День знемагає від спеки. На вулиці нікогісінько. Всі на жнивах. З другом Колькою нудьгуємо під шовковицею.
– А давай яйця в піску варити, – нараз пропоную сусіду. – Я читав, що в пустелі Сахарі пісок так нагрівається, що яйця в один мент зварюються.
ПЕРЕГЛЯНЬТЕ ТАКОЖ
– Попробуємо, – згоджується Колька і біжить у хлів, де на купі торішньої побитої мишами соломи курячі кубла.
Старанно загорнули в пісок двоє яєць і знову під шовковицю. Кольці не терпиться:
– Мо’ вже зварилися. Я всмятку люблю.
З руки в руку перекидаємо яйця. Гарячі. Та й босоніж довго не встоїш посеред вулиці. Пече.
Не получилася см’ятка, – одне за одним кидає друг розбиті яйця в пісок.
Спека така, що аж листя на шовковиці поскручувалося, сонце до самісінького стовбура укорочує затінок.
– Ех, оце б у Панській скупатися. Давай завтра на цілий день махнемо.
– Завтра, ні. У мене робота: з бабою будем жито жати.
– Я б і з Гришею пішов, – кивнув на сусідній двір Колька. – Дак він плавать не вміє.
Мати ще звечора умовляла мою бабу:
– Я Івана Закусила попрошу, хай косою скосить. А ввечері прибіжу з роботи і вдвох снопи пов’яжемо.
– Я сіяла, я і пожну, – діставала баба із задвірок загорнутий у м’яку ганчірку серп. – Скільки я вже їм пережала, – гладила шерудкою долонею вишмулений за довгі роки держак.
Клапоть жита в кінці городу.
– Ну, поможи Боже! – перехрестилася баба і, зібравши в пучок кілька стебел, бережно стяла їх серпом.
Я сидів на межі під Чертковою вишнею і крутив перевесла із свіжовижатих стебел.
– Получається? – підходила баба і брала з моїх рук два пучечки жита, складала їх при колоссі. – Отак роби, щоб зерно не висипалося, – показувала.
Пройшовши кілька загінок, бабуся сідала біля мене на межі:
– Перепочину трохи.
– А я клею наздираю.
– Здирай, тільки не їж, бо в животі злипнеться.
Еге ж, ви там знаєте, бабо. З товстого порепаного стовбура Черткової вишні я вже не перше літо здираю червонясті в’язкі грудочки. Взимку линеш на них кип’ятку – і клей кращий лавошнього виходить. Та взимку грудки засохлі, зчорнілі. А нині, влітку, здираючи зі стовбура цю клейку масу, не стерпиш поласувати нею. Їли ми всі той вишневий солодкуватий клей, і ні в кого в животі не позлипалося.
Баба дожала нивку надвечір. Доки мати повернулася з роботи, ми вже позносили снопи і скали їх колоссям усередину у два полукіпки. Потім баба уштирхнула цурку поміж стебел, з допомогою якої в’язала снопи, і я по ній забрався на полукіпок ставити верховий сніп.
– Злазь, – забракувала мою роботу баба. – Ми якось з твоєю матір’ю справимося. Бо так поставив, ще хліб замокне.
– Хоча б мішків чотири зерна вийшло, бо й курам не буде чого кинути. А треба ж і обмішка, і хліб з чогось пекти, – обходила полукіпки мати, оцінювала врожай.
Тік у нас у просторих, хоч і напівтемних сінях. Мати на твердій долівці розстилала довгу полотняну радюгу. Ми з бабою зносили снопи.
Вже й підрісши, пробував я орудувати ціпом, але так, як у матері, не виходило. Або ж по долівці вперіщу, або ж по середині снопа.
– Не вийде з тебе молотника. Давай сюди, – забирала ціп. – Так вимахуєш, ще хомутик порвеш. Де тоді такого комбайна взяти.
Я любив їздити з матір’ю в млин. Удвох ішли на конюшню, удвох запрягали підводу.
– Давай, хазяїне, бери віжки і їдьте з Богом, – проводжала нас баба.
Оте «хазяїне» додавало мені, десятилітньому, гордості й упевненості. Я сидів на мішках, як дорослий , повйокуючи на коней.
Нам пощастило. Черги біля млина не було.
– Ближче підрулюй, хлопче, – став у дверях Петро Макарів, мірошник.
Ненька дістала з-під фартуха чвертку.
– За дверима постав. Щас робота, не положено. Хай ми вже ввечері з Черевком почастуємося. Петре, де ти! – гукнув мірошник помічника. – Іди поможи мішки занести.
Я все ще почувався в ролі дорослого. З усіх сил смиконув на себе мішок.
– Малий ще, пуп розв’яжеться, – відсторонив мене Черевко.
Вдома мати журилася:
– Хоча б муки до весни хватило. Бо вже аж в горлі глевко від лавошнього.
Двічі на тиждень з Козельця у лавку завозили кукурудзяні буханці і рідше булки. Як зачерствіє така хлібина, і на коліно не переламаєш. Але й такій село було раде. Гірше, коли півдня вистоїш у черзі, а додому повертаєшся порожняком.
Було мені якось. Завжди баба рано-вранці, коли ще й корів на пашу не гнали, поспішала записатися в чергу. Не пригадую вже, куди мати з бабою подалися вдосвіта, що мені наказали чергу зайняти. Я заспав. Прибіг до лавки – майже нікого. Тривога відлягла від серця.
– Запишіть мене, – попросив продавця.
– Будеш 287-им.
Як сьогодні пам’ятаю ту страшну для мене цифру. Це значило, що хліба нам може не дістатися.
…Завтра в нас буде свято. Баба збирається напекти хліба зі свого борошна.
Як і завжди, коли твориться це дійство, я сиджу на ослінчику поближче до печі, але так, щоб не заважати бабусі. Зайве ходити по хаті і навіть говорити голосно строго заборонялося. Адже в цей час у діжі на довгому ослоні коло лежанки підходило тісто. Заміс робила мати.
– Я вже не вимішу, як слід. Руки болять, – скаржилася баба.
Я теж намащував олією кулачки і гамселив ними у діжі густу, пахучу масу. Надто це любив робити напередодні Пасхи. Ото було тісто – з білого, як вранішній туман, борошна, з усяким смачним начинням. За прикладом матері я пробував те тісто на смак. Бува, не помічав, як з’їдав цілу жменю.
– Живіт болітиме, – відсторонювала ненька мене від діжі.
На нашому кутку ніхто таких смачних паляниць не пече, як моя бабуня. Недарма ж відразу після війни, коли ще не працювали заводи, до нас завозили борошно, і моя баба та ще сусідка Грициха пекли паляниці, які потім ще гарячими продавалися в магазині.
І ось знову в нашій хаті народжується жива казка. Баба рогачем вигортає жар до заслінки. Устилає гарячу черінь ретельно вимитим широким капустяним листям, на якому пишаються тістові паляниці.
По хвилі стає аж лоскотно від гарячого хлібного духу. У хаті і в душі свято.
У цей час баба ніколи не хмуриться, не гнівається, від неї не почуєш лихого слова. За її переконанням, щоб хліб удався, і руки, і душа мають випромінювати добро і лагідність. І думки повинні бути світлими, бо ж свята справа робиться.
Я першим пробував наш домашній хліб. Бабуся відрізала засмаглий з хрумкою скоринкою окраєць. Нічого в житті смачнішого за бабин хліб так більше і не довелося спробувати.
Міцними та веселими ми виростали на тому хлібі. Хлібі з домашньої нивки, яка набиралася сил під високою тінню жайворонків, умивалася чистими нічними росами, наливалася золотом липневих днів.
Баба нікому не доручала засівати городню нивку. Робила це на Першу Пречисту. Спершу довго навколішки стояла перед образами, щось шепотіла, либонь, молитви. Потім стиха, не грюкаючи дверима, виходила з хати, набирала повен короб пашні. Хтозна чого більше було у ту мить у її душі: радості чи тривоги. Бабуня прожила важке життя і тому з її вуст так обнадійно і значуще звучала давня поговірка : «Вродить жито – будем жити».
