув вибух. Тонна тротилу розірвала тишу ночі в шматки.
Вибухівку було закладено так, що ударна хвиля здебільшого пішла вверх та в наш бік. Я побачив, як в повітря злітають уламки, розміром більші за мене, та розлітаються на сотні метрів в різні сторони. Пізніше біля нашої точки збору мені показали великий залізобетонний блок, який провалив паркан хати. Він пролетів від дамби більш ніж 400 метрів!
Світло стало, наче вдень. Я побачив, як до мене разом з уламками по повітрю по воді йдуть кола ударної хвилі. Потім настала темрява.
Ми були відрізані від основних подій на дамбі, і не знали, що росіяни триангулювали наш радіобмін та задавили РЕБом наші рації. До нас не могли додзвонитися.
Часу було обмаль. Починало світати. Тому вирішили підривати разом з нами… Роботу треба було виконати, незважаючи ні на що.
– Саня, Саня, ти живий? Саня, просинайся… – я відкрив очі та побачив перед собою обличчя Міра, який тряс мене, щоб я отямився. Під час вибуху він розминався на зворотній стороні ДОТу, і той захистив його від ударної хвилі. Як те, що летіло з дамби, не прибило мене, оминувши, – загадка. Пощастило.
Я вскочив. Серце вибухало від адреналіну. В голові шум, у вухах гудіння, сама голова боліла, але шоковий стан гнав мене вперед.
– Таки підірвали з нами, – кричав я. – П#здець Біатлону (позивний Починка), я його зах#ярю. Тримай гвинтівку.
Передав свою гвинтівку Міру, потім подав його гвинтівку, каремати, рюкзак, та зліз з даху по дереву. Не було відчуття того, що декілька годин я мерз, а суглоби заклякли настільки, що я не міг натиснути тангенту рації. Все це миттєво пройшло. Але на дуже короткий час.
“ВАНТАЖІВКА СТОЯЛА НА ДАМБІ БІЛЯ МІСЦЯ ПЕРШОГО ПІДРИВУ. З НЕЇ ВИШВИРЮВАЛИ ВИБУХІВКУ”
Поки ми рухалися назад, в групі біля дамби вирувала, скажімо так, дискусія. Сапери хотіли одразу після вибуху їхати. Сидіти на світанку з вантажівкою вибухівки неподалік дамби, після того, як привернули до себе ТАКУ увагу, не хотів ніхто. Частина бійців, які допомагали таскати вибухівку, зникли. Залишились четверо морпіхів та п’ятеро саперів з приданими бійцями. В цей час під дамбу спустився морпіх з позивним Лисий. Це був епатажний тип з обличчям “чоткого пацанчика” та з такими ж манерами. Якби слово “шансон” мало обличчя, це було б обличчя Лисого. Він спустився під міст, подивився на дамбу, обійшов, обдивився знов та підійшов до саперів.
– Пацани, того, робота не зроблена. Давайте доробимо.
– Вже світанок, як туди зараз зайти?
– Хлопці, не кіпішуйте. Це все не мало сенсу, якщо робота не виконана. Дзвони своєму командиру.
Хлопці подивилися один на одного. Командир групи саперів Валерій, позивний Сотник, звʼязався з командиром, І кивнув Лисому:
– Давай.
Його підлеглі явно мали іншу думку, але закон більшості вимагав робити те, що і інші. Крім того Сотник явно мав авторитет та мотивацію зробити роботу.
Лисий в повний зріст вийшов на дамбу, ігноруючи, що його було зараз непогано видно з усіх сторін. Він розумів: треба приклад, щоб прорвати стіну невпевненості. І він тоді став цим прикладом.
– Давай, давай, потроху, задом, давай!!!
КамАЗ, завантажений вибухівкою, порикуючи двигуном, доїхав до місця вибуху.
Ніхто вже нічого не носив, просто в дірку почали скидати ящики тротилу та шнури пластиду до УР-77.
Росіяни, які, судячи зі всього, просто ахєрєлі від вибуху, скоріш за все, поховалися по позиціях, бо думали, мабуть, що по них завдаються ракетні удари якоюсь сверхзброєю.
Ці хвилини стали вирішальними. Бо якраз тоді група працювали проти логіки. Була лише мета – задачу треба було виконати, незважаючи ні на що. Коли росіяни все ж подивились на дамбу, вони побачили на ній вантажівку, з якої вишвирюють вибухівку. По дамбі різанула кулеметна черга. Потім друга. Поруч почали рватись ВОГи, запрацював АГС.
Вантажівка стартонула в кращих традиціях Домініка Торетто, вижимаючи всю невелику міць на прискорення. Як в неї не попали – диво.
В цей час закриті дамбою сапери та Рік підключали детонатор. Відбігли в безпечне місце, поставили там машинку. Рік потягнувся підірвати, але Сотник зупинив його.
– Це моя робота. Я повинен це зробити.
Рік протягнув йому машинку.
– Згоден. Підривай.
Другий вибух досягнув своєї цілі. Вода пішла потужним потоком. Це було добре чутно. Можна було навіть не перевіряти. Але перевірили. Вода пішла.
КамАЗ вже був далеко, всі зібрались на точці. Мене накрило. Я сидів у машині, намагаючись не відключитись. Ми ще щось обговорювали, але я вже не дуже розумів, що коїться поруч. Хлопці поїхали звітувати в Петрівці про виконану задачу, а я поїхав додому бо “щось я себе не дуже гарно почуваю”. Вже потім зрозумів, що сідати за кермо в такому стані було помилкою, як я не розбився по дорозі назад – сам не розумію. Але доїхав та відключився. Попереду в мене були декілька “цікавих” днів, коли я погано володів мовним апаратом, не впізнавав сусідів і періодично втрачав зв’язок з реальністю. За декілька днів відійшов…
“ПРО ТИХ, ХТО СПРАВДІ ВРЯТУВАВ КИЇВ У ОСТАННІЙ МОМЕНТ, НЕ ПРИЙНЯТО ЗГАДУВАТИ”
Події продовжували розвиватися. Моя група відправилась воювати на Мощун і дивом залишилася живою після тих боїв. Висококваліфіковані снайпери з аеророзвідником воювали на Мощуні, як звичайна піхота.
Розлив дійшов до Мощуна, але саме там вода підіймалась повільно.
В командуванні був компетентний спеціаліст з ЦСО А СБУ, який знав про принцип системи гідрооборони Києва, та знайшов тонке місце. Це був невеликий шлюз з бетонним переходом на самому Мощуні.
У цей час частину Мощуна вже захопили росіяни. Зрозумівши, що вони дозволили зробити, росіяни підсилили тиск на Мощун, щоб захопити та влаштувати переправу в найкоротший термін, поки і тут все не затопить. Їм потрібен був плацдарм. І Мощун повільно падав.
До Буданова звернулися та вказали місце, яке блокує більшу частину води. ГУРівці разом з розвідвзводом 2-го батальйону 72-ої бригади змогли підірвали цей вузол невеликим зарядом. Стулки відкрилися, і вода почала заливати Мощун.
Останні спроби росіян захопити Мощун нагадували істерику. Десантура кидалась пливти з берега на берег у крижаній воді. Танки намагалися проїхати по дну, виставивши труби, та тонули. БМП та БМД вміють плавати, але не вміють їздити по мулу, та і їх, судячи зі всього, погано підготували до переправи. Здебільшого їх або кидали в мулі, або вони тонули. Але вода невпинно підіймалась. Через декілька днів росіяни вже тікали вплав на інший берег, кидаючі спорядження, техніку та зброю. 72-га з приданими підрозділами знищувала залишки окупантів.
Вода піднялась в останній момент. Доля Києва вирішувалась саме в ці дні. Якби хтось в цій ланці не виконав покладену на нього функцію – через тиждень ворог був би вже у Вишгороді, а потім на Оболоні. Там широкі траси, які дозволяють перекидати велику кількість техніки та особового складу.
Київ було врятовано. На жаль, ціною великих втрат на Мощуні та завдяки героїзму тих, хто до останнього там бився з росіянами, хоча все видавалося програшною битвою. Цих втрат можна було уникнути, правильно розпланувавши та вчасно підірвавши мости та переправи, але…
І тут ми поговоримо про “офіційну” версію, яку розповсюджують СМІ.
У штабі оборони Києва задачу по підриву важливих споруд чомусь поклали на цивільних, які здебільшого навіть не були на місцях. У них було майже два тижні, щоб безпечно підірвати дамби та підняти воду. Але вони не впорались. Чому ця задача була покладена на цивільних – для мене загадка.
Окремо скажу, що я щиро поважаю тих, хто тоді робив різну роботу. Рибалки, жителі Козаровичів, сапери, які 26-го лютого вперше підірвали дамбу, – всі вони робили те, що їм казали. Вони – молодці! Я при зустрічі потиснув би їм руки, не дивлячись на те, що їхні дії не призвели до бажаного результату. Але вони вправно виконували те, що їм казали. Рівень координації та розуміння, на жаль, був такий, що задачу не виконали в строк, коли це можна було зробити безпечно та без непотрібного героїзму.
Помилки були такі:
1.”Недостатньо” підірвали дамбу 26 лютого 2024 року. Тобто, не так, щоб підняти терміново воду, а так, щоб “обрежено”. Якщо дослівно: “У верхній частині потрошку, щоб був контрольований спуск”. Ну ось потрошку і підірвали. Те, що це не призвело ні до яких результатів, – не проконтролювали. Дублюючий заряд щоб підірвати гідровузол “не потрошку” – взагалі не заклали.
- Не проконтролювали той факт, що нижче по річці закриті створи. Якби про це знали, можливо, частково змогли б підняти рівень навіть недостатнім напором води. Але ніт, і тому маса води зібралася у водосховищі нижче, і нікуди далі не пішла. Потім вже з’явились версіі “що якісь дураки чи диверсанти закрили ті створи”, але супутникові знімки вказують на те, що створи були закриті з самого початку. І було достатньо часу, щоб це перевірити.
- Група цивільних, яка відповідала за підрив дамби, усвідомлювала той факт, що вона не виконала задачу. Люди, які були на місці, боялись підійти до дамби, бо вона контролювалась снайперами. Вони про це відверто кажуть в діалозі Навіть перевірити рівень води не могли. Тому передали задачу військовим, коли вже навіть підійти до дамби було складно.
Підсумуємо, як на цю подію відреагувало командування та інші.
В ЗМІ з’явилося декілька матеріалів від “спасителів Києва”, де вони розповідають, як щось там пиляли, підривали, стріляли з “Піона” по створках. Це просто смішно, бо ніхто з “Піона” тоді не стріляв, та й взагалі “Піон” може влучити в таку ціль хіба що випадково. З якоїсь іншої гаубиці спробували та й кинули. Але вони вперто ігнорують два факти:
- Дії цієї команди не призвели до результату. Більш того, було втрачено час на те, щоб зробити операцію більш компетентними людьми і без ризиків.
- Після того, як вони облажалися, цю задачу передали іншим підрозділам, які виконали ії в останній момент, дійсно врятувавши Київ. Але саме про них не прийнято згадувати.
Офіційні ЗМІ не дуже цікавить ця історія. Більш того, колись я побачив матеріал на сторінці в фейсбуці журналіста “24 каналу” і почав йому вказувати на нестикування в його матеріалі, він мені відповів, що йому мої спогади як свідка нецікаві, а якщо я буду далі його дратувати – він мене… забанить. Я посміявся та забанив його. “5 канал” зробив один з двох запланованих матеріалів, але другий матеріал так і не побачив світ…
Третій рік у різних ЗМІ про врятування Києва розповідають люди, завдяки непрофесійності яких Київ ледь не впав.
Що по офіційних нагородах?
Сотник отримав “За мужність” ІІІ ступеня через декілька місяців, але не за цю операцію, а взагалі за все, що він тоді підірвав. А роботи за ці місяці він виконав багато… Його підлеглий отримав нагородний табельний ПМ.
Шеріф (командир 4-го батальйону 72-ої бригади) відзвітувався, що 72-га бригада зробила цю місію своїми силами та засобами, та проігнорував подання тих, хто там насправді був, хоча йому список надавали двічі.
Автор, тобто я, і Рік, мабуть, нагороджені самою цією ситуацією. Через місяць я випадково зіткнувся зі знайомим полковником, який теж був тоді в тих подіях. Він дуже здивувався, коли дізнався, що ті, хто підривав дамбу, досі не нагороджені. За його словами “Там “Богданів” нормально роздали всім, хто був причетний та непричетний, а ви ходите без нагород? Як це так?” В результаті Рік та я отримали “За мужність” ІІІ ступеня. Допоміг той полковник. Він нас подав на нагородження.
Олександр Починок не отримав нічого, хоча в штабі оборони Києва, куди він теж подавав список, обіцяли всім “Богдани”, але в результаті все те закінчилося виключно нагородами командування.
Окрема подяка Міністерству оборони, яке відреагувало на цю подію, та декілька місяців тому нагородили хлопців-морпіхів відзнакою міністра. Так, дали не “Богдана Хмельницького”, але все ж визнали заслуги. Саме те, чого їм не вистачало. Хлопцям не треба було якихось великих нагород, просто визнання, що вони там були та ризикували життям…
Про кого б хотілось ще згадати окремо, так це про Сотника. Я не дуже спілкувався з ним там, ми були на різних ділянках, але хлопці про цього сапера казали з повагою.
А якщо морпіхи кажуть з повагою, це чогось вартує. Ця людина, сапер 72-ої бригади, отримав важкі поранення, а результаті яких має каліцтва. Один з тих, хто рятував Київ, намагається зараз повернутися до нормального життя та бореться зі своїми демонами. Невже не можна цю людину нагородити чимось вагомим? Якщо ви вперто тримаєтесь версії “72-га бригада все зробила власними силами”, то майте повагу хоча б до свого побратима. В усіх інтерв’ю про “спасителів Києва” та пафосних фейсбучних постах, центральними персонами мають бути не люди які “керували” операцією з Києва, а саме цей сапер, який ішов тоді на смерть і мотивував своїх підлеглих виконати роботу, незважаючи ні на що! Але… Маємо те, що маємо.
Олександр Карпюк
