Джордж об’їздив майже всю Європу. Цього вимагає його робота. А у вільний час подорожує. Після приєднання до Євросоюзу кількох країн колишнього соцтабору англієць з цікавості вирушив обсервувати нові території. Звісно, на авто. Багато чого сподобалося. А ось дороги не дуже. Особливо румунські. Джордж наївно думав, що гірших доріг на території Європи не існує. – Джордж, – сказала я під час недавнього інтернет-спілкування чоловікові-британцеві моєї доброї знайомої, – дорогу зі Львова до Тернополя почали ремонтувати.
– О! – спромігся він на лаконічну відповідь. Але в ній було стільки експресії і емоцій!..
Леся, моя добра знайома, стала Джорджевою дружиною кілька років тому. Двічі чоловік-британець побував на Тернопіллі. Щоправда, вакації тривали недовго. І до Тернополя добиралося подружжя потягом. А до району, де мешкає Лесина родина, благо, дорога також не з найгірших. Цього року Джорджеві захотілося романтики. Він наполіг, аби у Львові, у пункті прокату, взяти авто і організувати невеличку подорож Західною Україною. Час дозволяв. Можливості також.
Леся, як могла, відмовляла чоловіка від цієї затії, хоча сама постійно розповідала Джорджеві про принади рідної Батьківщини, неймовірну красу Карпат і, звісно ж, чарівність Тернопілля.
Перед вильотом Леся запитала мене:
– Це правда, що дорога зі Львова до Тернополя, наче після війни? Бо я такого в інтернеті надивилася і начиталася…
– Правда, – відповіла я. – Сама недавно їхала тим танкодромом. Леся тяжко зітхнула.
…У Львові, в пункті прокату, жодних проблем не виникло. Щасливий Джордж отримав ключі від «Форда» і вирушив назустріч пригодам.
Перед тим, як їхати до Тернополя, Леся з Джорджем здійснили променад Львовом. У місто Лева британець закохався, до речі, з першого погляду. Перекусили в одній із гарненьких ресторацій. Почало вечоріти. І збиралося на дощ. Тож вирішили: пора прощатися зі Львовом і гайда в дорогу.
Щойно виїхали за Львів, небо остаточно потемніло і почався дощ. А невдовзі почалася й препаскудна дорога, на якій хто як міг, так і кермував. Джорджа жахало, як величезні траки, по-нашому великогабаритні вантажівки, ігноруючи свою смугу, летіли прямо на маленький «Форд».
– Це вони ями і вибоїни обминають, – пояснювала Леся.
Законослухняного британця таке шокувало. Бо в його країні за порушення правил дорожнього руху загрожує штраф від 20 до 5 тисяч фунтів стерлінгів. А в деяких випадках можуть забрати на певний час права або й до в’язниці запроторити. Україна була першою державою для Джорджа, де, здавалося, не існувало жодних писаних і не писаних правил: хто як хотів, так і їхав.
Перелякане Джорджеве серце підстрибувало у такт «Фордові». Чоловік час від часу зупинявся, аби поглянути, чи все гаразд з колесами і хвильку перепочити.
І ось почався найгірший відрізок міжнародної траси. Джордж, як і інші водії, змушений був несамовито виляти дорогою, аби не втрапити в халепу. Для нього це видалось неймовірним випробуванням.
– Що скаже поліція? – непокоївся іноземець.
– Її тут нема, – «заспокоювала» Леся.
– Як то нема? Адже це – така небезпечна дорога.
– Тому й нема, що небезпечна дорога. А то довелося б українським поліцейським допомагати водіям колеса міняти, – пожартувала Леся.
– А ваші поліцейські не допомагають водіям? – не зрозумівши жарту-правди, перепитав Джордж.
Запитання Леся вирішила проігнорувати.
Вскочивши в чергову яму, Джордж заявив:
– Я далі не поїду!
Схилився на кермо і… заплакав. Щиро, по-справжньому. Таким чоловіка Леся бачила уперше.
– Треба їхати, любий. Вже ніч.
– Пробач, але я не вмію їздити такими дорогами. Я буду спати в машині.
Тепер у розпачі була й Леся.
– Джордже, дорога до ранку ліпшою не стане, – вмовляла чоловіка.
– Зателефонуй, будь ласка, вранці до пункту прокату, хай приїдуть і заберуть машину. І хай самі відвезуть нас до Тернополя.
– Любий, але у нас немає такого сервісу. Ніхто нас не везтиме додому.
– То я буду йти пішки!
І Леся вирішила застосувати «важку артилерію», мовляв, уночі небезпечно, можуть їхати погані люди, пограбувати. Для більшого страху навіть про мафію згадала. Але на Джорджа це не подіяло. Для нього мафія була ніщо порівняно з розбитою і мокрою дорогою.
І тоді заплакала Леся. Джордж, як істинний британець, не міг не зважити на жіночі сльози. Машина поволі рушила…
До Тернополя добралися після третьої ночі.
– Тобі щось приготувати їсти? – запитала Леся, коли нарешті опинилися в квартирі.
– Пити! – видихнув Джордж. – Горілки! – сказав щирою українською мовою.
Узагалі Джордж спиртного не вживав. Ходив у паби лише на пиво. А тут… Істинний британець перехиляв оковиту скляночку за скляночкою, аж гай шумів. Леся очам своїм не вірила.
…Подорожували Леся з Джорджем потягами. Англієць після львівської траси почав і українських поїздів побоюватися. Йому здавалося, що потяг також почне стрибати по коліях…
Перед Джорджем стояло ще одне випробування – поїздка з Тернополя до Львова. Він ніяк не міг морально підготувати себе до цього. Виручив Лесин брат, звиклий до рідних «бойових» доріг.
Удома, в Англії, Джордж розповів про свої пригоди друзям. Ті йому співчували, вважаючи, що Джордж дістав великого стресу. І не йняли віри, що десь, крім, напевно, Африки, є такі жахливі дороги.
На моє запитання, коли Джордж планує наступну поїздку в Україну, відповів не вагаючись:
– Тоді, коли там будуть добрі дорогі.
Соррі, друже. Як казала моя покійна бабця: такого щастя можна чекати до «зелених віників».
– О! – спромігся він на лаконічну відповідь. Але в ній було стільки експресії і емоцій!..
Леся, моя добра знайома, стала Джорджевою дружиною кілька років тому. Двічі чоловік-британець побував на Тернопіллі. Щоправда, вакації тривали недовго. І до Тернополя добиралося подружжя потягом. А до району, де мешкає Лесина родина, благо, дорога також не з найгірших. Цього року Джорджеві захотілося романтики. Він наполіг, аби у Львові, у пункті прокату, взяти авто і організувати невеличку подорож Західною Україною. Час дозволяв. Можливості також.
Леся, як могла, відмовляла чоловіка від цієї затії, хоча сама постійно розповідала Джорджеві про принади рідної Батьківщини, неймовірну красу Карпат і, звісно ж, чарівність Тернопілля.
Перед вильотом Леся запитала мене:
– Це правда, що дорога зі Львова до Тернополя, наче після війни? Бо я такого в інтернеті надивилася і начиталася…
– Правда, – відповіла я. – Сама недавно їхала тим танкодромом. Леся тяжко зітхнула.
…У Львові, в пункті прокату, жодних проблем не виникло. Щасливий Джордж отримав ключі від «Форда» і вирушив назустріч пригодам.
Перед тим, як їхати до Тернополя, Леся з Джорджем здійснили променад Львовом. У місто Лева британець закохався, до речі, з першого погляду. Перекусили в одній із гарненьких ресторацій. Почало вечоріти. І збиралося на дощ. Тож вирішили: пора прощатися зі Львовом і гайда в дорогу.
Щойно виїхали за Львів, небо остаточно потемніло і почався дощ. А невдовзі почалася й препаскудна дорога, на якій хто як міг, так і кермував. Джорджа жахало, як величезні траки, по-нашому великогабаритні вантажівки, ігноруючи свою смугу, летіли прямо на маленький «Форд».
– Це вони ями і вибоїни обминають, – пояснювала Леся.
Законослухняного британця таке шокувало. Бо в його країні за порушення правил дорожнього руху загрожує штраф від 20 до 5 тисяч фунтів стерлінгів. А в деяких випадках можуть забрати на певний час права або й до в’язниці запроторити. Україна була першою державою для Джорджа, де, здавалося, не існувало жодних писаних і не писаних правил: хто як хотів, так і їхав.
Перелякане Джорджеве серце підстрибувало у такт «Фордові». Чоловік час від часу зупинявся, аби поглянути, чи все гаразд з колесами і хвильку перепочити.
І ось почався найгірший відрізок міжнародної траси. Джордж, як і інші водії, змушений був несамовито виляти дорогою, аби не втрапити в халепу. Для нього це видалось неймовірним випробуванням.
– Що скаже поліція? – непокоївся іноземець.
– Її тут нема, – «заспокоювала» Леся.
– Як то нема? Адже це – така небезпечна дорога.
– Тому й нема, що небезпечна дорога. А то довелося б українським поліцейським допомагати водіям колеса міняти, – пожартувала Леся.
– А ваші поліцейські не допомагають водіям? – не зрозумівши жарту-правди, перепитав Джордж.
Запитання Леся вирішила проігнорувати.
Вскочивши в чергову яму, Джордж заявив:
– Я далі не поїду!
Схилився на кермо і… заплакав. Щиро, по-справжньому. Таким чоловіка Леся бачила уперше.
– Треба їхати, любий. Вже ніч.
– Пробач, але я не вмію їздити такими дорогами. Я буду спати в машині.
Тепер у розпачі була й Леся.
– Джордже, дорога до ранку ліпшою не стане, – вмовляла чоловіка.
– Зателефонуй, будь ласка, вранці до пункту прокату, хай приїдуть і заберуть машину. І хай самі відвезуть нас до Тернополя.
– Любий, але у нас немає такого сервісу. Ніхто нас не везтиме додому.
– То я буду йти пішки!
І Леся вирішила застосувати «важку артилерію», мовляв, уночі небезпечно, можуть їхати погані люди, пограбувати. Для більшого страху навіть про мафію згадала. Але на Джорджа це не подіяло. Для нього мафія була ніщо порівняно з розбитою і мокрою дорогою.
І тоді заплакала Леся. Джордж, як істинний британець, не міг не зважити на жіночі сльози. Машина поволі рушила…
До Тернополя добралися після третьої ночі.
– Тобі щось приготувати їсти? – запитала Леся, коли нарешті опинилися в квартирі.
– Пити! – видихнув Джордж. – Горілки! – сказав щирою українською мовою.
Узагалі Джордж спиртного не вживав. Ходив у паби лише на пиво. А тут… Істинний британець перехиляв оковиту скляночку за скляночкою, аж гай шумів. Леся очам своїм не вірила.
…Подорожували Леся з Джорджем потягами. Англієць після львівської траси почав і українських поїздів побоюватися. Йому здавалося, що потяг також почне стрибати по коліях…
Перед Джорджем стояло ще одне випробування – поїздка з Тернополя до Львова. Він ніяк не міг морально підготувати себе до цього. Виручив Лесин брат, звиклий до рідних «бойових» доріг.
Удома, в Англії, Джордж розповів про свої пригоди друзям. Ті йому співчували, вважаючи, що Джордж дістав великого стресу. І не йняли віри, що десь, крім, напевно, Африки, є такі жахливі дороги.
На моє запитання, коли Джордж планує наступну поїздку в Україну, відповів не вагаючись:
– Тоді, коли там будуть добрі дорогі.
Соррі, друже. Як казала моя покійна бабця: такого щастя можна чекати до «зелених віників».
Ольга Чорна, Наш день
Джордж об’їздив майже всю Європу. Цього вимагає його робота. А у вільний час подорожує. Після приєднання до Євросоюзу кількох країн колишнього соцтабору англієць з цікавості вирушив обсервувати нові території. Звісно, на авто. Багато чого сподобалося. А ось дороги не дуже. Особливо румунські. Джордж наївно думав, що гірших доріг на території Європи не існує. – Джордж, – сказала я під час недавнього інтернет-спілкування чоловікові-британцеві моєї доброї знайомої, – дорогу зі Львова до Тернополя почали ремонтувати.
– О! – спромігся він на лаконічну відповідь. Але в ній було стільки експресії і емоцій!..
Леся, моя добра знайома, стала Джорджевою дружиною кілька років тому. Двічі чоловік-британець побував на Тернопіллі. Щоправда, вакації тривали недовго. І до Тернополя добиралося подружжя потягом. А до району, де мешкає Лесина родина, благо, дорога також не з найгірших. Цього року Джорджеві захотілося романтики. Він наполіг, аби у Львові, у пункті прокату, взяти авто і організувати невеличку подорож Західною Україною. Час дозволяв. Можливості також.
Леся, як могла, відмовляла чоловіка від цієї затії, хоча сама постійно розповідала Джорджеві про принади рідної Батьківщини, неймовірну красу Карпат і, звісно ж, чарівність Тернопілля.
Перед вильотом Леся запитала мене:
– Це правда, що дорога зі Львова до Тернополя, наче після війни? Бо я такого в інтернеті надивилася і начиталася…
– Правда, – відповіла я. – Сама недавно їхала тим танкодромом. Леся тяжко зітхнула.
…У Львові, в пункті прокату, жодних проблем не виникло. Щасливий Джордж отримав ключі від «Форда» і вирушив назустріч пригодам.
Перед тим, як їхати до Тернополя, Леся з Джорджем здійснили променад Львовом. У місто Лева британець закохався, до речі, з першого погляду. Перекусили в одній із гарненьких ресторацій. Почало вечоріти. І збиралося на дощ. Тож вирішили: пора прощатися зі Львовом і гайда в дорогу.
Щойно виїхали за Львів, небо остаточно потемніло і почався дощ. А невдовзі почалася й препаскудна дорога, на якій хто як міг, так і кермував. Джорджа жахало, як величезні траки, по-нашому великогабаритні вантажівки, ігноруючи свою смугу, летіли прямо на маленький «Форд».
– Це вони ями і вибоїни обминають, – пояснювала Леся.
Законослухняного британця таке шокувало. Бо в його країні за порушення правил дорожнього руху загрожує штраф від 20 до 5 тисяч фунтів стерлінгів. А в деяких випадках можуть забрати на певний час права або й до в’язниці запроторити. Україна була першою державою для Джорджа, де, здавалося, не існувало жодних писаних і не писаних правил: хто як хотів, так і їхав.
Перелякане Джорджеве серце підстрибувало у такт «Фордові». Чоловік час від часу зупинявся, аби поглянути, чи все гаразд з колесами і хвильку перепочити.
І ось почався найгірший відрізок міжнародної траси. Джордж, як і інші водії, змушений був несамовито виляти дорогою, аби не втрапити в халепу. Для нього це видалось неймовірним випробуванням.
– Що скаже поліція? – непокоївся іноземець.
– Її тут нема, – «заспокоювала» Леся.
– Як то нема? Адже це – така небезпечна дорога.
– Тому й нема, що небезпечна дорога. А то довелося б українським поліцейським допомагати водіям колеса міняти, – пожартувала Леся.
– А ваші поліцейські не допомагають водіям? – не зрозумівши жарту-правди, перепитав Джордж.
Запитання Леся вирішила проігнорувати.
Вскочивши в чергову яму, Джордж заявив:
– Я далі не поїду!
Схилився на кермо і… заплакав. Щиро, по-справжньому. Таким чоловіка Леся бачила уперше.
– Треба їхати, любий. Вже ніч.
– Пробач, але я не вмію їздити такими дорогами. Я буду спати в машині.
Тепер у розпачі була й Леся.
– Джордже, дорога до ранку ліпшою не стане, – вмовляла чоловіка.
– Зателефонуй, будь ласка, вранці до пункту прокату, хай приїдуть і заберуть машину. І хай самі відвезуть нас до Тернополя.
– Любий, але у нас немає такого сервісу. Ніхто нас не везтиме додому.
– То я буду йти пішки!
І Леся вирішила застосувати «важку артилерію», мовляв, уночі небезпечно, можуть їхати погані люди, пограбувати. Для більшого страху навіть про мафію згадала. Але на Джорджа це не подіяло. Для нього мафія була ніщо порівняно з розбитою і мокрою дорогою.
І тоді заплакала Леся. Джордж, як істинний британець, не міг не зважити на жіночі сльози. Машина поволі рушила…
До Тернополя добралися після третьої ночі.
– Тобі щось приготувати їсти? – запитала Леся, коли нарешті опинилися в квартирі.
– Пити! – видихнув Джордж. – Горілки! – сказав щирою українською мовою.
Узагалі Джордж спиртного не вживав. Ходив у паби лише на пиво. А тут… Істинний британець перехиляв оковиту скляночку за скляночкою, аж гай шумів. Леся очам своїм не вірила.
…Подорожували Леся з Джорджем потягами. Англієць після львівської траси почав і українських поїздів побоюватися. Йому здавалося, що потяг також почне стрибати по коліях…
Перед Джорджем стояло ще одне випробування – поїздка з Тернополя до Львова. Він ніяк не міг морально підготувати себе до цього. Виручив Лесин брат, звиклий до рідних «бойових» доріг.
Удома, в Англії, Джордж розповів про свої пригоди друзям. Ті йому співчували, вважаючи, що Джордж дістав великого стресу. І не йняли віри, що десь, крім, напевно, Африки, є такі жахливі дороги.
На моє запитання, коли Джордж планує наступну поїздку в Україну, відповів не вагаючись:
– Тоді, коли там будуть добрі дорогі.
Соррі, друже. Як казала моя покійна бабця: такого щастя можна чекати до «зелених віників».
– О! – спромігся він на лаконічну відповідь. Але в ній було стільки експресії і емоцій!..
Леся, моя добра знайома, стала Джорджевою дружиною кілька років тому. Двічі чоловік-британець побував на Тернопіллі. Щоправда, вакації тривали недовго. І до Тернополя добиралося подружжя потягом. А до району, де мешкає Лесина родина, благо, дорога також не з найгірших. Цього року Джорджеві захотілося романтики. Він наполіг, аби у Львові, у пункті прокату, взяти авто і організувати невеличку подорож Західною Україною. Час дозволяв. Можливості також.
Леся, як могла, відмовляла чоловіка від цієї затії, хоча сама постійно розповідала Джорджеві про принади рідної Батьківщини, неймовірну красу Карпат і, звісно ж, чарівність Тернопілля.
Перед вильотом Леся запитала мене:
– Це правда, що дорога зі Львова до Тернополя, наче після війни? Бо я такого в інтернеті надивилася і начиталася…
– Правда, – відповіла я. – Сама недавно їхала тим танкодромом. Леся тяжко зітхнула.
…У Львові, в пункті прокату, жодних проблем не виникло. Щасливий Джордж отримав ключі від «Форда» і вирушив назустріч пригодам.
Перед тим, як їхати до Тернополя, Леся з Джорджем здійснили променад Львовом. У місто Лева британець закохався, до речі, з першого погляду. Перекусили в одній із гарненьких ресторацій. Почало вечоріти. І збиралося на дощ. Тож вирішили: пора прощатися зі Львовом і гайда в дорогу.
Щойно виїхали за Львів, небо остаточно потемніло і почався дощ. А невдовзі почалася й препаскудна дорога, на якій хто як міг, так і кермував. Джорджа жахало, як величезні траки, по-нашому великогабаритні вантажівки, ігноруючи свою смугу, летіли прямо на маленький «Форд».
– Це вони ями і вибоїни обминають, – пояснювала Леся.
Законослухняного британця таке шокувало. Бо в його країні за порушення правил дорожнього руху загрожує штраф від 20 до 5 тисяч фунтів стерлінгів. А в деяких випадках можуть забрати на певний час права або й до в’язниці запроторити. Україна була першою державою для Джорджа, де, здавалося, не існувало жодних писаних і не писаних правил: хто як хотів, так і їхав.
Перелякане Джорджеве серце підстрибувало у такт «Фордові». Чоловік час від часу зупинявся, аби поглянути, чи все гаразд з колесами і хвильку перепочити.
І ось почався найгірший відрізок міжнародної траси. Джордж, як і інші водії, змушений був несамовито виляти дорогою, аби не втрапити в халепу. Для нього це видалось неймовірним випробуванням.
– Що скаже поліція? – непокоївся іноземець.
– Її тут нема, – «заспокоювала» Леся.
– Як то нема? Адже це – така небезпечна дорога.
– Тому й нема, що небезпечна дорога. А то довелося б українським поліцейським допомагати водіям колеса міняти, – пожартувала Леся.
– А ваші поліцейські не допомагають водіям? – не зрозумівши жарту-правди, перепитав Джордж.
Запитання Леся вирішила проігнорувати.
Вскочивши в чергову яму, Джордж заявив:
– Я далі не поїду!
Схилився на кермо і… заплакав. Щиро, по-справжньому. Таким чоловіка Леся бачила уперше.
– Треба їхати, любий. Вже ніч.
– Пробач, але я не вмію їздити такими дорогами. Я буду спати в машині.
Тепер у розпачі була й Леся.
– Джордже, дорога до ранку ліпшою не стане, – вмовляла чоловіка.
– Зателефонуй, будь ласка, вранці до пункту прокату, хай приїдуть і заберуть машину. І хай самі відвезуть нас до Тернополя.
– Любий, але у нас немає такого сервісу. Ніхто нас не везтиме додому.
– То я буду йти пішки!
І Леся вирішила застосувати «важку артилерію», мовляв, уночі небезпечно, можуть їхати погані люди, пограбувати. Для більшого страху навіть про мафію згадала. Але на Джорджа це не подіяло. Для нього мафія була ніщо порівняно з розбитою і мокрою дорогою.
І тоді заплакала Леся. Джордж, як істинний британець, не міг не зважити на жіночі сльози. Машина поволі рушила…
До Тернополя добралися після третьої ночі.
– Тобі щось приготувати їсти? – запитала Леся, коли нарешті опинилися в квартирі.
– Пити! – видихнув Джордж. – Горілки! – сказав щирою українською мовою.
Узагалі Джордж спиртного не вживав. Ходив у паби лише на пиво. А тут… Істинний британець перехиляв оковиту скляночку за скляночкою, аж гай шумів. Леся очам своїм не вірила.
…Подорожували Леся з Джорджем потягами. Англієць після львівської траси почав і українських поїздів побоюватися. Йому здавалося, що потяг також почне стрибати по коліях…
Перед Джорджем стояло ще одне випробування – поїздка з Тернополя до Львова. Він ніяк не міг морально підготувати себе до цього. Виручив Лесин брат, звиклий до рідних «бойових» доріг.
Удома, в Англії, Джордж розповів про свої пригоди друзям. Ті йому співчували, вважаючи, що Джордж дістав великого стресу. І не йняли віри, що десь, крім, напевно, Африки, є такі жахливі дороги.
На моє запитання, коли Джордж планує наступну поїздку в Україну, відповів не вагаючись:
– Тоді, коли там будуть добрі дорогі.
Соррі, друже. Як казала моя покійна бабця: такого щастя можна чекати до «зелених віників».
Ольга Чорна, Наш день
Джордж об’їздив майже всю Європу. Цього вимагає його робота. А у вільний час подорожує. Після приєднання до Євросоюзу кількох країн колишнього соцтабору англієць з цікавості вирушив обсервувати нові території. Звісно, на авто. Багато чого сподобалося. А ось дороги не дуже. Особливо румунські. Джордж наївно думав, що гірших доріг на території Європи не існує. – Джордж, – сказала я під час недавнього інтернет-спілкування чоловікові-британцеві моєї доброї знайомої, – дорогу зі Львова до Тернополя почали ремонтувати.
– О! – спромігся він на лаконічну відповідь. Але в ній було стільки експресії і емоцій!..
Леся, моя добра знайома, стала Джорджевою дружиною кілька років тому. Двічі чоловік-британець побував на Тернопіллі. Щоправда, вакації тривали недовго. І до Тернополя добиралося подружжя потягом. А до району, де мешкає Лесина родина, благо, дорога також не з найгірших. Цього року Джорджеві захотілося романтики. Він наполіг, аби у Львові, у пункті прокату, взяти авто і організувати невеличку подорож Західною Україною. Час дозволяв. Можливості також.
Леся, як могла, відмовляла чоловіка від цієї затії, хоча сама постійно розповідала Джорджеві про принади рідної Батьківщини, неймовірну красу Карпат і, звісно ж, чарівність Тернопілля.
Перед вильотом Леся запитала мене:
– Це правда, що дорога зі Львова до Тернополя, наче після війни? Бо я такого в інтернеті надивилася і начиталася…
– Правда, – відповіла я. – Сама недавно їхала тим танкодромом. Леся тяжко зітхнула.
…У Львові, в пункті прокату, жодних проблем не виникло. Щасливий Джордж отримав ключі від «Форда» і вирушив назустріч пригодам.
Перед тим, як їхати до Тернополя, Леся з Джорджем здійснили променад Львовом. У місто Лева британець закохався, до речі, з першого погляду. Перекусили в одній із гарненьких ресторацій. Почало вечоріти. І збиралося на дощ. Тож вирішили: пора прощатися зі Львовом і гайда в дорогу.
Щойно виїхали за Львів, небо остаточно потемніло і почався дощ. А невдовзі почалася й препаскудна дорога, на якій хто як міг, так і кермував. Джорджа жахало, як величезні траки, по-нашому великогабаритні вантажівки, ігноруючи свою смугу, летіли прямо на маленький «Форд».
– Це вони ями і вибоїни обминають, – пояснювала Леся.
Законослухняного британця таке шокувало. Бо в його країні за порушення правил дорожнього руху загрожує штраф від 20 до 5 тисяч фунтів стерлінгів. А в деяких випадках можуть забрати на певний час права або й до в’язниці запроторити. Україна була першою державою для Джорджа, де, здавалося, не існувало жодних писаних і не писаних правил: хто як хотів, так і їхав.
Перелякане Джорджеве серце підстрибувало у такт «Фордові». Чоловік час від часу зупинявся, аби поглянути, чи все гаразд з колесами і хвильку перепочити.
І ось почався найгірший відрізок міжнародної траси. Джордж, як і інші водії, змушений був несамовито виляти дорогою, аби не втрапити в халепу. Для нього це видалось неймовірним випробуванням.
– Що скаже поліція? – непокоївся іноземець.
– Її тут нема, – «заспокоювала» Леся.
– Як то нема? Адже це – така небезпечна дорога.
– Тому й нема, що небезпечна дорога. А то довелося б українським поліцейським допомагати водіям колеса міняти, – пожартувала Леся.
– А ваші поліцейські не допомагають водіям? – не зрозумівши жарту-правди, перепитав Джордж.
Запитання Леся вирішила проігнорувати.
Вскочивши в чергову яму, Джордж заявив:
– Я далі не поїду!
Схилився на кермо і… заплакав. Щиро, по-справжньому. Таким чоловіка Леся бачила уперше.
– Треба їхати, любий. Вже ніч.
– Пробач, але я не вмію їздити такими дорогами. Я буду спати в машині.
Тепер у розпачі була й Леся.
– Джордже, дорога до ранку ліпшою не стане, – вмовляла чоловіка.
– Зателефонуй, будь ласка, вранці до пункту прокату, хай приїдуть і заберуть машину. І хай самі відвезуть нас до Тернополя.
– Любий, але у нас немає такого сервісу. Ніхто нас не везтиме додому.
– То я буду йти пішки!
І Леся вирішила застосувати «важку артилерію», мовляв, уночі небезпечно, можуть їхати погані люди, пограбувати. Для більшого страху навіть про мафію згадала. Але на Джорджа це не подіяло. Для нього мафія була ніщо порівняно з розбитою і мокрою дорогою.
І тоді заплакала Леся. Джордж, як істинний британець, не міг не зважити на жіночі сльози. Машина поволі рушила…
До Тернополя добралися після третьої ночі.
– Тобі щось приготувати їсти? – запитала Леся, коли нарешті опинилися в квартирі.
– Пити! – видихнув Джордж. – Горілки! – сказав щирою українською мовою.
Узагалі Джордж спиртного не вживав. Ходив у паби лише на пиво. А тут… Істинний британець перехиляв оковиту скляночку за скляночкою, аж гай шумів. Леся очам своїм не вірила.
…Подорожували Леся з Джорджем потягами. Англієць після львівської траси почав і українських поїздів побоюватися. Йому здавалося, що потяг також почне стрибати по коліях…
Перед Джорджем стояло ще одне випробування – поїздка з Тернополя до Львова. Він ніяк не міг морально підготувати себе до цього. Виручив Лесин брат, звиклий до рідних «бойових» доріг.
Удома, в Англії, Джордж розповів про свої пригоди друзям. Ті йому співчували, вважаючи, що Джордж дістав великого стресу. І не йняли віри, що десь, крім, напевно, Африки, є такі жахливі дороги.
На моє запитання, коли Джордж планує наступну поїздку в Україну, відповів не вагаючись:
– Тоді, коли там будуть добрі дорогі.
Соррі, друже. Як казала моя покійна бабця: такого щастя можна чекати до «зелених віників».
– О! – спромігся він на лаконічну відповідь. Але в ній було стільки експресії і емоцій!..
Леся, моя добра знайома, стала Джорджевою дружиною кілька років тому. Двічі чоловік-британець побував на Тернопіллі. Щоправда, вакації тривали недовго. І до Тернополя добиралося подружжя потягом. А до району, де мешкає Лесина родина, благо, дорога також не з найгірших. Цього року Джорджеві захотілося романтики. Він наполіг, аби у Львові, у пункті прокату, взяти авто і організувати невеличку подорож Західною Україною. Час дозволяв. Можливості також.
Леся, як могла, відмовляла чоловіка від цієї затії, хоча сама постійно розповідала Джорджеві про принади рідної Батьківщини, неймовірну красу Карпат і, звісно ж, чарівність Тернопілля.
Перед вильотом Леся запитала мене:
– Це правда, що дорога зі Львова до Тернополя, наче після війни? Бо я такого в інтернеті надивилася і начиталася…
– Правда, – відповіла я. – Сама недавно їхала тим танкодромом. Леся тяжко зітхнула.
…У Львові, в пункті прокату, жодних проблем не виникло. Щасливий Джордж отримав ключі від «Форда» і вирушив назустріч пригодам.
Перед тим, як їхати до Тернополя, Леся з Джорджем здійснили променад Львовом. У місто Лева британець закохався, до речі, з першого погляду. Перекусили в одній із гарненьких ресторацій. Почало вечоріти. І збиралося на дощ. Тож вирішили: пора прощатися зі Львовом і гайда в дорогу.
Щойно виїхали за Львів, небо остаточно потемніло і почався дощ. А невдовзі почалася й препаскудна дорога, на якій хто як міг, так і кермував. Джорджа жахало, як величезні траки, по-нашому великогабаритні вантажівки, ігноруючи свою смугу, летіли прямо на маленький «Форд».
– Це вони ями і вибоїни обминають, – пояснювала Леся.
Законослухняного британця таке шокувало. Бо в його країні за порушення правил дорожнього руху загрожує штраф від 20 до 5 тисяч фунтів стерлінгів. А в деяких випадках можуть забрати на певний час права або й до в’язниці запроторити. Україна була першою державою для Джорджа, де, здавалося, не існувало жодних писаних і не писаних правил: хто як хотів, так і їхав.
Перелякане Джорджеве серце підстрибувало у такт «Фордові». Чоловік час від часу зупинявся, аби поглянути, чи все гаразд з колесами і хвильку перепочити.
І ось почався найгірший відрізок міжнародної траси. Джордж, як і інші водії, змушений був несамовито виляти дорогою, аби не втрапити в халепу. Для нього це видалось неймовірним випробуванням.
– Що скаже поліція? – непокоївся іноземець.
– Її тут нема, – «заспокоювала» Леся.
– Як то нема? Адже це – така небезпечна дорога.
– Тому й нема, що небезпечна дорога. А то довелося б українським поліцейським допомагати водіям колеса міняти, – пожартувала Леся.
– А ваші поліцейські не допомагають водіям? – не зрозумівши жарту-правди, перепитав Джордж.
Запитання Леся вирішила проігнорувати.
Вскочивши в чергову яму, Джордж заявив:
– Я далі не поїду!
Схилився на кермо і… заплакав. Щиро, по-справжньому. Таким чоловіка Леся бачила уперше.
– Треба їхати, любий. Вже ніч.
– Пробач, але я не вмію їздити такими дорогами. Я буду спати в машині.
Тепер у розпачі була й Леся.
– Джордже, дорога до ранку ліпшою не стане, – вмовляла чоловіка.
– Зателефонуй, будь ласка, вранці до пункту прокату, хай приїдуть і заберуть машину. І хай самі відвезуть нас до Тернополя.
– Любий, але у нас немає такого сервісу. Ніхто нас не везтиме додому.
– То я буду йти пішки!
І Леся вирішила застосувати «важку артилерію», мовляв, уночі небезпечно, можуть їхати погані люди, пограбувати. Для більшого страху навіть про мафію згадала. Але на Джорджа це не подіяло. Для нього мафія була ніщо порівняно з розбитою і мокрою дорогою.
І тоді заплакала Леся. Джордж, як істинний британець, не міг не зважити на жіночі сльози. Машина поволі рушила…
До Тернополя добралися після третьої ночі.
– Тобі щось приготувати їсти? – запитала Леся, коли нарешті опинилися в квартирі.
– Пити! – видихнув Джордж. – Горілки! – сказав щирою українською мовою.
Узагалі Джордж спиртного не вживав. Ходив у паби лише на пиво. А тут… Істинний британець перехиляв оковиту скляночку за скляночкою, аж гай шумів. Леся очам своїм не вірила.
…Подорожували Леся з Джорджем потягами. Англієць після львівської траси почав і українських поїздів побоюватися. Йому здавалося, що потяг також почне стрибати по коліях…
Перед Джорджем стояло ще одне випробування – поїздка з Тернополя до Львова. Він ніяк не міг морально підготувати себе до цього. Виручив Лесин брат, звиклий до рідних «бойових» доріг.
Удома, в Англії, Джордж розповів про свої пригоди друзям. Ті йому співчували, вважаючи, що Джордж дістав великого стресу. І не йняли віри, що десь, крім, напевно, Африки, є такі жахливі дороги.
На моє запитання, коли Джордж планує наступну поїздку в Україну, відповів не вагаючись:
– Тоді, коли там будуть добрі дорогі.
Соррі, друже. Як казала моя покійна бабця: такого щастя можна чекати до «зелених віників».
Ольга Чорна, Наш день
Джордж об’їздив майже всю Європу. Цього вимагає його робота. А у вільний час подорожує. Після приєднання до Євросоюзу кількох країн колишнього соцтабору англієць з цікавості вирушив обсервувати нові території. Звісно, на авто. Багато чого сподобалося. А ось дороги не дуже. Особливо румунські. Джордж наївно думав, що гірших доріг на території Європи не існує. – Джордж, – сказала я під час недавнього інтернет-спілкування чоловікові-британцеві моєї доброї знайомої, – дорогу зі Львова до Тернополя почали ремонтувати.
– О! – спромігся він на лаконічну відповідь. Але в ній було стільки експресії і емоцій!..
Леся, моя добра знайома, стала Джорджевою дружиною кілька років тому. Двічі чоловік-британець побував на Тернопіллі. Щоправда, вакації тривали недовго. І до Тернополя добиралося подружжя потягом. А до району, де мешкає Лесина родина, благо, дорога також не з найгірших. Цього року Джорджеві захотілося романтики. Він наполіг, аби у Львові, у пункті прокату, взяти авто і організувати невеличку подорож Західною Україною. Час дозволяв. Можливості також.
Леся, як могла, відмовляла чоловіка від цієї затії, хоча сама постійно розповідала Джорджеві про принади рідної Батьківщини, неймовірну красу Карпат і, звісно ж, чарівність Тернопілля.
Перед вильотом Леся запитала мене:
– Це правда, що дорога зі Львова до Тернополя, наче після війни? Бо я такого в інтернеті надивилася і начиталася…
– Правда, – відповіла я. – Сама недавно їхала тим танкодромом. Леся тяжко зітхнула.
…У Львові, в пункті прокату, жодних проблем не виникло. Щасливий Джордж отримав ключі від «Форда» і вирушив назустріч пригодам.
Перед тим, як їхати до Тернополя, Леся з Джорджем здійснили променад Львовом. У місто Лева британець закохався, до речі, з першого погляду. Перекусили в одній із гарненьких ресторацій. Почало вечоріти. І збиралося на дощ. Тож вирішили: пора прощатися зі Львовом і гайда в дорогу.
Щойно виїхали за Львів, небо остаточно потемніло і почався дощ. А невдовзі почалася й препаскудна дорога, на якій хто як міг, так і кермував. Джорджа жахало, як величезні траки, по-нашому великогабаритні вантажівки, ігноруючи свою смугу, летіли прямо на маленький «Форд».
– Це вони ями і вибоїни обминають, – пояснювала Леся.
Законослухняного британця таке шокувало. Бо в його країні за порушення правил дорожнього руху загрожує штраф від 20 до 5 тисяч фунтів стерлінгів. А в деяких випадках можуть забрати на певний час права або й до в’язниці запроторити. Україна була першою державою для Джорджа, де, здавалося, не існувало жодних писаних і не писаних правил: хто як хотів, так і їхав.
Перелякане Джорджеве серце підстрибувало у такт «Фордові». Чоловік час від часу зупинявся, аби поглянути, чи все гаразд з колесами і хвильку перепочити.
І ось почався найгірший відрізок міжнародної траси. Джордж, як і інші водії, змушений був несамовито виляти дорогою, аби не втрапити в халепу. Для нього це видалось неймовірним випробуванням.
– Що скаже поліція? – непокоївся іноземець.
– Її тут нема, – «заспокоювала» Леся.
– Як то нема? Адже це – така небезпечна дорога.
– Тому й нема, що небезпечна дорога. А то довелося б українським поліцейським допомагати водіям колеса міняти, – пожартувала Леся.
– А ваші поліцейські не допомагають водіям? – не зрозумівши жарту-правди, перепитав Джордж.
Запитання Леся вирішила проігнорувати.
Вскочивши в чергову яму, Джордж заявив:
– Я далі не поїду!
Схилився на кермо і… заплакав. Щиро, по-справжньому. Таким чоловіка Леся бачила уперше.
– Треба їхати, любий. Вже ніч.
– Пробач, але я не вмію їздити такими дорогами. Я буду спати в машині.
Тепер у розпачі була й Леся.
– Джордже, дорога до ранку ліпшою не стане, – вмовляла чоловіка.
– Зателефонуй, будь ласка, вранці до пункту прокату, хай приїдуть і заберуть машину. І хай самі відвезуть нас до Тернополя.
– Любий, але у нас немає такого сервісу. Ніхто нас не везтиме додому.
– То я буду йти пішки!
І Леся вирішила застосувати «важку артилерію», мовляв, уночі небезпечно, можуть їхати погані люди, пограбувати. Для більшого страху навіть про мафію згадала. Але на Джорджа це не подіяло. Для нього мафія була ніщо порівняно з розбитою і мокрою дорогою.
І тоді заплакала Леся. Джордж, як істинний британець, не міг не зважити на жіночі сльози. Машина поволі рушила…
До Тернополя добралися після третьої ночі.
– Тобі щось приготувати їсти? – запитала Леся, коли нарешті опинилися в квартирі.
– Пити! – видихнув Джордж. – Горілки! – сказав щирою українською мовою.
Узагалі Джордж спиртного не вживав. Ходив у паби лише на пиво. А тут… Істинний британець перехиляв оковиту скляночку за скляночкою, аж гай шумів. Леся очам своїм не вірила.
…Подорожували Леся з Джорджем потягами. Англієць після львівської траси почав і українських поїздів побоюватися. Йому здавалося, що потяг також почне стрибати по коліях…
Перед Джорджем стояло ще одне випробування – поїздка з Тернополя до Львова. Він ніяк не міг морально підготувати себе до цього. Виручив Лесин брат, звиклий до рідних «бойових» доріг.
Удома, в Англії, Джордж розповів про свої пригоди друзям. Ті йому співчували, вважаючи, що Джордж дістав великого стресу. І не йняли віри, що десь, крім, напевно, Африки, є такі жахливі дороги.
На моє запитання, коли Джордж планує наступну поїздку в Україну, відповів не вагаючись:
– Тоді, коли там будуть добрі дорогі.
Соррі, друже. Як казала моя покійна бабця: такого щастя можна чекати до «зелених віників».
– О! – спромігся він на лаконічну відповідь. Але в ній було стільки експресії і емоцій!..
Леся, моя добра знайома, стала Джорджевою дружиною кілька років тому. Двічі чоловік-британець побував на Тернопіллі. Щоправда, вакації тривали недовго. І до Тернополя добиралося подружжя потягом. А до району, де мешкає Лесина родина, благо, дорога також не з найгірших. Цього року Джорджеві захотілося романтики. Він наполіг, аби у Львові, у пункті прокату, взяти авто і організувати невеличку подорож Західною Україною. Час дозволяв. Можливості також.
Леся, як могла, відмовляла чоловіка від цієї затії, хоча сама постійно розповідала Джорджеві про принади рідної Батьківщини, неймовірну красу Карпат і, звісно ж, чарівність Тернопілля.
Перед вильотом Леся запитала мене:
– Це правда, що дорога зі Львова до Тернополя, наче після війни? Бо я такого в інтернеті надивилася і начиталася…
– Правда, – відповіла я. – Сама недавно їхала тим танкодромом. Леся тяжко зітхнула.
…У Львові, в пункті прокату, жодних проблем не виникло. Щасливий Джордж отримав ключі від «Форда» і вирушив назустріч пригодам.
Перед тим, як їхати до Тернополя, Леся з Джорджем здійснили променад Львовом. У місто Лева британець закохався, до речі, з першого погляду. Перекусили в одній із гарненьких ресторацій. Почало вечоріти. І збиралося на дощ. Тож вирішили: пора прощатися зі Львовом і гайда в дорогу.
Щойно виїхали за Львів, небо остаточно потемніло і почався дощ. А невдовзі почалася й препаскудна дорога, на якій хто як міг, так і кермував. Джорджа жахало, як величезні траки, по-нашому великогабаритні вантажівки, ігноруючи свою смугу, летіли прямо на маленький «Форд».
– Це вони ями і вибоїни обминають, – пояснювала Леся.
Законослухняного британця таке шокувало. Бо в його країні за порушення правил дорожнього руху загрожує штраф від 20 до 5 тисяч фунтів стерлінгів. А в деяких випадках можуть забрати на певний час права або й до в’язниці запроторити. Україна була першою державою для Джорджа, де, здавалося, не існувало жодних писаних і не писаних правил: хто як хотів, так і їхав.
Перелякане Джорджеве серце підстрибувало у такт «Фордові». Чоловік час від часу зупинявся, аби поглянути, чи все гаразд з колесами і хвильку перепочити.
І ось почався найгірший відрізок міжнародної траси. Джордж, як і інші водії, змушений був несамовито виляти дорогою, аби не втрапити в халепу. Для нього це видалось неймовірним випробуванням.
– Що скаже поліція? – непокоївся іноземець.
– Її тут нема, – «заспокоювала» Леся.
– Як то нема? Адже це – така небезпечна дорога.
– Тому й нема, що небезпечна дорога. А то довелося б українським поліцейським допомагати водіям колеса міняти, – пожартувала Леся.
– А ваші поліцейські не допомагають водіям? – не зрозумівши жарту-правди, перепитав Джордж.
Запитання Леся вирішила проігнорувати.
Вскочивши в чергову яму, Джордж заявив:
– Я далі не поїду!
Схилився на кермо і… заплакав. Щиро, по-справжньому. Таким чоловіка Леся бачила уперше.
– Треба їхати, любий. Вже ніч.
– Пробач, але я не вмію їздити такими дорогами. Я буду спати в машині.
Тепер у розпачі була й Леся.
– Джордже, дорога до ранку ліпшою не стане, – вмовляла чоловіка.
– Зателефонуй, будь ласка, вранці до пункту прокату, хай приїдуть і заберуть машину. І хай самі відвезуть нас до Тернополя.
– Любий, але у нас немає такого сервісу. Ніхто нас не везтиме додому.
– То я буду йти пішки!
І Леся вирішила застосувати «важку артилерію», мовляв, уночі небезпечно, можуть їхати погані люди, пограбувати. Для більшого страху навіть про мафію згадала. Але на Джорджа це не подіяло. Для нього мафія була ніщо порівняно з розбитою і мокрою дорогою.
І тоді заплакала Леся. Джордж, як істинний британець, не міг не зважити на жіночі сльози. Машина поволі рушила…
До Тернополя добралися після третьої ночі.
– Тобі щось приготувати їсти? – запитала Леся, коли нарешті опинилися в квартирі.
– Пити! – видихнув Джордж. – Горілки! – сказав щирою українською мовою.
Узагалі Джордж спиртного не вживав. Ходив у паби лише на пиво. А тут… Істинний британець перехиляв оковиту скляночку за скляночкою, аж гай шумів. Леся очам своїм не вірила.
…Подорожували Леся з Джорджем потягами. Англієць після львівської траси почав і українських поїздів побоюватися. Йому здавалося, що потяг також почне стрибати по коліях…
Перед Джорджем стояло ще одне випробування – поїздка з Тернополя до Львова. Він ніяк не міг морально підготувати себе до цього. Виручив Лесин брат, звиклий до рідних «бойових» доріг.
Удома, в Англії, Джордж розповів про свої пригоди друзям. Ті йому співчували, вважаючи, що Джордж дістав великого стресу. І не йняли віри, що десь, крім, напевно, Африки, є такі жахливі дороги.
На моє запитання, коли Джордж планує наступну поїздку в Україну, відповів не вагаючись:
– Тоді, коли там будуть добрі дорогі.
Соррі, друже. Як казала моя покійна бабця: такого щастя можна чекати до «зелених віників».
Ольга Чорна, Наш день
Обговорення