Ще півроку тому Юрій Заблоцький відкривав у Тернополі виставку марок і листів про Майдан та мріяв про нові експонати для своєї колекції, серед яких є навіть лист від королеви Великобританії. Психолог за освітою і філателіст за покликанням, працював у компанії зв’язку.
Сьогодні 42-річний Юрій Заблоцький – один із бійців, які тримають першу лінію оборони в селі Піски біля Донецького аеропорту. На фронті освоїв фах мінометника. Розповідає, що у війні немає романтики, вона жахлива, але не бачить іншого шляху, як захисти свою країну і дім.
– Там страшно кожен день, але не думаєш про відступ, – каже Юрій. – Коли є можливість поспати, лягаю втомлений, але все одно якийсь щасливий. Я роблю те, що повинен, і цього мені достатньо, аби бути спокійним.
Ніби у фільмі “Сталкер”
Звичний плин життя тернополянина змінили події річної давності у Києві. Юрій кілька разів їздив на Майдан підтримати протести українців. Під час найзапекліших протистоянь,18-20 лютого, тримав із земляками оборону на Грушевського. У вересні, всупереч висновку медичної комісії, пішов у батальйон Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”.
Обстріл Пісків триває майже безперервно. Бійці рятуються у землі, сплять у бліндажах і підвалах, розповідає Юрій. Що глибше, як каже, те й підходить.
– “Градами” з російського боку можуть за день “крити” до десяти разів, – змальовує ситуацію. – Вони і сильнішу зброю використовують. Ми мусимо воювати тим, що маємо.
– Щодо “Градів”, то навіть до них можна звикнути, – додає Юрій. – Коли дізнаємося про ворожий залп, встигаємо зробити кілька пострілів, зібрати інструменти і сховатися.
Піски називають воротами до Донецька. Сьогодні там майже не залишилося вцілілих будинків. Поруйновані й сусідні села. У деякі, проте, починають проводити електрику. У Пісках – нема ні води, ні газу, каже Юрій. І додає: коли приїхав на передову, було враження, ніби потрапив у фільм “Сталкер”.
У нетривалі періоди затишшя, розповідає він, бійці на передовій розмовляють про дім і дітей, щоб повністю не “злетіти з котушок”. Особливо добре запам’ятався йому день перемир’я – 11 грудня. Його доньці, студентці Києво-Могилянської академії, виповнилося 20 років.
Тернополянин зауважує: справжнього перемир’я ворог не дотримується, але якийсь час минає без стрільби. Він скористався цим, аби викласти з мін слово “вітаю”, сфотографувати і надіслати доньці. Це був найнезвичніший подарунок за все його життя.
Гуманітарії з автоматами
Коли знайомі дивуються, як Юрій зважився піти на війну, він розповідає, що у його батальйоні 75 відсотків добровольців – з вищою освітою, більшість із них – гуманітарії.
– Технічної освіти не вистачає, – зауважує. – Хоча є, наприклад, айтішники з Одеси, у яких величезні зарплати навіть за київськими мірками. Вони за свої гроші купили карабіни й привезли з собою. Є підприємці, міліціонери. Раніше було багато студентів, зараз запроваджують правило, щоб хлопців віком до 21 року на передову не пускати.
Місцеві приходять до добровольців по їжу. Із трьох тисяч жителів зараз у Пісках живе близько сотні. Майже всі повиїжджали, залишилися пенсіонери і кілька дітей. Харчі вони можуть отримати лише з українських складів.
– Усі діляться, інакше б вони не вижили. Передають і одяг, свічки, – пояснює Юрій. – Був такий випадок в Пісках: мокрий сніг до десяти сантиметрів, і по тому снігу бабця тягне від нас візок продуктів. Я взявся допомогти. Ледь тягнемо разом, провалюємося у сніг. Тим часом почався обстріл. Міни “криють”, ми з нею падаємо на землю. І поки вона лежить, чую, як тихенько молиться за наших солдатів: “Солдатики, чтобы вы все остались живи…”
Раніше, каже Юрій, він не відчував ворожнечі між Сходом і Заходом. Колекцію марок і листів йому допомагали збиратися люди з усієї України, у тому числі з Криму, Донбасу. Телефонував у поштові відділення, і на його прохання листоноші надсилали йому кореспонденцію.
Свого ставлення до простих мешканців східних регіонів він не змінив і нині. Хоча зауважує, що вони “при своїй думці, досить специфічній”.
– Ідеї окремого Донбасу з їхніх голів уже ніхто не повибиває, – пробує пояснити Юрій. – Але, думаю, вони відчули, що таке російський загарбник.
Подвиг волонтерів
Харчі та речі добровольцям доставляють у Піски волонтери. Про людей, які підтримують військо у тилу, Юрій згадує зі сльозами на очах. Саме на них, переконаний, тримається обороноздатність українського війська.
– Біля магазинів у Тернополі я бачив дітей, які збирають продукти для армії. Я плакав і дякував їм, – зауважує Юрій. – Про всіх не скажу, але у мене є впевненість, що більшість захисників на передовій, там, де ведуть бойові дії, не вистояли б по шість годин, збираючи пожертви.
– На Різдво волонтери зібрали для нас продукти на кутю, – згадує він. – Мак – із Львівщини, горіхи – з Одеської області. Пшениця була сортова – з Донецького аграрного інституту. На Волині, кажуть, під стіл з кутею ставлять сокиру. У нас були гранатомет і автомат.
Юрій охоче розповідає про побут на передовій, рідше згадує бойові операції. На Сході, каже, у нього лише один ворог – російські війська.
– У мене потрапив маленький осколок, треба було зробити рентген. Поїхав у районну поліклініку в Червоноармійськ, це за 35 кілометрів від Донецька. Міліція одразу прийшла складати протокол. Питали, чи отримав травму в сутичці з сепаратистами. Я відповів, що воюю проти російських найманців. Коли розберемося з головним нашим ворогом – режимом Путіна, то і сепаратизм зникне.
“Ворог у нашій хаті”
У вільний час філателіст-мінометник читає книжки з психології, бо розуміє: після закінчення війни бійці матимуть психологічні проблеми.
– Вони вже зараз є, – каже Юрій. – Здається, міг би й рік воювати і що ти не змінився, але коли покидаєш поле бою, то бачиш, що став жорсткіший, зліший. Тут можуть допомогти військові капелани. Сьогодні приїзд священика на позицію – це вже велика подія. Жодного разу ще я не бачив, аби хтось питав, якої вони конфесії.
Навіть на лінії фронту Юрій Заблоцький намагається займатися філателією. Після Майдану він об’єднав в окрему експозицію революційні трофеї: конверти, листівки, марки, наклейки, довідки про здачу крові, перепустки в КМДА і Будинок профспілок, листи з Криму після «референдуму», на яких стоять штемпелі ще української пошти. Серед нинішніх трофеїв – марка до 80-річчя Донецької області, на якій зображений освітлений аеропорт, який нині лежить у руїнах.
– Сам Донецьк збудований так, що ніби чекав наступу з західного боку, як і сталося, – каже Юрій. – Там дуже багато вузькоколійок, і противники на дрезинах виїжджають, обстрілюють позиції і вертаються назад. Вони в землю закопуються, наступати вже не можуть. Я впевнений, що ті сепаратисти, які воюють за гроші, не будуть там довго сидіти. Їм нема сенсу помирати за ті окопи.
– У нас зовсім інша ситуація, – зауважує він. – Ворог у нашій хаті, ми мусимо його вигнати.
До Тернополя Юрій приїхав у десятиденну відпустку. Наприкінці тижня знову повертається у Піски. У нагрудній кишені камуфляжа він завжди носить дитячий лист, який привезли на передову волонтери.
– “Наші серця б’ються разом в унісон, тільки твоє захищає Україну, а моє – тебе. Бережи тебе Бог”, – зачитує він. І додає:
– Я навіть не знаю, з якого міста його надіслали….
Антоніна БРИК.
Наш День
