Вчителька із Заліщиків Ліліана Піковська стрибнула із мосту в Дністер ще 7 лютого. Проте її тіло рятувальникам вдалося відшукати аж через місяць після трагедії, пише “Реально”, посилаючись на “Нову Тернопільську газету”. Труп віднесло за 80 км від місця трагедії, до Хотина.
Лілія Піковська кілька десятків років пропрацювала в Заліщицькій спеціалізованій школі І-ІІІ ст. ім. О.С. Маковея. Останнім часом мешкала сама – син поїхав до Польщі, а донька живе з сім’єю в Києві. Що спонукало жінку самогуіти на такий відчайдушний крок, наразі залишається загадкою.
“За день до трагедії була на роботі, спілкувалися, ніхто не помічав дивної поведінки, а тут раптом таке… Так, Ліліана Іванівна була виснажена фізичним болем у ногах після перенесеної операції, але ми не помічали у неї суїцидальних нахилів”, – розповів один із її колег.
Місцеві жителі кажуть, що у той страшний момент мостом проїжджало авто, водій побачив наміри вчительки, зупинився, щоб відрадити її, але вже було пізно.
“Губимося в здогадах, що могло стати причиною прикрого випадку. Ліліана Іванівна ні з ким не конфліктувала, була доброю, щирою. Так, у неї були мізерні пенсія та зарплата, але це не привід прощатися з життям, до того ж їй допомагали діти. Скоріш за все, це затяжна депресія, можливо, відчувала самотність. Не завжди люди розповідають навіть найближчим, що у них в душі. Ліліана Іванівна була віруючою, ходила до церкви, тож її поховав священик, щоправда, до храму не заносили тіло. Вчителі віддали честь колезі. Вочевидь, у неї були проблеми з психічним здоров’ям. Прикро, що ми не змогли запобігти непоправному”, – розповіла вчителька Тамара Миронюк.
Ліліана Іванівна, кажуть її колеги, була спокійною, врівноваженою, ввічливою, доброзичливою, водночас трохи замкнутою, мабуть, через самотність.
“За два дні до трагедії ми поверталися разом з нею зі школи, я провела її, бо у неї боліла нога. Спілкувались дорогою, ніщо не віщувало біди… На похорон прийшло дуже багато людей, висловлювали співчуття. У нас є така традиція, що рідні роздають усім, хто приходить прощатися, булки, то тоді навіть усім не вистачило”, – розповідає пані Тамара.
