Трапилося це в 2007 році. Тоді я була студенткою і мешкала в одногрупниці на квартирі. Якось, прийшовши ввечері з пар, взялася переглядати номери в мобільному.
І раптом у мене виникла одна авантюрна ідея: переставити цифри в якомусь номері й зателефонувати за ним. Так і зробила, проте мені ніхто не відповів.
Уранці, коли я вже й забула про цю витівку, мій мобільний озвався і незнайомий чоловічий голос промовив: «Доброго ранку. Ви до мене вчора дзвонили…» Я здивувалася: «Я? Та ви що! Ні, я вас навіть не знаю…» І тієї ж миті згадала, що то таки була я. Відразу ж попросила вибачення і сказала, що, очевидно, неправильно набрала номер — випадково переставила цифри. «То, може, випадково познайомимося?» — почула пропозицію.
Познайомилися. Я назвала своє ім’я, сказала, що навчаюся в Тернополі в комерційному коледжі. Мій новий знайомий Сашко, як з’ясувалося, родом зі Львівщини, працює у Львові, розвозить адресатам посилки з-за кордону. Він чомусь був упевнений, що його номер мені дали його ж друзі.
Після цієї розмови Олександр не телефонував кілька днів і я навіть не згадувала про нього. Але однієї неділі я знову почула його голос. Надалі ми спілкувалися частіше — і це тривало три місяці. Та якось Саша сказав, що збрехав мені. Насправді він Василь. А прикрився чужим іменем, бо думав, що то якийсь розіграш. Коли зрозумів, що не обманюю, боявся відкритися, щоби я не образилась.
«Я не можу без твого голосу й півдня прожити, — сказав. — Я закохався. Хоч не бачив тебе жодного разу, чітко розумію, що люблю, що кращої, добрішої дівчини від тебе нема в усьому світі. Знаю, що мені нема прощення. Але я приїду і зроблю все, щоби ти пробачила…»
Я вимкнула телефон. Образилася, що розповідала йому всю правду, а він брехав на рівному місці. Потім Василь іще телефонував, але я не відповідала. Згодом подруга вмовила мене пробачити йому.
Одного разу Василь сказав, що не може говорити зі мною до півночі, як завжди, бо має раніше лягти спати — завтра вранці йому треба вставати і бігти купувати квиток. Який? Куди? «До Тернополя, — відповів. — Ти зустрінеш мене?»
Пообіцяла, що зустріну. Спитала, який він, як буде одягнений. Сказав: високий, худий, буду в білій сорочці й чорних брюках.
Вранці я жартома повідомила маму, що їду зустрічати її зятя. Приїхала до Тернополя, прийшла на вокзал, стала збоку в надії, що п’ятий вагон буде далі, й думаю собі: «Треба спершу здалека подивитися на нього. Як не сподобається — не підійду».
Ось і поїзд прибув. І просто переді мною — двері п’ятого вагона! Бачу: за ними стоїть якийсь хлопчина і всміхається мені. А коли зійшов, то відразу попрямував до мене. Я відвернулася, аж раптом: «Привіт. Ви, пробачте, не мене чекаєте?» «О ні, — кажу, — я чекаю свого брата». «Не обманюй, Наталю. Тільки одне мені скажи: звідки ти знала, де зупиниться п’ятий вагон? Отже, це — доля!» Василь узяв мене за руку й повів гуляти.
Доходимо ми до Театрального майдану, а там — молодята. «Подивися, як гарно, — замріяно каже Василь. — Я впевнений, що скоро і в нас так буде». А я стою і думаю: «Може, й справді він — моя доля? Адже зателефонувала я йому випадково. І двері вагона відчинилися навпроти мене…»
Прогулявшись Тернополем, ми поїхали в моє рідне місто. Василь попросив мене зачекати на зупинці й побіг до магазину. А вийшов звідти з букетом троянд. «Це тобі, Наталю, — сказав. — Вибач, що не відразу дарую. Просто вони зів’яли б у поїзді». І саме тієї миті моє серце йокнуло. Я зрозуміла, що від долі не втечу й не хочу втікати.
Після цього Василь приїжджав частіше. Вперше ми побачилися 21 липня, а 14 жовтня того ж року він приїхав свататися. «Скільки можна їздити до тебе? — сказав. — Я і дня без тебе не можу. Виходь за мене! Я ж люблю тебе і знаю, що ти мене любиш теж». Що я могла відповісти? Адже проти долі не попреш і проти кохання також.
І 23 лютого 2008 року ми відсвяткували своє весілля. З Божого благословення лелека приніс нам дві донечки: Катю і Марічку.
З першого дня нашого знайомства я як була для Василя Наталею — так він і звертається до мене ось уже майже дев’ять років. І завжди нагадує, що любить і що кращої від мене нема в усьому світі. Дякує, бо не він мене, а я його знайшла. І обоє ми вдячні долі за те, що звела нас.
