Рідний виш Віктора Ющенка – Тернопільський національний економічний університет відзначив 50-річний ювілей. На святкові заходи приїхали відомі випускники, зокрема й Президент України 2005-2010 років. Кореспонденти UAGE_NEWS записали з Віктором Андрійовичем інтерв’ю.
– Як ви вирішили вступити в цей університет і як обирали свій фах?
– Це було не моє рішення. Я дуже любив своїх батьків, і коли прийшов час обирати професію, дуже хотів бути археологом, істориком. А мама каже: то не професія, обереш що хочеш, але спочатку здобудь економічну спеціальність. Були складні розмови. Я казав: Мамо, подивіться на мене, руки на місці, ноги на місці, іти в бухгалтерію, в економічний відділ… якось я не розумію. Мама відповіла: послухай мене, в тебе довга дорога, довге життя, станеш ким захочеш. Але зроби мені послугу, здобудь першу фахову економічну спеціальність. Це стало компромісом – коли я почав шукати, де є економічні виші, найближче до гір, до Карпат був Тернопіль. Таким чином я сумістив любов та відданість до Карпат і побажання мами. Так я появився на Тернопільщині у 1971 році. Нас тоді троє було з Сумщини на різних курсах, на різних факультетах.
– Яким тоді був університет?
– Звісно, ми з першого дня любили свій інститут. Але він здавався таким малесеньким, у нас насправді був один корпус колишньої середньої школи. На цій площі вирішили зробити інститут. Звісно, сам перший набір студентів, коли 75 чоловік набрали на філію, говорить сам за себе. У нас не було ніякої інфраструктури, у нас не було ні спортивних майданчиків, гуртожиток – один корпус був малесенький на 4 поверхи. Одним словом, легше перерахувати, що було, ніж те, чого не було. Велика радість була в тому, що більшість ми творили своїми руками. Ті самі спортивні майданчики, ту саму бібліотеку, науково-дослідний сектор. Це творилося з нами, при нас і перший набір, який туди пішов, – це наш випуск, який хотів показати, що ми віддані альма-матері. У нас було близько 15 викладачів, коли зараз ми говоримо, що 800 викладачів, 30 тисяч студентів – це ні в які порівняння не йде. Але не було б того сьогоднішнього, якби не було того початку, про який ми так багато говорили сьогодні. Насправді велика радість наповнює, коли розумієш, з якого малого ми починали і як багато сьогодні досягнуто цим університетом.
– Ви тримаєте зв’язок з викладачами, з вашими одногрупниками?
– Так, на жаль, більшість викладачів вже в кращому світі. Мало залишилося. Залишився наш перший ректор Леонід Олексійович Каніщенко – мила людина, геній, людина, яка прийшла сюди з однією місією, створити вищу економічну школу. І він це зробив. Ми його любимо, шануємо, часто говоримо, контактуємо, згадуємо про нього.
– Коли ви були студентом, тоді думали що станете Президентом України?
– Ні, я більше сказав би, я й не хотів. Якби хтось сказав, я би відповів, що не хочу. У мене інші системи цінностей були, я хотів до цього те, що можна сказати одним словом – українське і власне ця біль за українське і привела до президенства. Коли ти бачиш, як помирає твоя мова, помирає твоя пам’ять, помирає народний костюм, помирають Герої, зверхнє відношення до національної культури, можливо, це мене найбільше обурювало. А з іншого боку, я маю економічний фах і моє бажання було якомога більше прислужитися Україні. І тому довелось поєднати економічний, фінансовий фах у свій час і стати головою Національного банку, потім стати Прем’єр-міністром, потім Президентом. Я думаю, що це сторінки служіння своїй нації.
– Яке ваше рішення як Президента України ви вважаєте найважливішим?
– 2005-2010 роки, якщо подивитимуся з сьогоднішньої позиції, – це найуспішніші роки за 25 років українського буття. Найуспішніша економіка, найуспішніші фінанси держави, ми їх збільшили втричі, найуспішніші резерви країни, найуспішніші пенсії, зарплати і так далі. Найбільше робочих місць ми створили за ці 5 років, думаю, що це кращий час був для України. Хоча я не хочу притягувати це до себе. Я просто констатую, що дай Боже, щоб цей час повернувся хоча би через 10 років до нас. А найбільше я хотів би сказати своїй нації, якщо в основу свого буття ми поставимо українське відродження, ми вирішимо найскладнішу українську політичну проблему – це слабка національна єдність, слабка внутрішня українська інтеграція. Якщо хочемо ліквідувати цю проблему, ми повинні зробити політику нашої ідентифікації. Я вважаю, що це параграф номер один, який був у моїй політиці. Я думаю, що моя нація хворіє від того, що занадто багато за останні 50-70-100 років у нас забрано українського, у нас багато вкрадено те, що робить нас цільними.
– У 2008 році, коли у нас, в Грузії, була російсько-грузинська війна, ви приїхали і продемонстрували своєю присутністю не тільки політичну, а й велику моральну підтримку. Хочу подякувати вам за це. Це була для нас велика підтримка.
– То мій обов’язок був, був обов’язок мого друга Леха Качинського, Президента Адамкуса та інших товаришів. Бо ми розуміли, якщо ми втратимо Грузію, ми втратимо частину себе, ми втратимо свою перспективу. Якщо простіше говорити, за Грузією піде Україна. Це очевидно і тоді було, і сьогодні. Тому те, що Східна Європа, починаючи від Нагірного Карабаху, Південної Осетії, Абхазії, Криму, Придністров’я, Донбасу російською агресією переполовинена і там панує лихо, це ще одна констатація того, що Схід Європи – це найнестабільніша частина нашого континенту, що це не проблема України, чи Грузії, чи Молдови чи Азербайджану, а насправді ми маємо одну велику довговічну проблему – це проблема Росії.
– Хочу ще запитати про ваше хобі, ви збираєте етнічні речі. Коли музей буде відкритий?
– Думаю, що до січня я закінчу його будівництво, а в середині наступного року хотів би його відкрити.
– Тоді зустрінемося там з Вами. Дякую за розмову!
Спілкувалася Тамта Ґуґушвілі, Відео, фото – Ігор Бенцал
