Найстарша жителька Більче-Золотого 95-річна Калина Остафійчук у своїй скрині зберігає справжній скарб – чорну сорочку, яку вишила у п’ятнадцять років, в якій брала шлюб і у якій заповідала себе поховати. Вишиванка ця, розповідає бабця, оберігала її все життя. А було воно дуже важким.
Не дивлячись на поважний вік, бабуся має світлу пам’ять, пригадує ще князів Сапігів і детально описує їх маєток. За них, каже, в селі було жити добре. А от найбільше, чого боїться старенька, – москалів. Горя і поневірянь від них зазнали з родиною багато, тому ще досі страшно про них згадувати. Їй здається, що «прийдуть москалі і будуть бити», пише TeNews.
Чорним по білому
Цю сорочку баба Калина створила сама. Саме так – створила. Бо полотно, з якого вона скроєна – теж праця її рук. У цій вишиванці – все подароване природою. Пройшла вона усі етапи свого створення- від сіяння конопель, їх збору, вичісування, вимочування, ткання полотна, його вибілювання і, нарешті, – вишивання. Скільки ж то важкої і непосильної роботи треба було переробити, аби припасти того полотна для усієї сім`ї!
– Колись жінки цілу зиму мотали із конопляних волокон нитки, не було коли й присісти. Вдосвіта вставали, пізно лягали. Бо навесні треба було дітям і чоловікам з полотна одяг пошити, – пригадує бабця Калина. – Я свою сорочку теж традиційно виготовляла. Почала вишивати її у п`ятнадцять років, майже два роки пішло на це. Ще подівувала трохи у ній, а у вісімнадцять заміж вийшла. То моя шлюбна вишиванка. Заповіла`м, аби поховали мене в ній, а родичка моя каже, що таку красу треба для нащадків зберегти, а не в землю закопувати. Довго я думала і погодилася. А знаєте чого погодилася? Був один випадок у нас в селі декілька років тому. Мою родичку поховали в такій сорочці. Та якось родичі прийшли на могилу і побачили, що тут ніби хтось усе поперевертав. Придивилися – сліди від копання. Вирішили розкрити гріб. І що думаєте? Зняли сорочку з небіжчиці, а вона – гола! То таки правда!
Розповіді баби Калини – то не вигадки, історію цю підтверджує і читачка нашої газети, місцева вчителька Катерина Бутовська. Справді, такий випадок мав місце. І він підтверджує велику цінність таких сорочок. Чорні колекціонери, а вірніше буде сказати мародери, йдуть навіть на такі безбожні кроки.
Конопляні чорні сорочки – візитна картка так званої «чорної борщівської вишиванки». Кожне село вигадувало свій узор, свою техніку вишиття. Якихось правил не існувало. Спільною була лише одна деталь – густо зашитий чорною бавняною ниткою рукав. Але і тут вишивальниці умудрялися вигадувати узори і мережива, вкраплюючи поміж чорні нитки барви іншого кольору, пізніше – пацьорки, папійотки. Та найперше, для святкової сорочки потрібне було світле полотно. Його треба було довго вибілювати на сонці. Саме такий ефект чорного по білому вважався справді святковим. Буденні ж сорочки не були такими витонченими, полотно, з яких вони шилися, могло бути і жовтуватим.
Баба Калина вишивала свою сорочку поширеною на той час технікою «колодка». А сам узор, яким зашитий рукав має назву «петрушка».
– Я вмію вишивати по-старому, але що з того, як зовсім не бачу? – бідкається старенька. – Сама її кроїла. А в голку пхала дві нитки, то називалося «пара». Робилося то для того, щоб вишиття було високим, густим. Тоді чорні нитки можна було купити лише в жида в крамниці, більше ніде не було. Вдягала я її на великі свята і весілля. А прати боялася, аби фарба від ниток не потекла. Вона в мене вже 80 років непрана!
Сьогодні цю унікальну вишиванку трепетно зберігає дочка баби Калини – пані Наталя. ЇЇ вважають сімейною реліквією і оберігом.
Сапіги поважали простих людей
Бабуся Калина, що наприкінці березня відзначила свій 95-річний ювілей, має унікальну пам`ять. Вона ще чудово пам`ятає всіх князів Сапіг, і навіть вірш, який у чотири роки декламувала на сцені їх палацу. За це від княгині Терези, яку в селі називали чомусь Параскою, отримала добротний кафтан. До дрібниць пригадує вона їхній фільварок і палац, в якому було сорок кімнат. Стояв він на місці теперішнього сільського клубу. Поруч був величезний фонтан і сад, в якому росли рідкісні породи дерев і квітів. Поблизу того фонтану був прив`язаний на ланцюгу велетенський орел. Сапіги були відомим польським родом, мали свій родовий герб, який нині зберігся на їхній усипальниці. У палаці їм прислуговувало понад 25 чоловік. Але гоноровими вони не були.
– Як ходила до школи, то графиня приходила і наглядала за тим, як ми вчимося. А я дуже добре вчилася, то вона все мене по голівці гладила, хвалила, – розповідає Калина Остафійчук. –Сапіги ходили до сільської церкви разом з простими людьми. Сиділи завжди на передніх лавах. А породисті пси, яких завжди брали з собою, тим часом чемно чекали надворі. Мали красивих коней сивої масті. Їх дуже любила графиня. В саді був участок, де влаштовували кінні перегони. Я бачила навіть як княгиня долала бар`єри, сидячи на коні. У них були такі забави, коли в гості навідувався пан із Пищатинців, що мав там фільварок.
З людьми сім`я Сапігів рахувалася, завжди справедливо їм сплачували за роботу, опікувалися освітою сільських дітей, цікавились культурою, справами церкви. Молодий пан Павло давав на рік кожному жителю Більче-Золотого, який у нього працював, у користування гектар поля, 12 фір дров, 12 центнерів збіжжя, два літри молока щоденно, 30 золотих грішми на місяць, якщо селянин жив не у фільварку, а в своїй хаті. Для порівняння: добротні чоботи тоді коштували два злотих. Тому люди любили і поважали їх, каже бабуся Калина. У 1939-му році нависла загроза смерті над родиною панів: енкаведисти хотіли арештувати князя і його дружину. Але люди врятували їх, переодягнувши в селянський одяг і переправивши через кордон до Польщі. Звідти вони поїхали до Канади.
Своє дитинство баба Калина провела у захоронці (щось на зразок дитячого садка), де дітьми опікувалися вісім монахинь. Сільські люди віддавали туди дітей, бо пани годували їх, вчили, доглядали. Закінчила моя співрозмовниця семирічну польську школу дуже успішно. Брала участь у всіх аматорських гуртках, театральних постановках, гарно декламувала вірші. Пригадує слова священика Гребенюка, який тихенько розповідав дітям, що ніякі вони не «русини», а українці. А потім… прийшли москалі.
Голка під серцем
– Наше безтурботне життя закінчилося із приходом в село москалів, – згадує Калина Остафійчук. – Жили ми бідно і до них, але у нас хоч ніхто не відбирав того, що мали. Свій хліб ми тяжко заробляли, цінували кожну копійчину, зводили хати. Мій брат був призваний на війну, але втік звідти. Додому не дійшов – його вбили. За це потерпіла уся наша сім`я. Не забуду той день, коли нас виселяли з власної хати. Фіри уже чекали коло брами. Та я збрехала, що йду подоїти корову, а сама втекла. Моїх відправили, а мене прийняв брат від першого батькового шлюбу. Та довго я там не могла залишатися. Настав той день, коли прийшли за мною, скрутили, взяли попід руки і повели. Марно було казати їм, що мій чоловік на фронті, – не слухали. На полі сукні я завжи приколювала голку – така звичка була. І ось від тих побоїв та голка вп`ялася мені в шкіру, а потім проклала собі шлях тілом. Спинилась вона зліва від хребта поблизу серця. То був 46 рік. Так я її майже 70 років і ношу в собі. Не повірите!
Коли бабуся Калина розповідає цю історію, – плаче. А її дочка Наталя розповідає, що мама досі боїться тих клятих москалів, думає, що її за це покарають і ще раз кудись вишлють. Страх, який посіяли «визволителі» у свідомості цих людей – непереборний. Він і досі живе в пам`яті і не дає спокійно жити.
Та все обійшлося. Бабуся Калина регулярно обстежується. Лікарі, які спочатку теж дивувалися, констатують, що та голка стоїть і не рухається, а отже, загрози ніякої немає.
Заспокоїлась баба Калина і продовжувала жити звичним життям.
Зазнала горя її родини від москалів! Коли сім`я повернулася із заслання, у їхній хаті вже були інші господарі, все майно знищено. Серце краялося від болю. І це ж треба було так принизити людей, змушуючи їх викуповувати у влади свої ж будинки! Калина Остафійчук теж викупила свій дім і все починала з нуля. 25 років вони жили в голоді і холоді, в нужді і хворобах, аби відкласти копійку на відбудову знищеної хати. Кажуть, час лікує. Але це не той випадок. Стільки горя і біди, скільки випало на долю цієї жінки, забути просто так неможливо.
Чоловік баби Калини так і не повернувся з війни. Вдовою залишалась вона до 55-го року. А потім зійшлася з сусідським чоловіком, народила доньку. Життя помалу налагодилось.
Часто вона просить дочку принести їй вишиту сорочку, щоб просто потримати у руках. Тоді згадуються бабі Калині молоді літа, зустріч зі своїм першим коханням, найщасливіші миті життя. Дякує Богові бабуся за прожиті роки, за здоров`я, яким він обдарував, за витримку і терпіння. Пригортає вона свою вишиванку до грудей і на якусь мить йдуть геть тривоги і щемні спогади гріють душу.
