26 жовтня Україну чекають позачергові парламентські вибори. Цьогоріч це вже другі вибори в нашій державі загалом.
У свої 23 роки вперше пішов на вибори 25 травня цього року, коли обирали президента. Зізнаюся, всі минулі вибори я просто ігнорував. Мовляв, який може бути вибір, коли немає вибору? Яка різниця, за кого голосувати: чи за А, чи за Б, якщо все одно всі одне велике Г, та ще й у нехорошому агрегатному стані?
Лише цього року, після непростої зими, Революції Гідності, я зрозумів, що вибір є завжди, навіть коли його немає. Усвідомив, що ігнорування – це не позиція. Якщо я відчуваю себе українцем, на вибори, які б вони не були, зобов’язаний піти. Інша справа, що робити з бюлетенем. Написати на ньому листа «турецькому султану», намалювати політичний комікс або ж справді повірити комусь і віддати свій голос. Найбільше, чого я боюся в даному випадку, – це помилитися. Боюсь, що моя довіра не буде виправдана. Не хочеться розчаровуватися через свій вибір, за який я несу відповідальність, яку, окрім мене, несе і вибраний.
Цьогорічна передвиборча кампанія доволі короткотривала. Як завжди, обіцянок багато. Чесно кажучи, не вірю, що все обіцяне зможуть виконати. Політичні сили малюють нам сяйливе майбутнє для України. Єдине, чого не кажуть політики, – яким чином можна в повному обсязі реалізувати обіцяне. Програми партій надто об’ємні, щоб їх вивчати. Та й партій майже три десятки. Залишається лише брати все на віру. А як інакше?
Думаю, ніхто не сумнівається, що позачергові вибори до Верховної Ради виграє провладний Блок Петра Порошенка, який, на відміну від інших, зробив своїм брендом дієслово «єднатися», яке сьогодні потрібне українцям, як знеболювальне. Хто ще пройде до парламенту, можна лише гадати.
Чи не всі партії, які йдуть на вибори, базують свої програмні положення на категоріях «війни» і «миру». «Порошенківці» обіцяють врегулювати напружену ситуацію в країні виключно дипломатичними засобами..
Чи не в кожній партії серед кандидатів багато командирів батальйонів, військових із зони АТО, активістів Майдану. Та ж «Батьківщина» вдалася до хитрощів, поставивши першим номером у списку полонену українську льотчицю Надію Савченко. Авжеж, люди швидше повірять і проголосують саме за активістів, а не політиків, які присвоюють собі чужі заслуги. Думаю, партії це чудово розуміють.
Що найсумніше, так це те, що в країні війна, чи не щодня гинуть люди, а в нас повсюди «час пик». Прикро, коли чуєш з екрану чи бачиш на білбордах слова, типу «ми зробили», «ми зробимо», а світла в кінці тунелю як не було, так і нема. Дозволю собі сказати, що ця передвиборча кампанія заплямована кров’ю. Але вибори НЕОБХІДНІ. Саме вибори, які б дійсно принесли очікувані зміни, а не лише перестановку фігур на шахівниці. Страшенно не подобається, що такі, для прикладу, партії, як «Опозиційний блок» чи «Сильна Україна» хочуть «виїхати» на тому, що «запльовують» дії теперішньої влади. Вважаю, це, як мінімум, не гідно.
Практично кожна з партій декларує повний соціальний захист учасників АТО, поранених, загиблих та членів їх сімей. Сподіваюся, це не пусті слова, не загравання з виборцями. Майбутній український парламент обіцяє бути проєвропейським. Усі партії ставлять за мету членство в ЄС. Відмінність лише в тому, наскільки довгою буде дорога до Європи.
Отож, висновок, який я для себе зробив – на вибори потрібно іти. І вибирати, як на мене, потрібно людей молодих, освічених, компетентних, які можуть і хочуть щось зробити для своєї країни.Життя, взагалі, – це постійні вибори. При цьому необхідно пам’ятати, що участь у суспільному житті країни не закінчується участю у виборах. Зміни прийдуть лише тоді, коли кожен із нас почне зміни із себе.
Андрій Омельницький, Місто
