Через місяць йому мало б виповнитися 18. Однак його вже нема… Суботнього вечора, 4 березня, у пориві люті та на межі безвиході бідолашний юнак наклав на себе руки.
Максим Чабан навчався на першому курсі Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії. Родом хлопець із села Кульчини, що на Хмельниччині. Через місяць йому мало б виповнитися 18. Однак його вже нема… Суботнього вечора, 4 березня, у пориві люті та на межі безвиході бідолашний юнак наклав на себе руки. Сталася трагедія біля будинку в Кременці, де він наймав кімнатку. Після телефонної сварки зі своєю дівчиною Максим вибіг на вулицю, знайшов у прибудові мотузку і на подвір’ї вчинив непоправне…
— Боляче нам — Максима не повернути. Картаємо себе, що не вберегли його, не допомогли вибратися з юнацьких проблем, які йому видавалися вкрай гострими і безвихідними… — витирає сльози мати хлопця пані Надія. — Ще за півгодини до нещастя я говорила з сином. Був радісний, розповідав про похід із одногрупниками на замкову гору Бона. Вранці до мене зателефонували хлопці, які жили з ним на квартирі, і сказали, що він не ночував вдома. Його телефон був відключений. Серце огорнула тривога… Я зателефонувала до дівчини Максима. «Ви розмовляли вчора?» — запитала її. «Так, ми посварилися і розійшлися остаточно», — відповіла. А вже через 40 хвилин поліція повідомила, що Максима вже нема… Важко повірити в це…
Останнім часом син переживав через нерозділене кохання, але я не думала, що вдасться до такого. Вони зустрічалися близько двох років, тижнями жили одне в одного. До нас не раз приходили батьки дівчини. Діти планували весілля, але наприкінці минулого року щось між ними сталося — почали сваритися, з’ясовувати стосунки. Наскільки мені відомо, дівчина дорікала Максиму, що він не дивує її несподіванками, мало приділяє їй уваги. Якщо раніше син ділився зі мною внутрішніми переживаннями й іноді навіть радився, що відписати дівчині, то останнім часом закрився в собі. «Максимку, зачекайте, вляжуться емоції, тоді побачите, як бути далі», — просила я його. Друзі теж підтримували його, радили не перейматися тимчасовими непорозуміннями у стосунках. На жаль, не переконали… «Не чую кілька днів її голосу — не можу жити», — зізнавався мені. У нього були щирі, світлі почуття…
Пані Надія часто бувала у сина в Кременці, оскільки здобуває там другу вищу освіту. Ще школярем Максим їздив з мамою до Кременця, вподобав собі місто і людей, тому торік подав документи до академії.
— У сина були золоті руки: займався ковальством, різьбою по дереву. Забирала його речі з квартири — креслення, вироби з дерева, з паперу — і в кожній деталі відчувала його присутність, — каже пані Надія.
— Син здобував спеціальність вчителя інформатики і трудового навчання. Упродовж тижня перед нещастям я була в Кременці. Бачила, як він виготовляв подарунок для своєї дівчини — кошичок у вигляді сердечка, для молодшої сестрички — пінгвіна, а мені мав щось зробити із білого камінця, але не зізнавався, що саме. Обіцяв, що приїде за два дні з презентами… А приїхав у труні…
Коли мене запитують, чи маю образу на дівчину, навіть не знаю, що відповісти, бо через біль не розумію, що відбувається в моїй душі. На похорон вона не прийшла. Днями я зателефонувала до неї, щоб завезти її одяг, що був у нас, аби не ранив мені душу. Вийшла до мене, не привіталася, не висловила співчуття, віддала телефон, який їй купив Максим, виготовлене ним деревце з бісеру, м’яку іграшку, подаровану на свято Миколая… Усе повернула…
У телефоні я побачила їх листування: то вона писала, що поріже вени, то син писав, що його вже нема… Молодь не розуміє, що проблеми тимчасові, а життя, на жаль, одне…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
