Його батько помер в окупації. Спілкувалися вкрай рідко, щоб не наражати тата на небезпеку, адже син служить в ЗСУ. Продовжуємо проєкт «Героям слава». Знайомтеся, оператор-механік взводу управління 44-ї артилерійської бригади на псевдо Херсон.
«Моя робота — це динаміка»
У квітні 2022-го року йому вдалося із родиною вибратися з окупації. Залишивши рідне селище, маму з сестрою відвіз у відносно безпечне місце на Миколаївщині, а сам із дружиною поїхав далі, на Тернопільщину.
Там, не встигнувши перевести подих, подався до військкомату. Йому дали тиждень на те, щоб оговтатися, і — у стрій: потрапив до лав 44-ї артилерійської бригади.
У цивільному житті наш 29-річний герой був дорожнім майстром. Про армійську дисципліну знав зі строкової служби, додатково тоді залишився на рік контракту в Дніпропетровській області. Ще у вільній Каховці пройшов навчання у теробороні.
У 44-й служить оператором-механіком взводу управління: польоти дронів над лінією фронту, охорона позицій, контроль за ворогом із висоти. Також забезпечує комунікацію між підрозділами.
— Моя робота — це динаміка, — каже. — Особливо цікаво на вогневих позиціях. Приїжджаєш — і бачиш, як хлопці тримаються, як відстрілюються.
Географія війни Херсона теж статична — переважно запорізькі напрямки.
Однак війна не стоїть на місці, змінюється і ворог — багато чого перейняв від ЗСУ.
— На початку війни ми йшли дронами і були кращі за них, — згадує Херсон. — Але час змінив поле бою. Тепер РЕБи — засоби радіоелектронної боротьби — глушать сигнали і зривають плани, як у них, так і в нас.
Мавпують наших
Українські воїни, за словами зв’язківця, навчили мокшів тримати оборону. Після успішних Харківського й Херсонського контрнаступів окупанти винесли для себе уроки. Тепер закопуються всюди, облаштовують засідки, готуються до всіх можливих атак.
Та водночас їхня тактика не змінилися — відчувається радянщина.
— «М’ясні штурми» продовжуються, — каже Херсон. — Для них головне — зачепитися за клаптик міста чи лісосмуги, вони просто йдуть, доки не вкриють усе своїми трупами.
Без перестанку мавпують наших, каже. Якщо колись не розумілися на дронах, то тепер запускають наземні БПЛА, перехоплюють технології. Їхні кулібіни знаходять інформацію в Інтернеті, клепають.
— Та все одно найкращі спеціалісти — у нас, — змінюючи інтонацію, порівнює співрозмовник. — Хлопці вдосконалюються, майструють дрони різних модифікацій, навчаються. Волонтери допомагають, постачають обладнання. Навіть при мінімальному забезпеченні наші інженери творять неймовірне.
Про побратимів говорить з особливим теплом. Упродовж війни підрозділи у Херсона не раз змінювалися. Але завжди оточували дружні і щирі люди. З багатьма досі підтримує зв’язок — у чатах, у групах, у пам’яті.
Міцний був підвал
Пережитого чимало. Важко герою виділити якісь окремі історії. Та є ті, які не забуваються. На прохання пригадати епізоди, які б виразно проілюстрували його війну, Херсон прикурює, зітхає.
— Це було під Малинівкою. Виходили з позиції пішки, з апаратурою на плечах: дрон, акумулятори, зарядні пристрої, Старлінк. Біля руїн колишнього магазину побачили двох хлопців з ТРО. Ми їх знали, вони частенько приходили зарядитися, скористатися Інтернетом. Привіталися, перекинулися кількома словами. А коли відійшли метрів на триста — приліт по них. Кинулися назад. В одного — відірвано обидві ноги. В іншого — одну. Турнікети, перша допомога… І тут по нас — мінометний обстріл. 120-й калібр. Гармаші посадили ворожого дрона. Ми перенесли поранених в УАЗ, де вже їх зустрічали медики. Потім дізналися, що врятувати вдалося лише одного, — пригадує.
Інший випадок стався, коли виходили з «пташкою».
— Над нами дрон! — гукнув побратим.
За мить — вибухи, мінометний обстріл. Працювали прицільно, цілеспрямовано, били десь годину, півтори. Були навіть прямі влучання у бетонне перекриття схрону, де укривалися хлопці, але, на щастя, обійшлося.
— Міцний був підвал, — уже з посмішкою підсумовує той випадок Херсон.
Під обстріли потрапляли, навіть виходячи за дровами.
— Перебігали через вулицю, і ворог засікав рух, лупили «Градами», — описує фронтову буденність військовослужбовець. — Найгірше зараз — це КАБи — керовані авіабомби.
У них «м’яса» багато
А загалом, за словами Херсона, ворог давить кількістю — і техніки, і живої сили, мовляв, у них «м’яса» багато. Використовують мокшанські пройдисвіти і заборонену зброю. Фосфорних феєрверків на власні очі не бачив, розповів про інші витівки загарбників.
— Якось пішли по продукти, — пригадує. — Почули вибухи — схожі на мінометні «виходи». Але це були інші снаряди — осліплюючі. А лише потім — міномет.
Якщо фосфор — пропалює все, то ці яскраві касетні обстріли сипляться іскрами, їх спалахи разять очі сліпучим світлом.
Зазвичай група Херсона «літала» через день. Розпорядок — незмінний: кава о четвертій ранку, далі збираються і вирушають на позиції. Із шостої вже видно небо, землю, ворога. Розкладають Старлінк і чекають команди — дозволу на зліт. Цілий день — пошук. Виходи ворожої артилерії, пересування техніки. Важливо все: гаубиця, реактивна установка чи навіть КамАЗ — хтозна, що у ньому везуть.
Найближче до ворога були за вісімсот метрів.
Чимало інформації отримували через перехоплення. Бували моменти, коли орки і наших ловили на перехопленнях, потім наводилися на наші позиції. Прильоти лягали близько — щастя, що «косили».
— Ми точніші, — каже Херсон із гордістю. — У них навіть снаряди іноді не розриваються — «браковане государство».
Мотивація і цілі
Мотивує Херсона те, що він був в окупації, те, що бачив, на що вони здатні. Для нього ця війна — не просто фронтова лінія. Це особиста межа між звичним життям і жахом.
— Вони роблять, що хочуть — із жінками, із дітьми… Ніхто не хоче «другої Бучі». Я був в окупації, тому пішов на фронт. Бо якщо їх не зупинити, те саме буде з моєю мамою, дружиною, дитиною.
Цінності Херсона прості й беззаперечні: сім’я і країна.
— Батько залишився в окупації, ми майже не розмовляли, щоб не підставити його, — продовжує з гіркотою. — Спілкувалися лише тоді, коли я бував у відпустці. Знав, що він був шокований, коли захопили місто Херсон, я переживав за нього. А потім… Він помер. З того дня — жодних зв’язків із тими краями.
У відпустку Херсон їздить до Тернопільської області. Зупинилися в Монастириській.
— Тернопіль мені подобається — гарне місто, — змінює болючу тему співрозмовник. — Бачив озеро… Хлопці обіцяли показати його краще після війни.
На завершення переводимо розмову на післявоєнні цілі.
— Цілей багато, — каже. — Але найбільша — бути з сім’єю. Це всім потрібно. Творити майбутнє — для себе, для дітей. Найголовніше — щоб усе це закінчилося. Я роблю все, що можу.
Оксана Чмиленко
Читайте також: “Соловей” з 68-ї бригади: історія відваги, дронів і боротьби за Україну.
“Соловей” з 68-ї бригади: історія відваги, дронів і боротьби за Україну
