Падав дощ. По вікні стікали прозорі краплі, і в кімнаті панувала напівтемрява. А їй хотілося заплакати, щоб отой біль, лихий, пекучий, мов отрута, розвіявся у сірому тумані.
Колись у Галини був чоловік. Діти, про яких вона піклувалася, намагалася поставити на правильну стежку. Як і всі матері, підтримувала їх, коли ті, розправивши крила, вилетіли із батьківського гнізда.
Старша донька Таня вивчилася на лікарку, вийшла заміж, виїхала у інше місто. Середня, Оксана, освіту вчительки здобула. А наймолодша, Юля… Нещасна, пропаща, беззахисна Юленька.
І серце матері знову зсудомило від болю та туги.
У кого ж тільки вдалася? У дитинстві була милою, слухняною дівчинкою.
А коли перейшла в дев’ятий клас, немов поробив хто. Не ночувала вдома, втікала від матері, а коли та пробувала схаменути, їжачилась неприязню, колола несправедливою ненавистю.
«Старші відмінниці, розумниці, у інститути пхаються – а нам, трієчникам, і в двірники можна податися. Ага, Таня нарешті внука тобі подарувала, ти б ще більші сумки готувала для передач. Мамо, Таня виживе, у стоматологів знаєш які заробітки? Зрештою, і чоловіка має не бідного. Та і Оксана недалеко втекла. Її наречений-ого-го, який дядьо! Власну фірму має… А я, мамо? Подумай і про мене трішки. Кросівки вже два місяці прошу, сукню недавно придбали, але я нещодавно на ринку такого костюмчика бачила!»
І не витримувала тоді мама Галя, потайки від чоловіка брала у сховку гроші і біла у крамницю – побалувати чимось Юленьку. Вона ж наймолодша, сонечко у вікні. Старші – відрізані шматочки, а вона, може, залишиться у них, догляне на старість…
Та Юля все частіше приходила додому нетвереза, а якось зібрала речі і, навіть не залишивши записки, подалася у столицю.
Дні минали за днями. У Галини на руках тихо згас Леонід, котрий ще з молодих літ хворів на астму. Юленька не давала про себе знати. Ані листів, ані телефонних дзвінків. Оксана, приїжджаючи із Києва, стиха натякала, що, певно, не все гаразд із наймолодшою. Нібито бачили її у якомусь дорогому ресторані, та не саму…
Там і пропала, певно…
А потім знову біда: важко захворіла Таня. Недовго і мучилась – з’їв рак молоду жінку, покинула чоловіка та двійко дітей. Тетянин чоловік погорював трохи, а тоді знайшов її онукам другу маму, одружився. Тепер і не згадує про колишню тещу. А через рік – нова біда. Поверталася Оксана з чоловіком від неї, Галини, на автомобілі. А назустріч – вантажівка… Загинули усі…
Тоді ж Галині і потьмарилося в очах. Не плакала, лише міцно стискала губи. У лікарні сказали – депресія.
Так і залишилася сама. Зрідка приходила сусідка: випити чаю та обговорити місцеві новини. Галина байдуже погоджувалась зі всім, що говорила її несподівана подруга. Потім сусідка прощалася та йшла додому, а Галина вмощувалась у крісло, вмикала телевізор та голубила на колінах ледачого кота.
Якось в один із таких вечорів пролунав телефонний дзвінок. Щебетливий голосок Юленьки довго просив пробачення у мами, розливався бальзамом на душу – зранену та опечалену.
Наймолодша шкодувала за сестрами, гірко плакала – бо не була на жодному похороні рідних.
Жалілась, що, як була на заробітках за кордоном, натерпілась чимало.
– Ой, мамо, я сьогодні буду!
…Галина довго чекала.
Вже і ранок минув, і тиждень, і півроку… Немає. Не їде.
А мама Галина чекає дотепер.
Чекає, прислухаючись до кроків в коридорі, притишуючи звук телевізора та поглядаючи увесь час на телефон…
Світлана ТРУХАНОВА-ДЗУДЗИЛО
