Та й яких скрипалів! На усі смаки, світового рівня – і віртуози, і викладачі академій, і з когорти троїстих музик – розкішного окрилля народної автентики. Й інструментами тішились кожен по-своєму. Від саморобки мого батька – до світових шедеврів Гальяно, Гварнері та Страдіварі. А як не пишатися їх перемогами на найпрестижніших конкурсах, виступами у багатьох концертних залах світу не тільки з відомими творами Гайдна, Моцарта, Чайковського, Сарасате, Паганіні, а й з власними?
Легенда нашого роду
Як тільки у Федора та Горпини з‘явився у 1911 р. перший син Данило, господар змайстрував вербову колиску. Ще й гак забив для неї на сволоку посеред ванькіра (кухні), як радили бувалі знавці. Він і досі стримить у призабутій за сотню літ оселі у Вербівці Лановецького району.
Яких тільки душевних мелодій, колискових не виспівали вечорами тут, благословення небес вимолюючи, щастя-долю удачливу закликаючи, і бабуся Горпина Гнатівна, і моя мама Марія Василівна.
Не марними були ті слова, пісні, молитви. Господарі поверталися з воєн неушкодженими. Дід Федір Іванович з пекла Першої світової прибув з трьома «Георгіями» і медаллю. Із хвацько закрученими вусами-стрілками, настовбурченими, як у Байди. Таким і залишився на подальші літа – козарлюгою. Навіть у сімдесят літ на фестивалі у Ланівцях отримав приз: відколесив дев‘ять колін бойового гопака, перейнятого у пластунів-розвідників на війні.
Перший син Данило сімнадцятирічним виїхав на заробітки до Аргентини з улюбленою скрипкою і не менш улюбленим танго «О, соловію». Популярне на той час у Тернополі, воно стало популярним і в Буенос-Айресі.
Трьох синів і двох дочок виколисала у Вербівці бабця Горпина. Скрипалями стали Данило і Гнат – мій батько. Акордеоністом і умільцем гри на кларнеті виявився наймолодший – Степан. А онук Василь, син дочки Теклі, яка співала у церковному хорі, полюбив бандуру. Наслідуючи кобзарів, виводив так проникливо, аж дух перехоплювало: «Ой там, за Дунаєм, та за тихим Дунаєм, молодець гуляє». Закінчила Львівську музакадемію (клас скрипки) і дочка Катерини – Оксана. Виступала з відомим ансамблем «Медобори», пізніше навчала дітей у Вінниці, їздила з концертами у Польщу.
Мій батько за зиму змайстрував скрипку і грав польку або танго. Тож у Вербівці в оселі були свої, сімейні, троїсті музики. Батько грав на скрипці, брат Степан на акордеоні, а зять Дем‘ян – на барабані.
Згодом вербовецькі троїсті музики виступали навіть на Львівському телебаченні.
Альберто: від чужої скрипки до скрипки Страдіварі
Зіркова, хоч і нелегка доля, судилася Данилові. З 1927 р. важко гарував він на фармфабриці, навчав гри на скрипці синів аргентинських латифундистів. У вихідні керував хором. І виводив у люди дві свої втіхи –синів Альберто й Оскара.
Альберто першим з Південної Америки переміг на конкурсі скрипалів ім. королеви Єлизавети у Брюсселі, а далі на нього чекав сюрприз – королівська нагорода – скрипка Гальяно і запрошення до двору на серію дуетів.
Скрипаль І.Менухін у книзі «Странствия» пригадував: «Усе він грав з надзвичайною пристрастю. Тут з ним ніхто не міг зрівнятися. Що не виконував би, відчувалося: музика для нього – усе! Він був дуже бідний. Навіть грав на чужій скрипці. Викликав тоді у всіх велику симпатію».
Менухін погоджується взяти Альберто з собою в турне. Мандри почалися із США. Альберто вбирав, кожну краплину майстерності. Грав з оригінальним виконавцем Галамяном. Мав незабутні зустрічі з Ростроповичем, Казальсом, Бріттеном, Буланже. У 1977 р. очолив світову скрипкову академію ім. Менухіна ІММА.
Далі – гастролі у найпрестижніших залах світу, виконання найскладніших творів світового мистецтва. Його запрошують до складу журі конкурсів Маргарити Лонг і Жака Тібе. І нарешті – небувале: він член журі конкурсу ім. королеви Єлизавети в Брюсселі.
В Буенос-Айресі організовує світову філію академії, стає почесним громадянином Аргентинської республіки, де випускають поштову марку одне песо з його портретом. 30 літ очолює скрипкову академію, шліфуючи молодих виконавців, за що відзначений міжнародним призом ім. Страдіварі.
Доля розпорядилася так, що я лише раз тішився зустріччю з Альберто. Це було у Львові у 1997 р. На міжнародний фестиваль «Віртуози Львова» зібралися вершки виконавства – О. Криса із братом і сином, скрипаль Ю. Мазуркевич, Б. Которович із «Солістами Києва», бандурист Р. Гриньків та інші маестро.
У центрі уваги став Альберто із сенсацією, яка облетіла місцеву пресу, не обминула і київську: «Скрипка Страдіварі приїхала з охороною». Мова про унікальний інструмент, викуплений у лондонського колекціонера для академії ІММА. З ним і приїхав у Львів Альберто.
Втіха батька – Антоніо і Оскар
Підкорилася скрипка й Антоніо – сину Альберто, нині професор скрипкової Академії в Монреалі (Канада).
Його найкраща композиція про пампаси отримала Латинську премію «Греммі – авард».
Ще одним поціновувачем віоли став Оскар, брат Альберто, який став провідним музикантом Мюнхенської філармонії. Його дочка Таїсія Лиса-Рефардт, теж віртуоз виконання на скрипці, працює викладачем у Ганновері.
Уміє зачарувати публіку, спілкуватися з нею величавими рухами на струнах і дружина Оскара Анна. Золота медаль на конкурсі К. Флеша в Лондоні, срібна – на конкурсі ім. королеви Єлизавети в Брюсселі. Нині вона – професор академії Кронберг Мастерс.
Традиції роду матимуть продовження…
Нещодавно неабияк порадували дві новини. З Дніпра надійшов солідний пакунок від сина батькової сестри Каті – Віктора Миколайчука. Він надіслав касету із записом «Камерати Лиси» у Києві й інтерв‘ю з Альберто Лисим українською мовою.
Дочка Віктора Миколайчука Надя теж закінчила музичну школу, далі – консерваторію (клас скрипки). Тепер співає арії з творів Моцарта, викладає гру скрипки в музичній школі. Таким чином, в родині Лисих традиція продовжується: це вже дев‘ятий скрипаль родовідного дерева музикантів.
Я, Степан Лисий, міг би бути десятим. Батько хотів, щоб я був музикантом, навчав мене, але я ще у дитинстві отримав травму руки.
Степан ЛИСИЙ
