Військовий з Тернопільщини Олег Тимошик на фронті з перших днів повномасштабної війни. До цього у Підволочиській селищній раді очолював відділ житлово-комунального господарства, був депутатом місцевої ради. Зараз чоловік служить пілотом в роті БПЛА, повідомляє Суспільне.
Військовому 48 років. Пригадує свій перший бій, у якому втратив багатьох побратимів. Тоді у складі кулеметного взводу тримали оборону села Давидів Брід на Херсонщині.
“Нас обстрілювали з мінометів, танків, літаків, з усього. Все, що літає — все до нас прилітало. Ми там зазнали перших втрат. Загинув наш командир, багато було поранених”.
Через втрати, змушені були відійти із займаних позицій, розповідає боєць. Разом з тими, кому вдалося вижити після оборони Давидового Броду, потрапив на Донеччину. Там сформували підрозділ Безпілотних літальних апаратів.
“Ми почали палити танки, БТРи, окопи їхні. Дронами можна що хочеш зробити: спинити атаку, очистити окоп, танки спинити можна, знищити кулеметні гнізда”.
Зараз для виконання завдань на фронті не вистачає дронів, — каже Олег Тимошик.
“Нам треба почати масове виробництво, бо волонтери не можуть забезпечити усім. Треба, щоб було державне замовлення. Життя військовослужбовця дорожче, ніж гроші. Потрібно масово все купляти. Зараз роблять бруківку, 100-200 мільйонів, та бруківка нікому не потрібна. А дрони дуже потрібні”.
Найважче на фронті, це не мати підтримки від українців, які живуть на прифронтових територіях, — каже воїн.
“Там, де ми працювали, приходить бабця віком 70 років і запитала російською мовою що ми тут робимо і що тут забули, сказала, що їм тут добре, вони чекають “своїх ” і почала нас фотографувати, все, що ми робимо і може це передати. За годину-дві прилетіла ракета і тих хлопців всіх “накрило”.
Відволіктися від думок про війну, каже військовий, йому допомагає спілкування з рідними. Його сім’я живе у Підволочиську. Боєць приїхав до Тернополя, щоб зустрітися з рідним братом Михайлом та погуляти містом.
“Я був у відпустці два рази за два роки. Коли приїжджаю на Тернопільщину, то відчуваю, що все своє, рідне таке, сама обстановка. Тут родичі, брати. Тихо, спокійно, добре на душі. Нема ні звуків вибухів, ні прильотів. Заради цього спокою варто воювати”.
Олег Тимошик розповідає, разом з молодшим братом Михайлом досліджували історію свого роду, зокрема походження імені свого батька, якого назвали Морозенком. Випадково натрапили на книгу, у якій описується історія села Богданівка Підволочиського району, де народився їхній батько.
“В цій книзі описується, чому моя бабця назвала батька Морозенком. Вони жили на хуторі біля лісу і там відбувалася битва, там і був похований Морозенко, який у тому місці загинув. Щоб зберегти пам’ять, вони вирішили назвати сина Морозенком”.
