Страждання, які пережив кулеметник 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Петро Неходюк, стали однією з найважчих сторінок його історії полону. Він провів у російській неволі два роки, зазнаючи щоденного насильства, принижень і знущань. Про його досвід розповідає Людмила Оніщенко.
Петро потрапив у полон під Бахмутом, будучи пораненим. Спочатку його привезли в Луганську лікарню, а вже звідти перевели до тюрми, де в одному бараці перебувало 150 полонених. Там він провів десять місяців, а далі був етапований до Башкирії.
За його словами, з перших днів ставлення було жорстоким:
«Усіх “західняків” у полоні називали “бандерівцями”. А через мій гуцульський говір з мене знущалися найдужче».
Доба складалася зі щоденних побиттів і катувань. Тортури тривали з шостої ранку до десятої вечора, а подекуди й уночі. Найважчим днем для всіх був понеділок — так званий «банний день».
«Ми мали зігнутими, тримаючись один за одного, за одну хвилину збігти у підвал, у баню. Не встигали — били. Повертали й так могли по 20, по 30 разів», — пригадав він.
Після лазні полонених били електрошокерами, коли тіло було мокрим. Це призводило до втрати свідомості, травм і сильних опіків.
Петро розповів, що камери були холодними, смердючими, з нестачею кисню. На стінах — грибок. Одяг полягав лише з білизни, піжами й тапочок. Спати дозволяли тільки на правому боці, дивлячись у бік лампочки.
«Очі заплющені, але голова має бути обернена на лампочку. Якби відвернув — давали попередження… Потім забігали й фізичні вправи треба всю ніч робити».
Годували переважно перловою кашею та напівгнилою капустою. На все давали дві хвилини: взяти їжу, з’їсти, помити посуд і здати.
За два роки полону Петро схуд на 20 кілограмів.
У камерах часто чули крики хлопців, які не витримували умов. За його словами, багатьох, у кого псувалася психіка, забирали, і більше їх не бачили.
Полонених змушували підписувати згоду на російське громадянство. Петро відмовився:
«Ви мене застрельте, робіть зі мною, що хочете, я не підпишу… Що хоч сьогодні помру, я не підпишу!».
Через це знущання посилилися.
Віру в Бога він називає єдиним, що допомагало вижити. Але навіть молитва ставала приводом для катувань:
«Раз перехрестився — відеокамери зафіксували. Прийшли, то так електрошокерами руки побили, що вранці я не міг ложку до рота підняти. Сказали, що в Україні Бога немає».
За день до звільнення всіх вивели в коридор, роздягнули, сфотографували з табличками. Потім зав’язали руки й очі та загнали в підвал на добу. Після цього полонених завантажили в машини.
«Дали нам по одному сухпайку, але їсти не дозволяли… І кажуть: “Ми вас веземо зараз ще пару кілометрів, і чого ми вас маємо возити, ми вас заяримо”»**.
Коли дорога привела їх на український бік, Петро відчув велике полегшення:
«Коли ми приїхали в Україну, в мене вже тоді дуже велика радість була. Хоча був дуже хворий, але мав якусь таку силу. Силу рідної землі».
Читайте також: Герої серед нас: іcторія офіцера 71-ї єгерcької бригади Андрія Крутогузенка.
