Історія відносин між Києвом і Москвою – це не лише історія геополітичної боротьби, а й боротьби за ідентичність, історичну правду та право на спадщину. Москва не лише намагалась привласнити ім’я, культуру й авторитет Русі — вона послідовно знищувала саму можливість ідентифікації Києва як окремого цивілізаційного центру. Це проявлялось у воєнному тиску, релігійній асиміляції, фальсифікації історії та, найвідчутніше, в лінгвістичній експансії.
Одним із найяскравіших доказів відсутності спадкоємності між Києвом і Москвою є мовний бар’єр, який існував між українською (руською) традицією та московським діалектом аж до XVII століття. Цей бар’єр був не лише технічним, а й концептуальним: мови формувались у принципово різних цивілізаційних просторах — європейському і тюрко-ординському. Москва буквально не розуміла Київ — і в мовному, і в культурному сенсі.
Русь: слов’янська європейська тяглість
Русь (IX–XIII ст.) була інтегрована в європейський політико-культурний простір. Її мова – давньоруська – зазнала впливів латини, грецької, церковнослов’янської та західнослов’янських мов. Вона стала основою староукраїнської та старобілоруської мов, відзначалася багатою правовою та релігійною термінологією.
Європейські запозичення: Лексика включала терміни на кшталт “шляхта”, “грамота”, “король”, “право” – що зближувало її з правовими системами Центральної Європи.
Руська правда — правовий кодекс, споріднений із західноєвропейським звичаєвим правом.
Мовна тяглість: Мовна еволюція в регіоні призвела до формування української та білоруської мов, що зберегли давньоруську фонологію та лексику.
Московія: інша цивілізація
Москва з’явилася як колоніальний проект Золотої Орди та прийняла мовну та культурну модель, значно відмінну від київської.
Тюркський пласт: Московський діалект ввібрав тюркські слова: казна, боярин, каравул, ярлик, аманат.
Фінно-угорський субстрат: Меря, мурома, весь — неслов’янські племена, на мові яких базувалась фонетика та топоніміка Московії.
Граматичні особливості: Фонетичні зміни, притаманні московському говору (напр., “г” → “х”), нехарактерні для української мови.
Переяславська рада 1654 року: Чому потрібен був перекладач?
Історичні джерела свідчать: московські посли не розуміли ані української мови, ані навіть церковної книжної мови Києва.
Документальні джерела: посол Бутурлін користувався перекладачами, оскільки не міг спілкуватися з козацькою старшиною напряму.
Церковна несумісність: Навіть священники скаржились, що московити не розуміли релігійних текстів без “перекладу”.
Ідеологічний шок: Після укладення союзу, царський указ наказував “переписати” київські богослужбові книги на московський манер – що вказує на глибокий культурний розрив.
Москва не розуміла Київ — бо ніколи ним не була. Історична тяглість Русі — це історія України, а не московської імперії.
Отже, між Києвом і Москвою пролягав не лише мовний бар’єр, а й цивілізаційна прірва:
Мовна розбіжність: У XVII столітті між Києвом і Москвою був не просто діалектний, а принциповий мовний розрив.
Культурна автономія: Київ мав тісні зв’язки з Європою, в той час як Москва формувалась під ординським впливом.
Імперський наратив: Росія створила історичний міф про “триєдину Русь”, аби легітимізувати своє право на територію та спадщину.
Лінгвоцид як стратегія: Знищення української мови було ключовим інструментом у боротьбі за монополію на минуле.
Коріння українства — це основа нашої ідентичності. Не втрачаємо його.
Владислав Смірнов
