Устим Пилипович багато років очолював один із відділів будівельної галузі. Згодом обов’язків у нього додалося. На зборах більшістю голосів його обрали головою профкому…
Усе в чоловіка складалося добре. Дружина красуня і двоє дітей – Ігорчик та Соня. Горе прийшло несподівано. Його кохана Марія з кожним днем чахнула на очах. Ні столичні лікарі, ні його зв’язки і гроші не могли допомогти її одужанню. Через півтора роки так зчорніла і змарніла сердешна, що вже й по квартирі не могла пересуватися.
ПЕРЕГЛЯНЬТЕ ТАКОЖ
Устим не міг нічим зарадити. Він дивився на виснажену хворобами Марію і серце від болю розривалося навпіл.
Марійка працювала бухгалтером. Встигала і на роботі, і вдома. Завжди було прибрано, наготовлено. Щосуботи до матері в село їздила.
– Марічко, відпочинь, – просив Устим. – Через тиждень поїдеш.
– Та що ти? – не погоджувалася невгамовна дружина. – Це ж ненька, вона чекає. А я її гостинцями потішу і на городі допоможу.
Отак і згасла Марія, як свічка. Діти ще до школи ходили, коли непоправне горе трапилося.
Устим відразу двох жінок найняв, аби за дітьми доглядали і в хаті порядок був.
Мати Маріїна тоді просила, щоб до неї діток віддав, до села. А ні, в місто переїде, щоб онуками опікуватися. Устим не захотів з тещею ніяких справ мати, не любив її.
Біда сама не ходить, як посипалися нещастя, то хоч торбу підставляй. Через кілька років Ігор зовсім від рук відбився. Батько підозрював, що з сином щось не те коїться. Очі скляні, під кайфом часто був. Просив схаменутися, не допомагали слова. Одного дня з міліції подзвонили і стривоженим голос повідомили, що на машині розбився.
…Згодом з криками й прокльонами з’явився чоловік.
– Твій наркоман на мою вагітну дружину наїхав. Чуєш, чинуша! – волав. – Власний дім, грошей море, зв’язки, навіть авто службове маєш. Сволоч ти партійна, ось ти хто. Ненавиджу і проклинаю тебе і всю твою родину. Хто мені дружину і немовля поверне? Хто, скажи?
Устим вибачався і здебільшого мовчав. Він розумів, що незнайомець доведений до відчаю. Тому до правоохоронців не звертався. Нехай приходить, йому все-одно рано чи пізно набридне сюди приходити та й з часом страждання відступить.
А зовсім скоро нова оказія трапилася. Біля хвіртки він побачив жіночку, яка щось сипала і шепотіла.
– Шановна, – ви хто така будете, і що тут робите? – обурювався Устим.
– Ой, – скрикнула та, – зіллячко розкидаю і земелькою присипаю, – видала.
– Орися Василівна, – впізнав її той. – Муляр-штукатур третього розряду.
– Я, так, це я. А ви постаріли.
– Щось потрібно?
– Не дуркуйте, Устиме Пилиповичу. Відколи це ви на простих смертних зважаєте? Адже ви – начальство, а я – ніхто, порох.
– Навіщо так кажете. Я ж вам нічого поганого не зробив.
– Пам’ять відшило? А я усе пригадаю. Я – нікчемна мати-одиначка тоді до вашого кабінету завітала. Просила, благала, щоб ви, пане, квартиру двокімнатну вділили, бо черга підходила. Та ви мені закони зачитали. Мовляв, тобі однокімнатна належиться. Хоча чудово знали, що у мене дитина-інвалід і мати старенька, яку з села до гуртожитку забрала, бо дуже вже хворіла, не могла сама себе доглянути. А своїй секретарці, Свєтці розлученій, двокімнатну дали. Хоча в неї ніяких проблем не було. Але ж та біля начальства терлася. Блат кругом треба було мати і щастя, чого в мене ніколи не було.
– Вибач, Орисю, якщо чимось тебе образив. Я й справді про таких, як ти, не думав.
– І нічим не переймався. Як кіт у сметані жив. До Чехії і Болгарії частенько їздив. Діток своїх до «Артеку» відправляв. А я ледь путівку для синочка випросила в санаторій. Він же у мене, як ви казали, пришелепкуватий.
– Не починай, Василівно. До хати зайди, мирову вип’ємо, я ж вибачився.
– Та ноги моєї у вашому вертепі не буде. Згадую, як біду сама тягнула. Але за сина не пробачу ніколи.
– Я ж його в очі ніколи не бачив.
– Не бачив. Але свого Ігорчика, який дружив з моїм Сергійком, налаштував вороже. Ігор того дня прийшов зі сльозами на очах і заявив, що батько йому заборонив товаришувати з епілептиком, бо це, виявляється, заразно.
– Не подумав, ляпнув. Ти вже зла не тримай.
– А я тримаю. І ніколи не забуду. Сергій тоді так переживав, що приступи у нього почастішали. Але Богородиця є на світі. Мій Сергійко на програміста вивчився, хвороба минула і дівчина у нього є. А твій у могилі спочиває.
– Ну, все, це вже занадто, прощавай.
– А ви не поспішайте, дослухайте. Правди ніхто не любить. Я з дуру колись і свого двоюрідного брата на будову влаштувала. Зварювальником від Бога був. Він, бідака, мав дружину гулящу, яка покинула його з двома дітками і з коханцем до Прибалтики чкурнула.
– Я тут до чого?
– А до того самого. Він на квартирній черзі перебував. Сподівався житло отримати, так ні. Вам, ваше зверхносте, тоді хтось конвертика приніс і черга пересунулася. Таке частенько бувало. Потім новиною брата ошелешили, що все, халява закінчилася. За житло платити треба, час такий. А Василько коштів таких не мав. Розрахувався, у село подався, до батьків. Там сильно запив і якогось вечора замерз на тракторній бригаді. Осиротіли його дітки. Ти, контра, до цього теж руку приклав. Цього я теж ніколи не пробачу. Ви ж такі махінації з житлом робили, грошенята рікою текли. Ось палац який собі відбабахали. А дехто ледь кінці з кінцями зводив. Але вам було не до смердів, не до їхніх клопотів. Оце земельку з цвинтаря вкотре принесла.
– Та ти з глузду з’їхала. Забирайся геть.
Тієї ночі Устим не зміг заснути, сумління мучило. Він і не замислювався ніколи, що, може, й справді квартирні черги зіпсували не одну долю. Він тоді багатьох зневажив і емоції інших його не зачіпали. Таких, як Орися, приходило чимало. А його життєвим кредо було: «Я ж не сонечко, всіх не обігрію».
Лихо опісля знову прийшло на обійстя. Соня, його доня, заміж вийшла. При надії вже була. Та от біда, дитя в утробі завмерло, зять її і покинув.
Соня з розпачу відразу за кордон подалася, там на роботу влаштувалася. Сивочолий Устим хоч і мав багато колег та знайомих, зовсім сам залишився.
Безсонні ночі не давали спокою. І чомусь тепер часто цю Орисю згадував. «Невже це вона біди у його дім принесла?» – гнітили думки. Він не вірив у всі ці пороби, ворожіння. Але все ж поїхав за місто і знайшов там провидицю – бабу Гафію.
– Трьох найрідніших людей поховав ти, – відразу з порогу здивувала вона. – Добре зробив, що до мене прийшов. Серце у тебе черстве і холодне. Переймаєшся лише собою. Людські сльози і прокльони та й чари свою чорну справу зробили. Тому самота тебе гнітить. Служити треба Богові і людям, а не власним інтересам. Запам’ятай закон Всесвіту: «Вищі сили можуть за вчинки покарати, усіх найдорожчих забрати».
– Нехай би мене забрали.
– А це тобі така покута. В мене опинився, бо совість замучила. Душа, обтяжена гріхами, вимагає прощення. Ось, візьми травичку, обкуриш своє помешкання всередині і ззовні. Енергетично ти сильний. А от дружина й онучок заслабкі були. Про каяття не забувай. До церкви сходи, за рідних помолися. Ти атеїст, але десь глибоко в душі знаєш, що Господь є, він усе бачить. Ще тричі до мене приїдеш, усе налагодиться. Донька до тебе повернеться, сім’ю заведе, діток.
Послухав Устим Гафію. Усе зробив, як вона нарадила. Сентиментальним став. Тепер на цвинтар часто їздить до рідненьких.
– Простіть за все, – каже. – Через моє невірство, пиху та гордість тут спочиваєте. Повернути б час назад…
Оксана Волошина.
Газета “Свобода”
