Йому було 10-ть, коли батько загинув у зоні АТО, згодом і сам вирішив стати військовослужбовцем. Мати не підтримувала його вибору, однак дала згоду, щоб син реалізував себе в улюбленій справі. “20 хвилин” продовжує проєкт «Героям слава». Знайомтеся: старший офіцер батареї 44-ї артилерійської бригади на псевдо Шомпол.
Війна гартує морально і фізично
2019 рік. 15-тирічний юнак вступає до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, далі — чотири роки навчання в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного — і от він уже фахівець з управління артилерійськими підрозділами. За успішністю в рейтингу випускників він був чотирнадцятим зі 116, і це дає йому право вибрати частину. Він не вагається — 44-та артилерійська бригада.
Воює всього вісім місяців. І вже відчуває різницю між навчанням і бойовою практикою.
— Сучасна війна — інша, це те, чого нас не вчили, — каже. — Я потрапив у дуже злагоджений підрозділ, хлопці допомогли швидко все освоїти: менше бюрократії — більше бойової роботи.
Мамі казав, що далеко в тилу
Команда Шомпола працює 24/7, гармати відпрацьовують у режимі максимуму, допоки дозволяє ресурс.
— У порівнянні з радянськими гарматами, наша «М-777» — це небо і земля, — розповів кількома словами Шомпол про «бойового коня». — Вона легша, точніша, маневреніша. Але водночас вразливіша. Американці її створили, враховуючи війну, де ворог не відповідає одразу.
Підрозділ, у який він потрапив, за місяць знищив 60 артилерійських установок противника на Запорізькому напрямку.
— Комбат узяв мене під крило, вчив, як абетку, — пригадує.
Мамі казав, що далеко в тилу. Насправді були за 4500 метрів від «нуля». А згодом заходили ще глибше.
«Не переживай: стіна з цегли»
Найбільше запам’яталася перша зустріч із командиром батареї.
— Вийшли привітатися. Командир спокійно каже: «Розташовуйся, зараз будемо перший раз стріляти».
Ніч. Гуркіт танкових пострілів. Це були перші дні на фронті, перші обстріли. Досі йому не доводилося опинятися під вогнем.
— Прилітає перший снаряд, — пригадує. — Комбат каже: «Спокійно, це далеко. Підуть осколки — підемо в підвал».
Так командир власним прикладом показав новачку, як правильно оцінювати обстановку: холодний спокій, відсутність паніки, виваженість, чіткий розрахунок.
— Три ночі не міг спати, — говорить уже з посмішкою Шомпол. — Комбат жартував: «Ходи спати біля мене», або: «Не переживай, стіна з цегли, вона нас врятує». Це своєрідний військовий гумор. Так я пройшов бойове хрещення.
Уламок влучив у висок
А щодо наміру пов’язати життя з військовою службою, то це свідомо переосмислена ідея, яка зародилася у 2014-му, коли почалася війна, йому було всього десять. Його батько загинув на фронті, не прослуживши і місяця.
Батько не був кадровим військовим. Був на Майдані під час розстрілів, після анексії Криму пішов добровольцем.
— 20 серпня він загинув під Георгіївкою, воював менше місяця — 24 дні, — згадує про втрату батька співрозмовник. — На їхні позиції вийшли танки. Він був командиром машини. Під час артобстрілу уламок влучив у висок.
— Я дуже хотів вчитися, але не очікував, що мама погодиться, — з вдячністю в голосі говорить військовослужбовець. — Напевно, перемогло моє бажання. Вона переступила через власні тривоги, щоб я займався улюбленою справою, розвивався, досягав.
Проблеми із серцем минули, хлопець переріс. У ліцеї займався боксом, служив у спортивному взводі, навіть виграв чемпіонат серед юніорів у Києві. Це було і хобі, і плюс до фізичного розвитку.
Спалили танки у Суджі
Серпень 2014 року залишив біль у родині Шомпола назавжди, і саме серпень відкрив військову історію нового героя, який продовжив справу батька. 6 серпня розпочалася Курська операція. Підрозділ Шомпола пробив кордон за день. Це було всього за місяць після випуску з академії. Йому — 21 рік. Товаришам казав дивитися новини, з багатьма попрощався. Мама не знала.
— Це була робота нашої батареї, — каже. — Пригадуєте в новинах про Суджу, про кільце? Це — ми. Ми перші з артилеристів перетнули кордон з нашої лінії прориву. Тоді ж на тралах стояли два ворожі танки, і ми їх спалили. Про це повідомляли всі новини.
До цієї операції готувалися три тижні. Вийшли в район Краматорська, отримали завдання. Командир підрозділу пояснив мінімальну задачу. Далі — рекогностування, дистанційне мінування, 24/7 охорона й оборона позицій, спостереження, очікування команди на прорив. Безпосередні обов’язки Шомпола на час операції — організація переміщення, виставлення гармат, доставка боєкомплекту. За день батарея могла випустити 70 снарядів.
— Нашим завданням на місці було подавлення підтягування резервів противника, — розповідає далі. — Ми розуміли, що нас там може чекати сильніший ворог. Але сумнівів не було зовсім.
Команда виконала роботу успішно. Вважає, що важливу роль відіграла бадьорість колективу. Розуміли: якщо зроблять щось не так — загинуть люди.
Для Шомпола операція на Курщині тривала місяць, а загалом його географія війни встигла охопити ще східні і південно-східні напрямки бойових дій.
Є речі, про які краще не говорити. Вони не сподобаються багатьом. Але мовчати про них ще гірше. Найболючіше зараз — тил байдужіє до військових.
— Люди почали забувати, що війна триває, це деморалізує, — ділиться Шомпол. — Хто не має в родині військового, не розуміє. Втомлюються буденністю, живуть своїм життям, і їхні благородні справи вже не мають стосунку до збереження цілісності України.
Ті, хто воює, на думку Шомпола, теж хотіли б жити мирним життям, працювати, творити. Але вони захищають тил. І якщо не буде військових, всі ці буденні справи можуть враз обнулитися.
— На початку 2022-го ми стали пліч-о-пліч, це відчувалося, зараз цього немає, — веде далі військовослужбовець. — Армія — це не щось абстрактне. Це люди, долі. Усі різні, але кожен зробив вибір. І коли цей вибір починають знецінювати, коли військових у тилу уникають, коли на вулиці в формі зустрічають насторожено, бо думають, що ТЦК, — це жахливо. Люди бояться мобілізації, бо створюються стереотипи, що війна — це смерть, біда. А ми виконуємо обов’язок перед державою. Ми воюємо за сім’ю, за своїх рідних.
Мотивують побратими: «Прорвемося!» і прориваються.
Не знаєш, що буде за годину
На запитання про мрії, плани, сподівання, відповідає коротко:
— На війні ти не знаєш, що з тобою буде за годину, стараюся просто робити краще, ніж можу.
Сам воює не заради звань чи відзнак, однак переживає, за хлопців, які пройшли пекло. Сподівається, що праця хлопців буде винагороджена.
Про Перемогу думає без ілюзій:
— Перший день після Перемоги буде днем трауру.
Святкувати, каже, будуть ті, хто не відчув війни. А для нього й побратимів це буде день болю. Бо ті, хто йшов поруч, хто сміявся, хто жив з тобою в одному бліндажі… їх більше немає.
А після Перемоги, за словами Шомпола, країна має змінюватися.
— Треба реформувати, прагнути кращого. І завжди гідно вшановувати тих, хто ціною власного життя здобув цю Перемогу.
Командир батареї на псевдо Арес говорить про нього впевнено:
— Ми живемо разом, працюємо, у нас братерське ставлення. Шомпол — патріот і професіонал, користується повагою не лише в батареї, а й у всьому дивізіоні. Він заявив про себе якісною, вправною роботою і чіткою позицією. Серед молодих — це діамант. Талановитий, із величезним потенціалом.
Особливо командир відзначає, що Шомпол дуже добре аналізує обстановку. Несправедливість його болить, усе бере близько до серця.
— Армія в такому віці залишає відбиток. Спогади і травмують, і формують у ньому міцний стержень. Він природжений військовий, продовжує характеризувати нашого героя командир. — Служити в армії — це одне, а вміння воювати — талант. Шомпол робить усе, щоб не припускатися помилок. Бо чітко розуміє, що війна помилок не прощає.
Оксана Чмиленко
