Якось, спілкуючись з призовниками на строкову службу до ЗСУ, почув фразу, що спонукала вкотре взятися за перо. Один юнак, по вигляду ніби із заможної сім’ї, сказав, що він би не проти піти до армії але його… не пускає мама.
Декілька присутніх хлопців переглянулися між собою і на їх обличчях з’явилися гримаси презирливих усмішок. Я також заледве стримався від сміху, однак мусів робити вигляд, що поділяю позицію його матері, бо це, бачте, неабиякий привід для печалі, коли вона зі свого двадцятип’ятирічного чада буквально пилинки здувала, а тут дитя забирають від неї на цілих вісімнадцять місяців.
Невблаганні офіцери військкомату звісно ж на таку заборону не зважили і юнака таки призвали на військову службу. У день відправки я впізнав цього хлопчину та побачив його маму. Миловидна пані, схлипуючи, постійно говорила синові щоби той часто телефонував, беріг себе, не ходив голодний, казав, якщо треба, переслати гроші, вона до нього приїжджатиме і таке інше.
Спостерігаючи за такою зворушливою картиною прощання, мені у пам’яті сплив 1980 рік, коли самому довелось одягнути солдатську шинелю. Я тоді працював трактористом у місцевому колгоспі. Повістку мені вручили просто на полі, де зазначалося, що першого листопада я маю прийти до Чортківського РВК, а далі шлях простелеться у війська.
Звичайно у душі роїлася тривога перед незвіданим та радість заодно, бо більшість друзів вже служили, і я боявся, що мене не заберуть, а відтак я стану «другосортним». Моя мама, як і матері багатьох ровесників-односельців, теж плакала та хвилювалася, позаяк ми запросто могли потрапити до Афганістану, де якраз розгоралася війна. Але ні у мами, ні в жодної з інших жінок, чиїх синів призивали до радянської армії, й гадки не виникало заборонити нам «виконати священний обов’язок». По-перше, ніхто їх не питав дозволу, а по-друге, я б все одно втік, якби не пускала. Як це так – не служити в армії? Соромно ж. На того, хто не служив казали «хробаковий». Його навіть дівчата цуралися, бо кому ж потрібний слабий кавалер. А проводи? Та це ж забава як мінімум на 50 осіб з музикантами та довгими накритими столами. Мої батьки зарізали свиню щоби вистарчило на ковбасу і холодець, заздалегідь запаслися самогонкою. А потім піший похід з піснями через усе село до військкомату, прощання з односельцями, обійми, побажання… Жалісно і романтично водночас. Вагомим стимулом для служби, а опісля неї повернення на попереднє місце роботи, було рішення адміністрації колгоспу зарахувати нам «на книжку» в Ощадбанку по 700 рублів. На той час це чималі гроші за які після армії одівся, як мовиться, з голови до ніг та невдовзі купив мотоцикл «Іж»
Мене та ще кільканадцять хлопців з Чортківщини «покупці» (так називали офіцерів, які приїжджали за новобранцями) забрали аж під Китай. Привезли у якусь дику пустелю, де дислокувався інженерний батальйон з обслуговування військових летовищ, одягнули в зелене «хебе», взули в кирзові чоботи, затягнули талію ременем, що аж дихати заважало, і пізнавай, синок, «лішенія і тяготи воінской служби». А «лішеній» цих було, що й не переповісти.
айперше, важко переносилася акліматизація: вдень нестерпна спека, а вночі – псячий холод. Всюди пісок, у роті, вухах, очах теж, отруйні плазуни, бридкі й великі павуки, верблюди… Постійний вітер, особливо взимку, протинав до кісток.
Стоїш на пості, задубілий, і проклинаєш цю місцевість на чім світ стоїть. Влітку понад усе хотілося напитись студеної криничної води, бо питво нам привозили звідкілясь у бочках з хлоркою. А ще сильно дошкуляла найбільша біда в армії – це «інтернаціональні діди»: росіяни, узбеки, азербайджанці, осетини… Всі трапунки знущань не опишеш, але про окремішній мовчати не хочу. Був у нас один виродок з Кавказу на прізвище Осяєв. Його не задовольняло, що ми виконували принизливу роботу з чистки раковин зубними щітками, він ще систематично бив у лице за те, що… ти не вмів з ним розмовляти осетинською мовою. За «дідівщину» звичайно карали, якщо хтось пожалівся командирам. Але жалітися ніхто не смів, адже після цього автоматично стаєш «стукачем», якого «зашугають» не лише «діди», а й свої.
Зціпиш зуби і терпиш, гартуючи волю та витривалість.
Непереливки доводилося хлопцям в Афганістані. Хто бажає поцікавитися як стріляють гори, падають в ущелини танки, автомобілі та бронетранспортери з екіпажами, літають «чорні тюльпани», хай прочитає книжку Володимира Погорецького «Афганський синдром». Життя воїнів-«афганців» ускладнювалося ще й тим, що вони знаходилися на чужій землі, де панували ісламська релігія, звичаї та обряди та вважалися окупантами. За що воювали, наприклад, 21-річний лейтенант на бойовому гелікоптері Леонід Підручний, 18-річний артилерист Володимир Погорецький, сержант Михайло Заблоцький та десятки інших наших земляків? Їх змусили виконувати накази перестарілих кремлівських шизофреників з імперськими амбіціями. Воїни в зоні АТО хоч боронять рідну Україну. А за яку ідею загинуло 15 тисяч пацанів у далекому мусульманському Афганістані?
Солдати як із Союзу, так із Афгану писали матерям у листах, що живі-здорові, у них все добре, скоро повернуться додому. Листи вибірково перевірялися цензорами на наявність крамоли про існуючий лад, поширення військової таємниці тощо. Мобільного зв’язку тоді ще не існувало. Не знаю яким чином але моїй мамі вдалося додзвонитися з переговорного пункту до військової частини, де я служив, і я мав змогу говорити з нею декілька хвилин. Це трапилося один раз за два роки. Тепер воїни спілкуються з рідними майже щодня. І якщо з певних причин немає дзвінка 2-3 дні розпочинається паніка та всеохоплююча тривога. Та й розповідають наші хлопаки матерям бозна-що, доводячи ці розповіді до жорстокого абсурду. Бо як ще назвеш випадки, коли випещені синочки, лежачи, приміром, десь під вербою на Яворівському полігоні, мало не до смерті лякають матерів, що по них луплять із «Градів».
Чи міг воїн-«афганець» написати батькам, що гине від спраги, захворів малярією, отруївся овочами або онімів, коли перед ним на шматки розірвало товариша? Не міг. І не тільки тому, що переживав за материнське серце, яке могло не витримати, а й тому, що в ньому жило почуття достоїнства, виплекане змалку. На жаль, цього достоїнства бракує сучасній молоді, особливо дітям багатіїв та начальників всіх мастей. Двадцятирічній людині, яка звикла жити на широку ногу доволі складно призвичаїтися та перенести труднощі військової служби, де немає турботливої матусі, крутого батечка, свободи та вседозволеності. Проте школа виживання та тяготи армійських буднів дають позитивні результати для кожного і для так званих «мажорів» в тому числі. Тому тим батечкам та матусям, які страшенно бояться аби їхнє дитятко часом не забруднило пальчиків, слід добре поміркувати перед тим як шукати засоби звільнення сина від війська.
Безперечно, що рівень забезпеченості у радянській армії був кращим, ніж зараз в українській. Армія розвивалася десятиріччями, на неї йшли колосальні видатки із союзного бюджету. Суворіше карали й порушників військової дисципліни. Українське військо тепер перебуває у стадії становлення, відновлюється після руйнації, набуває досвіду. Скоротився термін служби до 18 місяців, а для тих, хто має вищу освіту – до року. Нікого не відправляють «їсти» пісок до Середньої Азії, «годувати комарів» у Сибірі чи «загоряти» у Заполярї. Строковиків не кидатимуть в атаки на сепаратистів, як молодих пацанів на моджахедів в Афганістані, бо вони взагалі не потраплять в зону АТО. Врешті-решт, люди добрі, нам конче потрібні професійні резервісти, які здатні захистити український народ від будь-яких агресорів, а головно – російських.
Служба в українському війську має бути почесною та престижною. Рано чи пізно це станеться. В наших підтягнутих військових закохуватимуться дівчата з першого погляду. Кого вибере симпатична дівчина: змужнілого, вольового, відчайдушного легіня з військовою виправкою чи пожовтілого «доходягу» з пляшкою пива в руках? Відповідь напрошуються сама за себе. І ще одне, юні друзі. Ніколи і нізащо не зізнавайтеся на людях, що мама не пускає вас до війська, тобто, що ви є маминими синочками у переносному значенні. Засміють, це я вам гарантую.
Михайло Опиханий,
Редактор інформаційного бюлетеня «Український воїн»
