Часом військові чують: “ну, це був ваш вибір”.
В якійсь кількості випадків так, це був вибір. Але для більшості тих, хто опинився у війську після 24/02 вибору не було. Бо коли хтось хоче тебе вбити, а ти опираєшся цьому, то це не вибір, це цілковита його відсутність.
Піти у військо людині, що ніколи не мала відношення до армії, це не те саме, що обирати войті в айті чи залишитися бухгалтером. Це рішення взяти на себе відповідальність, заздалегідь непідйомного масштабу. Це не вибір між рівнозначними життєвими альтернативами, це або ти захищаєш свою сім’ю, або сподіваєшся (!), що це зробить хтось інший. І ти ж розумієш, що той інший може думати так само як і ти – сподіватися, що замість нього відповідальність візьме ще хтось інший. І ще хтось і ще.
Велика війна не залишила вибору.
Боротися за виживання страшно. Наразі ми всі опинилися посеред темного лісу, і з тої темряви вийшло чудовисько. Єдиною його думкою є роздерти нас, навіть не з’їсти, а знищити та сплюндрувати. Це лякає. Звісно хочеться втекти. Бо навіть дивитися на цей темний ліс і потворного велета жахає. Тому звісно страшно йти у військо, бо в цьому кроці лякає абсолютно все. Лякає настільки сильно, що людина витісняє чудовисько зі свого світу, удає, що немає ніякого лісу. Ті ж, хто нагадує про ліс і почвару – викликають злість. Бо нагадують про страх і про те, що людина не змогла із ним впоратися.
Сміливість – кількісний показник, а не бінарний. Іноді думають, що ви або сміливий (1) або ні (0). Це не так. У вашої сміливості є межі. Наприклад, її вистачає, щоб дивитися правді в очі та визнавати реальність лісу, звідки не втекти, і чудовиська. І ви готові волонтерити, допомагати тим, хто стоїть безпосередньо навпроти почвари, але не готові бути одним із них. Визнання цього страху і готовність діяти у своїй зоні сміливості, на мій погляд, вже дуже багато (і цінно, бо чесно). Адже це більше за тих, хто настільки підкорений страхом, що готовий втікати світ за очі по головах інших. Ця повна охопленість страхом виражається в злості та знецінені тих, хто боїться менше.
“Це їх вибір”
Ворог цілеспрямовано б’є по переляканим. Граючи на тому, що страх природній, і що природно боятися навіть самого страху, і що природно злитися на тих, хто вказує тобі на те, що ти боїшся. Це прекрасний спосіб роз’єднати нас, бо не треба нічого особливого навіть робити, просто підігравати нашій природі.
Бігаючі по ТРЦ ТЦКшники, чи зупинки маршруток для роздачі повісток, – недолугі спроби держави захистити своє населення від чудовиська, виконання своїх прямих обов’язків перед платниками податків – це приниження. Приниження для нас всіх, і держави як системи, і суспільства, і кожної окремої людини. Це показник того як сильно ми провалили іспит. Одні неспроможні зробити навіть маленький крок до сміливості (качкі-уклоністи), а інші (особи, які реалізують мобілізаційні заходи) не спроможні знайти ніяких інших рішень, окрім електропогонщика. Очевидно, що сцикуна з красівим біцепсом, котрий розказує про “твій вибір” хочеться насильно змусити стати сміливіше, бо він ховає свій страх за самовпевненим знеціненням твого невибору, але це шлях в нікуди.
Суспільство невідворотно розділиться на сцикунів і тих хто трошки сміливіший (в різних пропорціях звісно, готових на різні рівні залученості до боротьби із чудовиськом і пошуків виходу із лісу). Наша задача – не зробити так, щоб було більше пійманих. Наша задача – зробити так, шоб більше було сміливіших. Це можливо, адже бути хоч трошки сміливішим ніж ти був вчора – дуже приємно. Нічого не може дати людині таке задоволення, як перемога над своїм страхом.
