— Працював у Польщі на садах. Як повернувся — все тіло горіло. Драбинки, гектари садів. І подумав — то тільки Польща є? А давай попробую Росію, — каже — 35-річний Ярослав із Бучацького району на Тернопільщині. Своє прізвище й село не називає. 2012-го поїхав на заробітки в Росію через москвичку, яка сподобалася. Познайомилися в інтернеті. – пише «Газета по-українськи».
Ярослав запрошує до веранди цегляного будинку. Тут є стіл, газова плита й груба. Все чисте, акуратне. Пропонує сісти на стілець. Сам у джинсах і темно-синьому светрі. На ногах — чорні капці.
— Люблю скачувати з інтернету музику, — розповідає. — Зайшов на сайт “Спроси Алену”. Там був розділ “Знакомства”. Думаю, а зайду, подивлюся фото. Кинулася в очі чорно-біла фотографія. Написав тій дівчині. Так і познайомилися.
Анна — мого віку. Подумав — може, це доля. Переписувалися три-чотири місяці. Доки не сказав, що не мучитиму її листами, краще приїду в Москву. Вона — ха, ха, ха.
Поїхав, познайомилися. Зустрілися раз, удруге. Сподобалася мені. Працювала в освіті.
Потім стосунки стали незрозумілі. Анна почала від мене ніби тікати. Постійно повторювала, що зайнята роботою. Раз попросив якісь речі в неї залишити, хоч на балконі. Отримав відповідь: “Нема часу й балкон зайнятий”. Почалися відмазки.
За спиною щось стукнуло у вхідні двері.
— То кіт, — пояснює Ярослав. — Хочете чаю з прутиків малини?
Наливає ароматний напій у велике горня. Під столом стоять 5-літрові банки з квашеними помідорами.
— Сам квасив. Кладу петрушку, смородину. Хрону не давав. Помітив, якщо покласти, стають каламутні.
Ярослав живе сам. Батько помер 10 років тому. Мати і старший брат — на заробітках у США. Молодший працює в райцентрі. Сестра — у Португалії. Сам їздив працювати до Росії з 2012 по 2016 роки.
— Не дозволено перебувати там довше трьох місяців. Їздив на певний час, — говорить Ярослав. — Кілька разів добирався через Білорусь. Так найпростіше. Потім вони закрили транзитний перетин кордону. Через Харків? Там стали більше шмагати. Перевіряють сумки, довго тримають автобуси. Поїздом їхати небезпечно — можуть наркотики підкинути.
Наші самі себе видають. Говорять українською, вдягнені по-простому. Переважно їдуть хлопці із сіл.
Я перед Москвою вдома налаштовувався. Мав бути в хорошій фізичній формі. Бажано поспати перед дорогою. Намагався якусь музику послухати. Готувався до психологічної атаки. Бо попадаю на роботу, а там люди, які можуть грузити: “Ти українець? А звідки? Тернопільщина?” Я кажу: “Хлопці, стоп. Політика убік. Я проста робоча людина. Не подобається, розходимося”.
Бувало, зупиняла у метро поліція. Хоча я нормально вдягався. Завжди намагався носити з собою російську газету або журнал. Ще й відкривав сторінки так, аби було видно заголовок — “Известия” або щось таке.
Тоді перевіряли документи. Ставили до стінки, руки за голову. Проходили металошукачем — шукали зброю, ножа. Запитували мету приїзду. “Приїхав до друзів”, — відповідаю. — “Ні, ви брешете. Ви приїжджаєте заради московських дівчат. Розкручуєте на гроші, бо вони їх мають”.
До 2014 року в Росії було безпечніше. Ніхто не звертав увагу на українців. Зараз тиск на всіх фронтах. Якось у супермаркеті придбав макарони. Італійських не куплю. Брав дешеві. На касі продавщиці сказали: “Это еда иммигранта”. І стали сміятися.
Москва — велике місто, слабких поїдає. Більшість новоприбулих там ризикує. Пристанища немає, роботу знайти нормальну не виходить. Можуть викинути, не заплативши грошей. Стаєш бомжем. Переважно кидають на будовах.
Та найважче в Москві було працювати саме з українцями. То щось вкрадуть, то зарплату затримують. Могло дійти до конфлікту з ножами. Тоді намагався просто відійти: “Хлопці, я втомився, хочу поспати”. Вони приходять, будять. Це було, переважно, з українцями зі східних областей. Думаю — помста. Звинувачують нас, західняків, у тому, що вони втратили роботу, “бо ви прийшли й такого наробили”.
Або кажу до нього на будові: “Олеже”. Нічого ж поганого. А він: “Нє говорі так. Говорі мнє — Алєґ”. Мене це заїло, що вже на таке увагу звертає.
У Росії Ярослав заробляв на місяць $1,1–1,3 тис. — 29–35 тис. грн.
— І часом мені не вистачало, — додає. — Можна жити в районі з дешевими магазинами, можна потрапити з дорожчими. Доводиться кожен день викидати від 400–600 рублів (180–270 грн. — ГПУ). Але гроші для мене мало значили. Цікавіше було дослідити росіян. Хочу поїхати туди більше, ніж кудись до Європи. Навіть якщо не зможу знову знайти ту дівчину.
Автор: Наталія ЛАЗУКА, Про те
