«Командир, а это правда, что вы купаетесь в лужах и кушаете детей», – саме ці слова найбільше запам’яталися керівнику загону в зоні проведення антитерористичної операції в Луганську Андрію Гожію. Таке запитання чоловікові поставила п’ятирічна дівчинка…Андрій Гожій – начальник Монастириського райвідділу міліцію. Під час чергової ротації 5 жовтня він поїхав на схід України. З області тоді відправилося в зону АТО 30 силовиків.
Група Андрія Гожія, до якої входило 15 правоохоронців, несла службу на дев’ятнадцятому блок-посту в Попасній, на передовій.
Доїхати туди також було проблемою. Водій автобусу везти правоохоронців під час обстрілів відмовився. Тому хлопців повезли БТРами.
– Ми їхали і переживали, бо в бойовій машині сиділо 15 чоловіків та екіпаж. Якби в нього влучила міна – сталася б біда, – пригадує Андрій Гожій. – Місце нашої дислокації було на самій лінії фронту, а це сімсот метрів до блок-посту Луганської Народної Республіки. Ми чітко бачили, що робиться на захопленій силовиками території.
Обстрілювали українських правоохоронців щодня. Якщо на інших блок-постах хлопці не знали свого ворога, то група Андрія Гожія бачила тих, хто з ними воює.
– Коли ми приїхали на місце дислокації, то блок-пост не був укріплений. Всі окопи, всі укриття викопували самостійно. Менш як за 24 години ми укріпилися, вирили окопи, зі старої розбитої заправки БТРами і танком зняли панелі та плити і накрили окопи.
До чергового обстрілу хлопці були готові і мали куди ховатися від мінометного вогню.
Андрій Гожій каже, що обстрілювали їх переважно з мінометів та РПГ зі сторони Стаханова та Первомайська. Час від часу кулі летіли з Золотого.
В обов’язки чергових дев’ятнадцятого блок-посту входив контрольно-пропускний режим на ділянці дороги з Первомайська. Перевіряли усіх і все, найретельніше оглядали машини.
Був випадок, пригадує Андрій Гожій, коли їхній блок-пост два дні обстрілювали, а міни попадали чітко в ціль. Тоді він взяв хлопців і поїхав в місто, щоб детальніше вивчити ситуацію і зустрітися з місцевим керівником міліції.– Коли ти там, ти помічаєш різні дрібниці, хто і яким транспортом їде, в чому одягнутий та інше. Коли ми поверталися, то на другому блок-посту чергові зупинили машину з київськими номерами, яка їхала на Первомайськ. Хлопці машину оглянули, але я вирішив, що недостатньо і втрутився в огляд. Ми ще раз обшукали чоловіка і не знайшли жодних документів, а в машині було 3 мобільних телефона з незрозумілими номерами без підпису, навігатор, радіотелефон та пейдждер, яким уже ніхто не користується. На запитання, куди їде – сказав, що везе передачу на зону до знайомого. Коли відкрив багажник, то там було півмішка картоплі, 2 банки помідорів і салат. Ні цигарок, ні цукру, ні чаю. Це насторожило нас і ми доправили його в райвідділ на перевірку. З того часу влучати стовідсотково в ціль по нас стали рідше. Тому я зробив висновок, що то був коригувальник позицій для обстрілу.
Місцеве населення неоднозначно відносилося до українських силовиків, оскільки багато їхніх чоловіків з автоматами воювали за ЛНР. В перші дні, розповідає Андрій Гожій, їм просто плювали в обличчя та бажали швидкої смерті, а коли хлопці уже їхали звідти, то дехто плакав.
– Біля нас в бомбосховищі жила одна родина, помешкання яких розтрощили. Ми з ними ділилися усім. Я навіть нашому кухарю сказав готувати не на 15 людей, а на двадцять, бо та сім’я готувати не мала змоги. Спочатку вони соромилися, а потім уже приходили з тарілками самі.Через три дні до Андрія Гожія прийшла п’ятирічна Діана. Розмова з нею чоловікові запам’яталася найбільше.
– Дядя командир, а можна я вас что-то спрошу?
– Конечно.
– А это правда, что вы купаетесь в лужах и кушаете детей?
– Ты сама видела, что мы такое делаем?
– Нет, не видела. Я знаю, что вы добрый, но мне бабушка рассказывала, что вы такое делаете.
Ці слова неприємно збентежили командира підрозділу, оскільки він не очікував, що людина, якій вони давали продукти та їсти, яка приходила до них і плакала, що у неї дома лишилася стара мама, що людина, якій вони дістали вугілля, нарізали і завезли дрова могла таке сказати.
Не було проблем у хлопців з теплим одягом та харчами. Їсти готували на вулиці. Спочатку у польовій кухні, але у неї влучила міна. Хлопці і тут знайшли вихід: викопали яму, встановили на неї решітку від холодильника і готували на дровах. Постійний пікнік, – жартував Андрій Гожій.Новини з Луганської Народної Республіки хлопці дізнавалися через місцеве радіо. Новини зі сходу, каже Андрій Гожій, нагадували радянську пропаганду, перероблену на сучасний лад. Не рідко з ефіру звучали розповіді про те, що діти із західної України, повертаючись зі школи, йдуть допомагати військовим підносити набої та заряджати зброю. Був матеріал і про жінку, яка шила одяг казакам ЛНР, а її чоловіка-інваліда з’їли «укропи».
Саме через радіохвилю правоохоронці почули розцінки на українських силовиків.
За командира блок-посту пропонували 2 тисячі доларів, за офіцера до 1000 доларів, а за рядового близько п’ятисот. Платили і за мертвих «укропів», але для цього потрібно було відзняти відео та принести службове посвідчення чи погони.
До того, як Кабмін прийняв рішення, що люди на окупованих територіях пенсії не отримують, ЛНР мала свої правила.
Поїздка з Первомайська в Попасну, а це 3,5 кілометра, вартувала пенсіонеру 100 гривень. При виїзді з міста запорукою того, що людина повернеться з грошами була родина. При поверненні в Первомайськ кожен з пенсії платив внесок на розвиток та підтримку ЛНР: для жінок це 400 гривень, для чоловіка – 600. Додатково сепаратисти ввели трудове право – мешканці мали чистити зброю, копати окопи, прати речі та готувати їсти.
Вразив Андрія Гожія вчинок одного хлопчика.– Коли ми стояли на блок-посту, до нас зі сторони Первомайська підійшов хлопець 8-9 років. Він приніс й дав мені малюнок з написом «Слава Україні та повертайтеся живими» і сказав: «Спрячьте рисунок, чтобы мама не видела, иначе она меня убьет». Дитина не злякалася пронести малюнок з тієї сторони, де перевіряють усе та кожного, а найбільше – це жінок та дітей.
На сході Андрій Гожій був з 5 жовтня по 16 листопада. Про його поїздку знала лише дружина та мама.
Батькові не казали, оскільки перед самим від’їздом він з інсультом потрапив до реанімації. Дізналася родина, що Андрій в Попасній з телебачення.
– Саме тоді почалися плачі та крики, але я пояснив, що це моя робота і мій обов’язок.
Зідзвонювався Андрій з родиною часто, але не щодня, бо пропадав зв’язок. Саме відсутність мережі була першою ознакою початку обстрілу. Ще одна причина рідких розмов – прослуховування телефонів та погрози.
З зони проведення антитерористичної операції підрозділ Андрія Гожія повернувся 17 листопада.
Хлопці привезли із собою двох чотирилапих друзів – кота на кличку Сепаратист та собаку, яка відгукувалася на ім’я Беркут.
Джерело.
