«Або Христос воскрес –
і тоді християнство істинне,
або Він не воскресав –
і тоді християнство не має жодного сенсу»
(Теодос ГАРНАК)
На Землі щодня вмирає природною смертю 150 тисяч людей, 5 тисяч – щогодини, 100 – кожної хвилини. Війни та катастрофи збільшують це число. Пливучи річкою життя за течією часу, якого немає змоги повернути, кожен із нас бачить, що довкола нього людська флотилія розсипається й поступово тоне між смертоносними скелями в потоці, який рано чи пізно проковтне і його самого. Смерть супроводить людину…
Вона чатує на неї скрізь: на дорозі, в повітрі, на морі… Вона невидимо присутня в домах. Вона, мов член сім’ї, сидить за столом. Вона – у магазині, в льоху, на горищі чи сходах. Вона може з’явитися у будь-яку хвилину та перервати тишу. У багатьох лікувальних закладах Заходу вивішують надпис: «Тут одужують», але ніде ви не знайдете реклами: «Тут не вмирають».
Скажіть: де тепер ті, відомі в історії великі полководці, завойовники, державні діячі, поети, художники, дипломати? Де предки моєї сім’ї, фотографії яких я бачу на стінах своєї кімнати? Після мене інші люди займуть моє місце, будуть веселитися, їсти, працювати, плакати, як я, не знаючи мене й не думаючи про мене… А після смерті? Невже нічого немає? Невже настає повне зникнення? Невже все закінчується темною ямою?
Чому такий вступ?
Багатьох, мабуть, такий вступ здивує, а то й просто відштовхне чи налякає. Але нічого не вдієш: така у нас з вами реальність і з нею мусимо рахуватися, а не втікати, вдаючи ніби її немає. Правий був класик, коли говорив, що смерть – це абсолютна істина в останній інстанції. Ми можемо сумніватися в чому завгодно, проте сумніватися в людській смертності – абсурдно. І все ж…
Приводом для нашої статті стало найвеличніше релігійне свято. А найвеличніше тому, що його «головний герой», кажуть, подолав окови смерті…
Щороку, святкуючи Великдень, ми, за церковною традицією, вітаємо один одного якраз отим радісним «Христос Воскрес! – Воістину Воскрес!», при цьому, на жаль, не зауважуємо, яку незвичну, нечувану річ висловлюємо. Про воскресіння у ці дні ми говоримо як про щось зовсім нормальне, буденне, як-от про чергове провалля в центрі міста чи про аварію на колекторі на перехресті вулиць Злуки і 15 Квітня.
Однак погодьтеся: занадто дивовижне і неймовірне пропонується нашому розумові. Пропонується щось таке, чого наш розум (і не тільки наш) ніколи не спостерігав і навряд чи спостерігатиме коли-небудь. Тож цілком природно, що в таких випадках виникають серйозні сумніви: а чи не перебуваємо ми з вами під впливом можливої колективної ілюзії, якогось добродушного міфу? Таке запитання повинен поставити собі кожен, хто вчора чи сьогодні ніс пасхальний кошик до церкви. Але поставити запитання – цього замало. Потрібно ще також знайти на нього відповідь. Інакше наш епіграф залишиться лише порожніми словами.
Отож пропоную наступне: проаналізувати, що ж відбулося того далекого весняного дня майже дві тисячі років тому у віддаленій римській провінції Палестині, коли на хресті розіп’яли 33-річного галілейського проповідника. Аби не загубитися в морі фактів та свідчень з цього приводу, давайте узагальнено розглянемо всі існуючі теорії-пояснення цієї події. Але перед тим, як вирушити в цю захопливу мандрівку, мусимо чітко означити свої «координати»:
1. Ісус Христос – реальна історична постать і це не піддається сумніву в сучасному науковому світі.
2. Цей чоловік, як і решта людей, у тому числі й засновники світових релігій – Авраам, Будда і Мухаммед – помер.
3. Його гробниця – єдина за всю історію людства – стоїть порожня з надписом: «Його тут немає. Він воскрес».
Теорія непритомності
1. Суть теорії
Ісуса дійсно прибили цвяхами до хреста. Він нестерпно страждав від шоку, втрати крові та болю, знепритомнів, але все ж не помер. Медицина тоді була не дуже розвинена, й апостоли вирішили, що Ісус помер. Отож Його зняли з хреста в стані зомління, прийнявши за мертвого, а потім поклали в усипальницю. Холод та спокій склепу, а також пахощі, якими було набальзамоване Його тіло, справили на Христа таку цілющу дію, що Він із часом зміг піднятися з могили. Неосвічені ж учні не змогли повірити, що Він просто прийшов до тями, і наполягали, що мають справу з воскресінням із мертвих.
2. Спростування
У цій теорії все надзвичайно винахідливо. Однак критики вона не витримує. Передусім очевидно, що було зроблено все, аби Ісус дійсно помер: арешт опівночі, жорстоке поводження у залі палацу первосвященика і в преторії Пилата, виснажливі переходи від Пилата до Ірода і назад, нелюдське бичування, дорога до Голготи, коли Він упав від виснаження, смертельне катування, розп’яття, спрага і лихоманка, які послідували за цим на хресті. Крім того, перед зняттям тіла з хреста, «про всяк випадок» Його ребра пробили списом. І після всього цього Ісус зміг прожити ще тридцять шість годин у кам’яній усипальниці, в холоді, без медичного догляду та їжі? Після цього Він зміг зібрати стільки сил, щоб відкотити величезний камінь, який загороджував вхід у гробницю і який не під силу було зрушити трьом жінкам, причому не стривоживши римської сторожі? А далі – знесилений, хворий та голодний, пройшовши декілька кілометрів на зранених ногах, Він зміг з’явитися учням, справивши на них враження Переможця смерті і Володаря життя? Як повірити в те, що Йому вдалося переконати їх у своїй смерті та воскресінні, послати їх проповідувати по всьому світові та пообіцяти бути з ними до кінця віку? Після цього Він нібито десь переховувався, зрідка з’являючись на людях, а потім зник без жодних пояснень?
І ще одне: додамо, що якщо Ісус усього лише втратив свідомість, то Його праведність не дозволила б Йому підтримувати в кому б то не було віру в Його смерть. Замість того, щоб прикидатися воскреслим із мертвих, Він би просто сказав, що випадково вцілів. По суті, тут ми стикаємося з нездоланною дилемою: або Ісус був Праведником, Чоловіком Божим, або Він був найбільшим брехуном і злочинцем із усіх людей. Якщо Він прикидався воскреслим, не будучи таким, то Він винен у шахрайстві й не заслуговує навіть на ім’я чесної людини. Безглуздість же такого твердження стає очевидною, як тільки ми пригадаємо бездоганність Його характеру.
Теорія викрадення
1. Суть теорії
Відповідно до цієї теорії, тіло Ісуса було викрадене з гробу учнями, які прийшли за ним уночі.
2. Спростування
Безперечно, порожня гробниця сама собою ще не обов’язково доводить, що Христос воскрес, однак ставить нас перед вибором із двох можливостей: зникнення тіла було або Божою справою – воскресіння, або людською – викрадення. Якщо Ісус, Якого в п’ятницю поклали в гробницю, до неділі зник із неї, то або Його тіло винесли звідти, або Він воскрес і вийшов з могили самотужки. Іншої можливості не існує.
Чи винесли Його тіло?
Хто? Друзі чи вороги? Останні поставили наряд охорони біля Його гробниці й, відповідно, в них не було причин викрадати тіло. Мало того, вони не стали б цього робити через розважливість, оскільки зникнення тіла сприяло б розповсюдженню історій про воскресіння, які могли вигадати учні. Найрозумнішим у їхньому становищі було охороняти тіло як речовий доказ. Це дало б їм змогу у відповідь на будь-які розповіді про воскресіння сказати: «Ось Його тіло – Він не воскрес».
Щодо Його друзів, то вони не були налаштовані так рішуче, щоб виступити проти римських воїнів, подолати їхній спротив та викрасти тіло з гробниці. Подібна спроба привела б лише до їх власної смерті, але вони не були здатні навіть спробувати. У ніч на четвер Петро виявився боягузом, і коли в дворі первосвященика служниця звинуватила його в близькості до засудженого Назарянина, він заради спасіння власного життя почав відрікатися від свого Вчителя. Що могло перемінити Петра за ці декілька годин, що із такого боягуза перетворило його на героя, який кинувся б у бій з римськими воїнами?
Зрештою, якщо навіть припустити, що учні дійсно викрали тіло Ісуса, то яким був мотив такого кроку? Бажання ошукати своїх співвітчизників, а з ними і весь світ? Викрасти тіло, щоб розповсюдити віру у воскресіння?! Яка користь була їм від проповіді того, у що вони самі не вірили? Мало того, за цю проповідь вони пізніше віддали свої життя! Люди підуть на смерть за істину, в яку вони вірять, нехай сама віра й помилкова. Але вони не підуть на смерть за те, що, як вони знають, є свідомою брехнею.
Теорія галюцинацій
1. Суть теорії
Усі з’явлення Христа після воскресіння були лише ілюзією. Тобто тут ми маємо справу з масовими галюцинаціями.
2. Спростування
Спершу про те, що таке галюцинації. З точки зору науки – це зорове сприйняття за відсутності відповідного зовнішнього об’єкта. Зоровий нерв збуджується не зовнішніми хвилями світла, а суто внутрішніми психологічними факторами.
Однак ця теорія безглузда, оскільки заперечує основні закони й принципи, з якими, як твердять психіатри, вона повинна узгоджуватися. Про що йдеться?
Передовсім галюцинації мають місце в окремої групи людей, яких називають «неврівноваженим
Наступне: через підсвідомість галюцинації зазвичай пов’язані з минулим досвідом людини. Вони глибоко особисті й надзвичайно суб’єктивні. Тому було б дуже дивно, якби дві людини мали одну й ту ж галюцинацію та ще й одночасно. А нагадаємо, що з’явлення Христа бачили одразу багато людей.
Наостанок, як зазначає професор Оксфордського університету Клайв Льюїс: «Теорія галюцинацій розбивається об один простий факт: у трьох окремих випадках ті, хто пережили «галюцинацію», не впізнали в ній Ісуса (Лк.24:13-31; Ів.20:15, 21:4)».
Настільки особисте, щоб його відкидати?
Серед сучасної української інтелігенції (про тернопільську взагалі мовчу) загалом не прийнято провадити розмов про Ісуса. Це ім’я належить до свого роду табу, як колись табуйованою була сексуальна тема і все, що з нею пов’язувалося. Зазвичай таку позицію аргументують тим, що сфера релігійного – це щось дуже особисте, яке нікого стороннього не повинно обходити. «Чи вірю я у воскресіння Христа чи ні – це моя особиста справа, яка нікого не стосується. Я ж вам не нав’язую своїх переконань, тож і ви мені своїх не нав’язуйте» – приблизно так звучать тези сучасних інтелігентів, які звикли називати себе толерантними.
З одного боку, такі міркування цілком можна зрозуміти: занадто вже часто ми чуємо ім’я Ісуса на вулицях Тернополя від усякого роду «проповідників». Причому це «занадто часто» цілком можна замінити на «ну дуже вже занадто часто, ледь не примусово нав’язливо». І таке «перенасичення» від імені викликає зворотну реакцію: неприйняття.
З іншого ж боку, потрібно поставити собі чітке запитання: чому ж стільки людей «зациклені» на цьому імені, на цій постаті? Причому не тільки в Тернополі, і навіть не тільки в Україні. Я вже навіть не кажу про те, що «не тільки в наш час». Вочевидь, євангельські події – це щось набагато більше, ніж просто задушевна історія. Бо походи Олександра Македонського – це також історія, але нас вона мало стосується. Інша річ – Ісус. Все, що він говорив і робив – все це стосується кожного з нас особисто. Ми можемо ще довго відкладати цю постать «на потім», бездумно (!) і з байдужістю та дитячою наївністю несучи щороку пасхальні кошики на освячення, але раніше чи пізніше нам доведеться звернути на неї увагу. І так чи інакше вибір потрібно зробити, бо як сказав сам Переможець смерті: «Хто не зі мною, той проти мене» (Лк.11:23).
Тернополянин
