…Я пам’ятаю, як шматувала твої альбоми зі світлинами, мамочко. Чорно-білі клапті літали по кімнаті, змішувалися із пелюстками хризантем і айстр, що, здавалося, переповнили всі вази у нашій крихітній квартирці, а я все не могла зупинитися.
Моя невиправдана лють перемістилася тоді й на квіти. На невинні букети, що їх щодня приносив тобі чоловік у сірому капелюсі. При ньому я нітилася визнавати, що ревную тебе безтямно. А от коли за вами зачинялися двері й ви мандрували у кіно, театр чи на виставку, я давала волю почуттям. Мені йшов п’ятнадцятий рік – не дитятко. Та все ж… Прости мені, мамо!
Пам’ятаю твоє сполотніле лице й враз згаслі очі, коли ти увійшла в кімнату і побачила цей „подарунок”. Розгублена й просто-таки сліпучо красива, ти ходила по кімнаті й раз по раз підбирала ті клаптики. Наче намагалася ще все залагодити, склеїти. Бідна моя… Ти навіть не підозрювала, що я, єдина твоя донька, зіпсую тобі життя.
Прости мені…
Тоді ти все геть позбирала й винесла у смітник. Потому тихенько постукала у двері кімнати: „Дитинко, (ох уже це твоє прегарне звертання!), чи дозволиш?” Ти сіла на край ліжка й проникливо просила мене усе-все зрозуміти. Говорила щось про те, що зустріла чудового чоловіка, який обом нам може стати гарною опорою у житті.
Та хіба я хотіла все це почути? Соромно зізнатися й годі переказати те, що відповіла тоді. Я кричала щось про грубу фізіологію, яка штовхає вас в обійми одне одного, я репетувала, що ти… повія…
Прости, прости ж мені!
Тоді вперше й востаннє у житті я отримала від тебе, мамо, ляпаса. Але це не остудило мого запалу. І коли наступного дня дядько Сергій переступив поріг нашої квартирки, незмінно тримаючи в руках квіти, я заявила, щоб забирався геть зі своїм смердючим віником.
Боже мій, як згадаю і його, і її очі – й досі мурашки по тілу. А очі люблячого чоловіка, який переживає біль коханої жінки як свій, неможливо описати. Скільки жалю, любові, співчуття й вразливості у них. А я, нахабне і зле створіння, стояла й насміхалася з вас обох.
Правда життя: мені здавалося, що у вашому віці (скільки ж тобі, матусенько, минуло тоді – ще не було й сорока?) ви не маєте права кохати. Про що й поспішила заявити тоді. Пам’ятаю, як ви злякано перезирнулися. Пташина мова. Дядько Сергій, виявляється, прийшов питати у мене, дівчиська, згоди жити з нами.
Одне моє єство опиралося гидотній поведінці, а інше – кривлялося, як недобрий клоун. І я сказала „ні”.
Простіть мені обоє…
Ти, мамочко, ніколи не дорікнула мені за це. Тільки якось посіріла вся й зігнулася. Але мені й цього було мало. З відмінниці я перетворилася на казна-що. Хутенько вивчилася курити, й учителі з жалю та ще в пам’ять про колишні подвиги на ниві знань ставили нормальні оцінки. Тебе тягали до школи на збори, і там ти відстоювала мене, як уміла. Я знаю.
Потім ти повеселіла знову, і я запідозрила недобре. Так і є, ви з дядьком Сергієм стали зустрічатися таємно. І я обом вам влаштувала „дольче віта” – красиве життя. Водила додому компанії, зникала на тижні і, навіть вступивши після школи до інституту, не заспокоїлася. Допікала, вистежувала, висміювала. А потім і зовсім покинула тебе, моя рідна. Закохалась у викладача й пішла до нього жити.
Я не телефонувала тобі місяцями. А зачувши твій голос у слухавці, просто клала її. Коли народила сина, трохи подобріла, але не завше дозволяла приходити тобі в наш дім. Одне слово, всіляко давала зрозуміти, що ти – зрадниця. А час ішов, а ти старіла.
Я навіть не одразу збагнула, що сталося, коли зателефонував дядько Сергій і сказав, що ти померла. Вночі, від серцевого нападу. І була у квартирі сама-самісінька, як пташенятко.
От після того я опам’яталася, і відкрилося мені розуміння всього. Життя почало скручувати в спіраль: хвороба чоловіка, хвороба сина, нестатки, зради друзів… У ці хвилини вуста мимоволі вимовляли священні слова „мамочко, матусенько”. Але тебе більше не було поряд.
…Якось, зажадавши хоч на хвилю побачити рідне лице бодай на фото, я не знайшла жодної світлини. Ще б пак, це ж свого часу я понищила їх геть усі. А дядько Сергій після твоєї смерті виїхав до родичів, в інше місто. Тож і він не міг мені помогти.
І тоді на могилі твоїй, матусенько, я посадила берізку. Тож тепер, коли часто-часто приходжу до тебе на пораду, обіймаю її полохливий тендітний стан, заплющую очі й марю, що це ти. Вимолюю твоє прощення, мій провіднику між землею і небом. І звівши до високості мокре від сліз лице, шепочу незмінне, як молитва: „Прости мені, прости мені, прости…”.
