Загибель близьких людей може перевернути життя з ніг на голову. Тендітна дівчина, якій – жити, кохати та виховувати дітей, стає безстрашним воїном, а батько на схилі літ, який втратив сина, зараз готовий віддати життя заради чужих дітей, пише “20 хвилин”.
Війна – це жахіття, біль і смерть… У ній не місце дівчатам. А якщо й місце, то точно не в бліндажі чи на блок-посту з автоматом у руках. Так думає більшість наших громадян.
Утім, такої думки не поділяє 21-річна Галина Мохорук із позивним “Зірка”.
Було лише 19…
Дівчина з березня є добровольцем у зоні АТО. Служить у 5-му батальйоні ДУК, який дислокується у Дніпропетровську, неподалік Донеччини. Галина бере участь у бойових завданнях на рівні з чоловіками. На війні вона – через обіцянку самій собі. Дала її після смерті друга Степана Стефурака, позивний “24-й”…
– Степану, коли загинув, було лише 19 років, – розповідає Галина. – Трапилось це 22 вересня, у день народження його батька, якому виповнилось 50 років, і брата, якому виповнився 21 рік. Брат Степана того ж дня був у Дебальцевому. Він – боєць “Київської Русі”, також доброволець. А загинув Степан зі своїм товаришем у Пісках. Вони їхали на авто у розвідку. Їх почали обстрілювати. Хлопці хотіли проскочити узбіччям, але наїхали на протитанкову міну. Загинули обоє…
Герой – із села Топорівці Івано-Франківської області. Він навчався у Тернопільському техуніверситеті.
– Коли почався Майдан, Степан поїхав туди, – пригадує дівчина. – З рідних ніхто не знав, що він там. Казав, що на навчанні. З Майдану їздив здавати сесії, тому з навчання не відраховували. Коли почалась війна, вирушив на вишкіл у центр “Десна”. Потім поїхав у 5-й батальйон добровольцем. Його не хотіли брати. Але Степан наполіг, тому взяли на базу. На бойові операції не пускали, комбат ставився до нього, як до сина, бо він був наймолодшим. Але Степан заборон не слухав, ходив із хлопцями у бої, потім відбув на передову, приєднався до штурмової роти. Був, зокрема, на Савур-Могилі, у Пісках.
Батьки змирились
Про смерть друга дівчина дізналась від свого батька.
– Тато сказав: “Загинув Стефурак”, – говорить Галина. – Я подумала, що мова про Ваську, старшого брата, бо ж він був в АТО. Ні рідні, ні знайомі не знали, що і Степан на війні. Мама про смерть сина дізналася з Інтернету. За день до того вони розмовляли. Мама хотіла їхати до сина у Тернопіль (думала, що він на навчанні – прим. авт.), бо він пропускав сесії. Тоді Степан їй сказав, що у Дніпропетровську, навчається у воєнному училищі, хоча вже давно воював. До речі, і комбату говорив, що мама знає, де він і чим займається.
Після такої жахливої звістки дівчина дала собі дві обіцянки: піти добровольцем в АТО і написати про Степана книгу.
– Першу обіцянку виконала, – говорить дівчина. – Другу також виконаю. Я зібрала частину спогадів тих, хто був зі Степаном на Майдані, його однокурсників, друзів із передової. Степан заслуговує такої пам’яті. Він – приклад патріотизму і любові до України. Молоді варто знати про таких людей. Крім того, через Степана, через “штурмових ангелів” (так називають хлопців до 20-ти років, які загинули в бою – прим. авт.), через живих Героїв можна показати ту війну і ті події… Після випадку з Степаном в мені прокинувся патріотизм і любов до Батьківщини, за яку хороші люди не шкодують життя.
Дівчина записалась добровольцем у січні цього року. На базу 5-го батальйону у Дніпропетровську вирушила у березні. Її не хотіли там залишати, але переконати не змогли. Відтоді Галина несе службу, зокрема й на передовій, виконує бойові завдання. Яка специфіка її служби та завдань, не розголошує. Погодилась назвати свій позивний – “Зірка”. Від батьків дівчина не приховує того, що воює.
– Тато змирився і підтримує мене, – додає вона. – Мама змирилась, але не підтримує. Її можна зрозуміти. Але мені легше бути там, аніж сидіти вдома. Так, я дівчина, але я не слабка…
Добровольцем на війну пішов і батько Степана, якого теж звуть Степан. На передову потрапив через військкомат. Його не хотіли брати, бо ж один син загинув, а інший воює. Але зробив це чоловік, за словами Галини, не заради помсти чи з відчаю, а для того, аби війна забирала менше молодих життів.
Допомогти дівчині виконати другу обіцянку – написати книгу, взялись працівники нашої рекдакції. То ж книга таки буде!
Крім того Галина Стефурак пише вірші. Один написала після загибелі Степана.
– Степанчику, синочку милий, де ти? –
гукає мама в темноті нічній.
– Я тут, матусю рідна, не печалься.
Я завжди буду в серденьку твоїм!
– Чому ти не приходиш вже до мене?
Листи не пишеш, трубку не береш……
Невже тобі вже не потрібна мама???
Синку, за що ж мені все це?
– Не плач матусю! Що ж ти зажурилась?
Я прийду в снах до тебе, люба…
Ти ж добре знаєш, щоби не творилось,
Тебе я не забуду!!! Мамочко не плач…..
– Ти знаєш, я помер за Україну!!!
Її любив безмежно, як тебе люблю!
– Чому ж, синочку, не подумав ти про мене???
Не думав, як я це переживу.
– Пробач! Не знав, що все так, мамко, буде.
Не знав, що не побачу вже тебе…
Я лиш хотів, матусю, бути вільним!
Щоб в Україні злагодилось все!!!
– Ох, синку, синку, як тепер без тебе???
Як зайду в хату, а тебе нема….
Запитую щоразу я у себе:
Може,це сон? Це не його труна???
– Йому всього лиш 19 було.
Йому ще жити й жити, але ж ні!
Убив його москаль заклятий… Боже!
Невже свого я сина бачу в гробі???
– Степанчику, прокинься, вже світає.
Вставай, синочку, ще не пізній час!
Глибока ямка там тебе чекає….
Невже ти туди хочеш? Синку, ну вставай…
– Дивись, яке похмуре небо стало.
Скільки народу на подвір’ї в нас стоїть.
Так провела з тобою часу мало…
Куди несете ви його??? Заждіть!
– Куди забрали ви мою кровинку,
Мого синочка, доленьку мою?
Вставай, прошу тебе! Вставай мій синку!!!
Не залишай мене у світі цім одну.
Кричала мати, сльози проливала..
Просила і благала – він не чув…
Вона в душі разом з ним помирала…
Який же то страшний період був!
Ціле село зійшлося на подвір’я
І чути було плач гіркий отой…
Всі на колінах проводжали її сина
І разом всі кричали: „Він Герой!!!”
Він був завзятим і сміливим хлопцем!
Він добровільно і сміливо йшов в АТО!
І не боявся наш Степан життя віддати
За нас, за Україну, за народ!!!
Тож ушануємо тепер його ми пам’ять….
Помолимось за нього “Отче Наш”
Запалим свічку в нього на могилі!
Подякуєм, що він віддав життя за нас!!!
Слава Україні – Героям Слава!!!
Герої не вмирають!!!
05.11.14.
Було лише 19…
Дівчина з березня є добровольцем у зоні АТО. Служить у 5-му батальйоні ДУК, який дислокується у Дніпропетровську, неподалік Донеччини. Галина бере участь у бойових завданнях на рівні з чоловіками. На війні вона – через обіцянку самій собі. Дала її після смерті друга Степана Стефурака, позивний “24-й”…
– Степану, коли загинув, було лише 19 років, – розповідає Галина. – Трапилось це 22 вересня, у день народження його батька, якому виповнилось 50 років, і брата, якому виповнився 21 рік. Брат Степана того ж дня був у Дебальцевому. Він – боєць “Київської Русі”, також доброволець. А загинув Степан зі своїм товаришем у Пісках. Вони їхали на авто у розвідку. Їх почали обстрілювати. Хлопці хотіли проскочити узбіччям, але наїхали на протитанкову міну. Загинули обоє…
Герой – із села Топорівці Івано-Франківської області. Він навчався у Тернопільському техуніверситеті.
– Коли почався Майдан, Степан поїхав туди, – пригадує дівчина. – З рідних ніхто не знав, що він там. Казав, що на навчанні. З Майдану їздив здавати сесії, тому з навчання не відраховували. Коли почалась війна, вирушив на вишкіл у центр “Десна”. Потім поїхав у 5-й батальйон добровольцем. Його не хотіли брати. Але Степан наполіг, тому взяли на базу. На бойові операції не пускали, комбат ставився до нього, як до сина, бо він був наймолодшим. Але Степан заборон не слухав, ходив із хлопцями у бої, потім відбув на передову, приєднався до штурмової роти. Був, зокрема, на Савур-Могилі, у Пісках.
Батьки змирились
Про смерть друга дівчина дізналась від свого батька.
– Тато сказав: “Загинув Стефурак”, – говорить Галина. – Я подумала, що мова про Ваську, старшого брата, бо ж він був в АТО. Ні рідні, ні знайомі не знали, що і Степан на війні. Мама про смерть сина дізналася з Інтернету. За день до того вони розмовляли. Мама хотіла їхати до сина у Тернопіль (думала, що він на навчанні – прим. авт.), бо він пропускав сесії. Тоді Степан їй сказав, що у Дніпропетровську, навчається у воєнному училищі, хоча вже давно воював. До речі, і комбату говорив, що мама знає, де він і чим займається.
Після такої жахливої звістки дівчина дала собі дві обіцянки: піти добровольцем в АТО і написати про Степана книгу.
– Першу обіцянку виконала, – говорить дівчина. – Другу також виконаю. Я зібрала частину спогадів тих, хто був зі Степаном на Майдані, його однокурсників, друзів із передової. Степан заслуговує такої пам’яті. Він – приклад патріотизму і любові до України. Молоді варто знати про таких людей. Крім того, через Степана, через “штурмових ангелів” (так називають хлопців до 20-ти років, які загинули в бою – прим. авт.), через живих Героїв можна показати ту війну і ті події… Після випадку з Степаном в мені прокинувся патріотизм і любов до Батьківщини, за яку хороші люди не шкодують життя.
Дівчина записалась добровольцем у січні цього року. На базу 5-го батальйону у Дніпропетровську вирушила у березні. Її не хотіли там залишати, але переконати не змогли. Відтоді Галина несе службу, зокрема й на передовій, виконує бойові завдання. Яка специфіка її служби та завдань, не розголошує. Погодилась назвати свій позивний – “Зірка”. Від батьків дівчина не приховує того, що воює.
– Тато змирився і підтримує мене, – додає вона. – Мама змирилась, але не підтримує. Її можна зрозуміти. Але мені легше бути там, аніж сидіти вдома. Так, я дівчина, але я не слабка…
Добровольцем на війну пішов і батько Степана, якого теж звуть Степан. На передову потрапив через військкомат. Його не хотіли брати, бо ж один син загинув, а інший воює. Але зробив це чоловік, за словами Галини, не заради помсти чи з відчаю, а для того, аби війна забирала менше молодих життів.
Допомогти дівчині виконати другу обіцянку – написати книгу, взялись працівники нашої рекдакції. То ж книга таки буде!
Крім того Галина Стефурак пише вірші. Один написала після загибелі Степана.
– Степанчику, синочку милий, де ти? –
гукає мама в темноті нічній.
– Я тут, матусю рідна, не печалься.
Я завжди буду в серденьку твоїм!
– Чому ти не приходиш вже до мене?
Листи не пишеш, трубку не береш……
Невже тобі вже не потрібна мама???
Синку, за що ж мені все це?
– Не плач матусю! Що ж ти зажурилась?
Я прийду в снах до тебе, люба…
Ти ж добре знаєш, щоби не творилось,
Тебе я не забуду!!! Мамочко не плач…..
– Ти знаєш, я помер за Україну!!!
Її любив безмежно, як тебе люблю!
– Чому ж, синочку, не подумав ти про мене???
Не думав, як я це переживу.
– Пробач! Не знав, що все так, мамко, буде.
Не знав, що не побачу вже тебе…
Я лиш хотів, матусю, бути вільним!
Щоб в Україні злагодилось все!!!
– Ох, синку, синку, як тепер без тебе???
Як зайду в хату, а тебе нема….
Запитую щоразу я у себе:
Може,це сон? Це не його труна???
– Йому всього лиш 19 було.
Йому ще жити й жити, але ж ні!
Убив його москаль заклятий… Боже!
Невже свого я сина бачу в гробі???
– Степанчику, прокинься, вже світає.
Вставай, синочку, ще не пізній час!
Глибока ямка там тебе чекає….
Невже ти туди хочеш? Синку, ну вставай…
– Дивись, яке похмуре небо стало.
Скільки народу на подвір’ї в нас стоїть.
Так провела з тобою часу мало…
Куди несете ви його??? Заждіть!
– Куди забрали ви мою кровинку,
Мого синочка, доленьку мою?
Вставай, прошу тебе! Вставай мій синку!!!
Не залишай мене у світі цім одну.
Кричала мати, сльози проливала..
Просила і благала – він не чув…
Вона в душі разом з ним помирала…
Який же то страшний період був!
Ціле село зійшлося на подвір’я
І чути було плач гіркий отой…
Всі на колінах проводжали її сина
І разом всі кричали: „Він Герой!!!”
Він був завзятим і сміливим хлопцем!
Він добровільно і сміливо йшов в АТО!
І не боявся наш Степан життя віддати
За нас, за Україну, за народ!!!
Тож ушануємо тепер його ми пам’ять….
Помолимось за нього “Отче Наш”
Запалим свічку в нього на могилі!
Подякуєм, що він віддав життя за нас!!!
Слава Україні – Героям Слава!!!
Герої не вмирають!!!
05.11.14.
Обговорення