Майже три десятки малокомплектних шкіл планують закрити цього року на Тернопільщині. У департаменті освіти кажуть, що якісний показник цих закладів не відповідає рівню витрат на їх утримання. Для чого ростити дерево, яке не дає плодів? Ефективніше буде довозити дітей у перспективні школи. Так вдасться не тільки зекономити кошти, а й покращити рівень знань школярів, пише “Номер один”.
«Дорогі» наші учні
На Тернопільщині налічується 842 школи. Близько двох сотень з них – малокомплектні. Нагадаємо, такий статус мають школи І-ІІІ ступенів, де навчаються менше ста дітей, І-ІІ ступенів – менше сорока і І ступеня – менше десяти. Найгірша ситуація з останніми, так званими початковими школами.
– У цих навчальних закладах навчається по одному-двоє учнів, – каже директор департаменту освіти ТОДА Любомир Крупа. – На їхнє утримання потрібні великі витрати, а результати не виправдовують себе. На моє переконання, початкова школа має бути максимально наближеною до учнів, щоб маленькі діти не їздили автобусами і мали можливість навчатися за місцем свого проживання. Наразі законодавство та бюджетний кодекс дозволяють на базі початкових шкіл створювати початкові школи – дошкільний навчальний заклад. Це дасть можливість охопити дошкільною освітою більшу кількість дітей і, поряд з тим, раціоналізувати використання приміщень та зекономити енергоносії. Так в одному приміщенні зможуть перебувати дві категорії дітей – школярі та дошкільнята.
За словами директора департаменту освіти і науки ТОДА Любомира Крупи, держава виділяє в рік на одного учня 8,9 тисячі гривень. У цю суму входить і зарплата вчителя, комунальні послуги, забезпечення матеріально-технічної бази, послуги шкільного автобуса та витрати на бензин. Натомість у нас в області є населені пункти, де на одного учня витрачають 20, а то й цілих 40 тис. грн. у рік. Такі парадокси є практично в кожному районі області. Найдорожчі школярі на Тернопіллі – в Киданівцях Бучацького району. Минулого навчального року їх було 14, кожен обійшовся державі у 38,6 тисячі гривень. Загалом з районного бюджету на утримання цього закладу протягом року витрачається 540 тис. грн. Для порівняння: учні тернопільських шкіл «коштують» країні в середньому понад 7 тисяч гривень у рік кожен.
– В області є випадки, коли в одному населеному пункті дві школи – І-ІІ та І-ІІІ ступенів. Це розкіш для району. Розпорошення мережі шкіл не дає можливості надати якісні освітні послуги. У класах, де навчається по 4-5 дітей, не можуть реалізувати себе ні педагог, ні учні. Цей фактор спонукає нас укрупнювати навчальні заклади. У великих колективах діти спілкуються, конкурують, змагаються і більше проявляють свої здібності, – каже Любомир Крупа.
У малокомплектних школах працює від1 до 15 педагогів, тому можна говорити, що вони займаються репетиторством, а учні отримують індивідуальні заняття. Але результату якості знань, на жаль, немає.
Та ця тенденція не стосується повноцінних шкіл.
– Саме село є на сьогодні найбільш придатним для виховання нової інтелігенції й талантів. Останні роки місто не дає таких високих результатів. Свідченням цього є результати ЗНО. Максимум балів за тестування з української мови та літератури набрали випускниця з Борщівської ЗОШ №2 та випускниця Заліщицької державної гімназії. Хоча за відсотком якості освіти Тернопіль є незаперечним лідером, – каже пан Крупа.
Не вистачає автобусів
У рамках оптимізації мережі чи не найбільшою проблемою є забезпечення підвозу дітей до навчальних закладів. Попри те, що в області й так не вистачало шкільних автобусів, торік 12 транспортних засобів забрали для потреб АТО. Тобто проблема поглибилась ще більше. У зв’язку з важкою економічною ситуацією, програма «Шкільний автобус» не функціонує. Протягом 2014 року жодного автобуса не закуплено. Аналогічна ситуація і цього року. Тому районам доводиться обходитись власними ресурсами: домовлятися з перевізниками і таким чином забезпечувати підвезення.
– Друга складова цієї проблеми – логістика та комунікація, – каже Любомир Крупа. – Відстань між селами у п’ять кілометрів автобус мав би долати за п’ять хвилин. Водій за півгодини до початку уроків має приїжджати у найдальшу точку. Там він забирає дітей і потім дорогою заїжджає в інші населені пункти по решту школярів. А в нас усе навпаки, у найдальшу точку він приїжджає за півтори години. Тому що визначену відстань він долає не за п’ять хвилин, а за 10-15.
Через погані дороги водій їде у кілька разів повільніше, оминаючи кожну яму та горбик. Та як би він не шанував автобуса, вони однаково часто ламаються, отож на ремонт знову ж таки потрібні кошти.
На жаль, проблематики функціонування освітньої мережі багато хто не хоче розуміти, особливо в селах, яких торкається питання оптимізації.
– У нас дуже мало людей мають державницьку позицію. Переважає український індивідуалізм та побутує думка, що немає школи – нема села. Це неправда. Село вмирає, якщо люди не групуються і не допомагають один одному. В новому проекті закону «Про освіту» передбачено, що коли у селі є малокомплектна школа, то держава забезпечує лише заробітну плату вчителя. Інші витрати – комунальні послуги та матеріальне забезпечення – бере на себе громада. Чи готові будуть окремі населені пункти взяти на себе такі витрати? – апелює Любомир Крупа.
Раніше для закриття тої чи іншої школи необхідно було отримати згоду громади конкретного населеного пункту. Тепер ці повноваження делеговані депутатам районних рад. Парадокс у тому, що 40% депутатського корпусу в районах – педагоги. Це цілком природно, адже це місцева інтелігенція. В результаті виникають лобістські угрупування, які не дадуть образити своїх колег. До чого призведе така позиція народних обранців, побачимо…
