Андрій Русенко – офіцер 62-го батальйону тероборони. У 2014–2015 рр. воював на сході України у складі батальйону «Воля» та славнозвісного «Айдару». Зараз свободівець у короткій відпустці і знайшов час на розмову. Хоча каже, що навіть у відпустці працює – шукає і виявляє ворожі цілі і наводить відповідні засоби вогневого впливу.
«Тому, якщо завтра з новин ви дізнаєтеся, що на південному напрямку знищено склад БК чи якась ворожа техніка, – можете бути впевнені, що в цьому є якась частинка нашої роботи».
– Наш батальйон з березня – в неповному складі, ніяк не може відновитися після боїв під Кремінною. Тому наразі ми перебуваємо в резерві однієї з бригад на південному напрямку. Але не варто думати, що ми сидимо без діла. В кожному разі ти перебуваєш в межах району оборони бригади, маєш постійну підготовку і вишкіл. Я згадую слова кайзера Вільгельма (люблю книжки на військову тематику), який казав, що війну виграють резерви. Бо якщо в правильний момент увести резерви і досягнути переваги на певній ділянці фронту – можна виграти битву. До цього моменту нам треба бути готовими.
– Якого досвіду ви набули від лютого 2022 року?
– Досвіду спілкування з особовим складом: постановка завдань та їхнє виконання, мотивація, організація ведення служби. Це те, що кожен офіцер має робити у спілкуванні з основним складом. Бо без людей, без команди нічого не вийде. Один в полі не воїн. З людьми треба спілкуватися: дивитися, хто на що здатний, що від кого можна вимагати, кого треба додатково мотивувати. Мені здається, за роки служби я вже цього навчився.
– Що загалом належало до ваших обов’язків за ці півтора року повномасштабної війни?
– Організація взаємодії з командуванням і підпорядкованими підрозділами. Ти повинен знати оперативну обстановку – все, що відбувається в батальйоні, зовнішню обстановку – про сусідів ліворуч і праворуч. Також ти маєш бути в курсі всієї бойової роботи, всіх можливостей, якими володіє батальйон для виконання того чи іншого завдання.
Був час, коли в моєму батальйоні у моєму підпорядкуванні було 2 танки, батарея САУ, міномети – ми були непогано забезпечені. Звичайно, хотілося би більше, але тут ще питання в тому, яка якість того, що у нас на озброєнні. Те, що було, не завжди було готове до виконання бойових завдань: то невідповідний технічний стан, то недостатньо підготовлений екіпаж. Тому не можна казати, що коли маємо танки – то маємо все. Ні, треба весь час дбати про те, щоб ці засоби були в повній бойовій готовності, а не просто рахувалися за частиною.
– Ваш батальйон наразі перебуває на південному напрямку – одному із найскладніших на сьогодні.
– Думаю, це – найважливіший напрямок. Бо якщо зробити успішний наступ на півдні, коли переріжемо м@скалям логістичні шляхи до Криму – цей коридор, чи коли просто зможемо взяти його під свій вогневий контроль – це дуже ускладнить ворогові ситуацію. Тоді подальший сенс опору з їхнього боку буде позбавлений здорового глузду, вони будуть зазнавати ще більших втрат. Тому я вважаю, що доля України буде вирішуватися в запорізьких степах.
– Про звільнення територій ЗМІ повідомляють із запізненням в кілька днів. Поясніть на конкретному прикладі, як може зашкодити нашим військовим завчасно відкрита інформація з фронту.
– Правильно роблять, що повідомляють із запізненням, бо дуже багато інформації, яка надходить з різних каналів (наприклад, від знайомих) і просочується в ефір, інколи шкодить. Ми ніколи не повідомляємо про те, що ми взяли якийсь населений пункт, доки остаточно не візьмемо його повністю під контроль і не закріпимо позиції так, що будемо готові до оборони. Ворог майже завжди намагається відбити захоплені нами позиції, і якщо ми не встигнемо надійно закріпитися, то можемо їх втратити. Бо ворог теж стежить за нами – один з його каналів отримання інформації – дані, які поширюємо через різні соцмережі чи новини, де виступають різні експерти. Ворог, наприклад, може кинути додаткові резерви на цей напрямок – спробувати знайти «гарматне м’ясо», щоб закрити дірки в обороні.
– Нещодавно вас нагородили відзнакою «За заслуги перед Тернопільщиною» імені Ярослава Стецька…
– Це було дуже несподівано. Я знаю, що це серйозна нагорода на Тернопільщині – за вклад у розбудову нашого краю. Було дуже приємно отримати таку відзнаку імені свого земляка. Я не знав про це, коли мені подзвонили і запитали, чи може хтось з родичів її отримати, я делегував свою доньку.
– Як правильно мобілізовувати людей? Бо військо треба поповнювати, але далеко не всі хочуть іти воювати…
– Так, справді, велика проблема на сьогодні – поповнення особового складу. Особливо через півтора року війни. Багатьох побратимів, з якими я починав, уже немає. Є, звісно, втрати 300, є ті, хто перевівся в інші підрозділи, хтось звільнився з тих чи інших причин. Відчувається величезна моральна і фізична втома. Тому дійсно дуже потрібне поповнення силами. Воно є, ми його отримуємо, але цього мало, щоб дозволити батальйону знову якісно виконувати бойові завдання. Яка причина цього? Думаю, по-перше, треба вносити низку законодавчих змін, щоб мобілізація відбувалася належним чином. По-друге, велике значення має довіра (чи недовіра) до самих органів військової влади, РТЦК, які на місцях зобов’язані мобілізовувати людей. По-третє, відомі факти про те, що окрема верства населення може дозволити собі ухилятися від мобілізації.
Скажу про ще один важливий факт. Треба на законодавчому рівні визначити часові рамки мобілізації. Ми всі розуміємо, що в нас війна, і триватиме вона до переможного кінця. Але коли людина потрапляє сюди, в неї не має виникати відчуття, що вона тут навічно чи що вихід лише один: або 200, або 300. Потрібно чітко врегулювати це питання. Можливо, навіть беручи до уваги віковий фактор. Наприклад, люди за 50 років мають служити не довше, ніж 18 місяців. Не називатиму конкретних цифр – нехай це законодавці роблять. Але точно знаю, що це треба внормувати, щоб дати людям чітке розуміння, що вони тут не назавжди, що матимуть шанс не тільки виконати бойове завдання із захисту України, а й повернутися до своєї сім’ї.
Очевидно, маємо проблему з цим, але будь-яку проблему можна вирішити, якщо підходити до неї комплексно. І це питання сьогодні – одне з найважливіших. Бо у ворога людський ресурс практично необмежений. Їм не проблема набрати нове гарматне м’ясо і пустити під кулі сотню-дві новобранців. Ми собі цього дозволити не можемо. Наше завдання – не тільки перемогти і вигнати ворога за межі України, а й відбудовувати економіку України і робити все, щоб Україна після перемоги посіла одне з чільних місць у світі.
– Ви нині у відпустці. Чи вже звикли до способу життя в тилу?
– Звикнути боїшся. Бо потім доведеться відвикати. Є деякі речі, які тут видаються абсолютно безглуздими. Наприклад, коли паркуєш автомобіль, завжди зважаєш на те, щоб тебе згори не викрив безпілотник – тому шукаєш місце під прикриттям. Або таке: не секрет, що більшість машин на фронті – з правим кермом, тому часом сідаєш на пасажирське місце. Звичка вже виробилася.
Також ніяк не звикну до питань від цивільних в тилу, на які не хочеться відповідати. Наприклад, про те, коли це все вже закінчиться. Це не закінчиться. Думаю, навіть коли ми вийдемо на кордони 1991 року і заберемо Крим, росія буде тероризувати нас ракетами, шахедами і всім, чим може. Вони не дадуть нам спокійно жити – аж поки росія не розвалиться на низку окремих країн. А далі все залежатиме від того, чи вигідний той розпад буде нашим західним союзникам. Поживемо – побачимо.
Розмовляла та записала Л. БАСАРАБ
