Переважній більшості українців поза Галичиною Чортків відомий виключно своєю специфічною назвою. Світлини з дороговказами на кшталт “Сатанів-Чортків” реґулярно спливають у соціальних мережах, – мовляв, подивіться, які прикольні топоніми у тих западенців!
Що у Сатанові, що у Чорткові тубільці всіляко відхрещуються від нечистого і запевняють, що саме до їхнього населеного пункту дідько ні рогом, ні ратицею… Навіть поряд не пробігав. На відміну від сусідів за Збручем. От у тих у назві точно нечистий наслідив. А у нас – нє… У нас то просто збіг обставин…, пише “Збруч”.
У давній суперечці зі взаємним “переведенням стрілок” найзалізобетонніші арґументи здавалося би у чортківців. Загальновживаною (особливо у популярних путівниках) є версія, що місто назвали на честь його колишнього власника – Єжи Чартковського (Jerzy Czartkowski).
Але не все так просто. Існує безліч свідчень, що своїм прізвищем Чартковські (Чортківські) задячують населеному пункту, а не навпаки.
Є кілька досить екзотичних версій, що пов’язують топонім Чортків саме з тим, що не проти ночі згадувати. Наприклад, дехто висловлює припущення, що у сиву давнину тут було капище Чорнобога. У давніх слов’ян він займав майже те ж місце, що в християн Сатана. Капище нібито й дало назву місцевості, яка потім приліпилася й до міста.
Ще розповідають, нібито коли Господь творив землю, його вічному опоненту чогось не сподобалася новостворена річка Серет. Тож дідько тричі гатив річище, а Господь тричі ті гатки розкидав. Утретє навіть у Нього терпець урвався, і вода, прорвавши чергову чортячу загату, підхопила рогатого шкодоробника й поховала в долині, де згодом виникло місто.
Є й інші не менш захопливі легенди та байки. Але наразі поставимо крапку. Все одно, ні з Сатановим, ні з Чортковим історики та мовознавці так і не дійшли консенсусу щодо походження топонімів.
В усякому разі хоч катедральний храм і владича резиденція єпархії УГКЦ, що охоплює південну частину Тернопілля, містяться в Чорткові, сама єпархія офіційно називається “Бучачцькою”. А була би «Чортківська», могла би в дечому позмагатися з цілком реальним Сатанівським, але при тому Свято-Троїцьким монастирем УПЦ МП.
Перша писемна згадка про Чортків датується 1427 роком, коли у Галичі відбувся сеймик руської шляхти. Серед його учасників був і такий собі “Ян (Іван) Прандот з Чорткова”. Польський історик Марек Сцісляк вважає, що пан Іван поселився на берегах Серету незабаром після Грюнвальдської битви, у якій відзначився звитягою. За це король Володислав Ягайло відрізав йому кавалок землі в користування. За версією Сцісляка, Іван Прандот походив з селища Чартки Серадзського воєводства, тож свою нову резиденцію він назвав на честь малої батьківщини – Чарткув. Згодом нащадки звитяжного шляхтича змінили прізвище Прандот на Чартковські.
Версія ця сумнівна, бо Ян Прадот, найімовірніше, був сином Прадонти Копицєнського (Копичинського). Останній, як то добре видно, мав пряме відношення до Копичинець – містечка, сусіднього з Чортковом, і аж ніяк не до якихось там Чартків.
Та не будемо лізти в хащі шляхетської генеалогії, бо там сам чорт ногу вломить. Хіба що згадаємо ще раз Єжи Чартковського, який звів місцевого замка (тоді ще дерев’яного). Останнє дозволило королю Сигізмунду І у 1522 році піднести село до ранґу міста та надати йому маґдебурзьке право. Для повноти картини зауважимо, що чимало істориків вважають, що сяке-таке дерев’яно-земляне укріплення тут з’явилося ще у XV ст., а Чартковський лише його зміцнив та розбудував.
З замком фундатори, м’яко кажучи, не вгадали. Поставили його спочатку винятково проти татарської легкої кінноти. Втулили укріплення на невисокому пагорбі, що височіє над Серетом, використавши річку як додатковий елемент захисту. Позаду від нападів кінноти замок захищала чимала Вигнанська гора, схили якої підступають до самих стін твердині. Якщо проти кінноти, озброєної переважно луками та холодною зброєю, цього було досить, то для артилерії замок був радше доброю мішенню.
Після Чартковських містом володіли Сенявські (цей рід, до речі, був також власником Сатанова). 1597 року Чортків переходить до Станіслава Гольському, вельми поважного пана – воєводи Подільського від 1599 року та Руського від 1603-го, а ще галицького каштеляна (1694), барського та летичівського старости, власника Чорткова та Бучача.
Але тут ми його згадуємо не через високі посади, а з причини, що саме він замість примітивного дерев’яного укріплення звів справжнього мурованого замка. Звідси походить друга назва чортківської фортеці – “Замок Гольських”. Але пан Станіслав, замінивши дерев’яні колоди на кам’яні мури, так і не змінив розташування замку, залишивши його вразливим для обстрілів зі сусідньої височини.
Гольські володіли Чортковим недовго. Спочатку таємниче помер Станіслав, і його майно перейшло до брата Яна. Але й той прожив недовго.
Передчасну смерть обох Гольських пов’язують зі скандальною історією про скарби Підгаєцького замку, що спершу належали дружині Стефана Потоцького – Марії Амалії Могилі (родичці Петра Могили). Скарб був величезний: 70 000 золотих дукатів, 10 великих золотих ланцюгів, «що волочилися по землі», 70 перснів, 22 короби столового срібла тощо. Стефан Потоцький, знаючи про чесність і порядність Станіслава Гольського, передав йому ці коштовності для зберігання у Підгайцях. За дивним збігом, майже одразу, як скарб переносять до замкових льохів шляхтич раптово помирає. Його брат (знаний негідник і пияк) теж недовго тішився величезним спадком. На власність Гольських і на скарб Марії Амалії Могили наклала свою загребущу руку Софія Лянцкоронська, удова Яна Гольського, яка привселюдно заявилає, що жодних коштовностей у Підгайцях немає, і про золото Марії Амалії вона нічого не відає.
Стефан Потоцький морочитися зі судовими позовами не став, зібрав військо і 1618 року обложив Підгайці. “Чорна удова” опинилась у безвиході й мусила компенсувати привласнений скарб 20 тисячами золотих та передати потерпілій стороні Чортків, Бучач, Вербів і 23 волості Бучацького ключа. Так Чортківський замок відійшов до Потоцьким.
Докладну історію зі скарбом “Збруч” дослідить пізніше. Вона варта пера Дюма й екранізації Голлівуду.
За кілька десятиліть по тому безглузде розташування фортеці далося взнаки. Восени 1648 року козаки Максима Кривоноса без зайвого клопоту захопили твердиню. Чортківський замок на деякий час перетворився на опорний пункт повстанців. Наступного року козаки Богдана Хмельницького вдруге захопили місто й замок. Але й на тому не скінчилося. Кажуть, «до трьох разів штука». І восени 1655-го війська Хмельницького та московського боярина Бутурліна втретє захопили Чортківський замок. Облога тривала лише 4 дні. Тоді у полон потрапив сам Брацлавський воєвода Павло Потоцький. Нещасний довго мучився в московській неволі, звільнили його лише через 13 років.
Не став цей замок перешкодою і для яничар султана Мехмеда IV. У 1672-1683 роках він опинився під османською владою. Місто стало адміністративним центром Чортківскої нахії, що входила до складу Подільского пашалика.
З турецьким періодом пов’язана цікава місцева страшилка. Мовляв, певний час після визволення Чорткова від турків замком швендяла якась примара та лякала жовнірів. Ніц з тим вдіяти не могли. І молебні місцеві ксьондзи влаштовували, і святою водою кропили, і ладаном кадили. Все дарма… Примара, як вешталася коридорами замку, так і далі вешталася. Нарешті привид кілька разів поспіль з’явився у снах дружині коменданта. Він нібито слізно попросив звільнити його з якогось полону. Коли у вказаному жінкою місці розібрали стіну, то знайшли скелет у зотлілій сутані. То був християнський чернець, живцем замурований турками за небажання зректися Христової віри. Щойно останки поховали на цвинтарі, відспівавши у храмі, примара назавжди щезла (є варіант легенди – в стіні знайшли вершника в іржавих обладунках, замурованого разом із конем).
Специфічне (підгірне) розташування замку знову далося взнаки 1683 року, коли королівські війська під проводом Андрія Потоцького вибили турків із Чорткова. У решті Подільського пашалику турки господарювали ще 16 років, доки за умовами Карловицького мирного трактату не були змушені назавжди залишити Поділля.
У XVIII столітті замок зовсім втратив оборонне значення, далі його використовували як резиденцію-палац. Для цього його перебудували – повністю розібрали північну вежу, добудували терасу, яка з’єднала південну та західну вежі, між ними звели величну будівлю.
З 1809 року тодішні власники замку влаштували тут сушарню для тютюну, а потім здали його в оренду австрійському уряду. Віденські чиновники використовували його під склад, а з 1815 року – під в’язницю.
Єронім Садовский, останній власник замку, перед смертю (1895) заповів усе своє майно на доброчинність. А ось далі якусь певну інформацію знайти не вдалося, тож зробимо невеличкий відступ.
ХІХ століття стало фатальним для більшості замків Галичини. Загроза татарських набігів минула, тож шляхтичі воліли жити у нових зручних палацах, ніж у похмурих середньовічних твердинях. Занедбані укріплення за безцінь викупили єврейські купці та використовували їх як каменоломні, торгуючи будівельним каменем і цеглою. Як результат, більшість замків або щезли зовсім, або перетворилися в жалюгідні “недогризки”.
На деяких єврейських інформаційних ресурсах є розпливчаста інформація про те, що наприкінці ХІХ століття Чортківський замок викупив великий рабин Давид Моше Фрідман (Rabbi David Moshe Fridman, 1827-1904) – фундатор чортківскої хасидської династії (в Ізраїлі вона продовжується й досі). Перед тим, ще 1870 року, цей поважний рабин звів клойз – хасидський молитовний будинок.
У 1905-1909 роках, за проектом віденського архітектора Ганса Гольдкремера, той клойз перебудували у палац цадика з великим молитовним залом (“Нова синагога”). За взірець архітектор бере резиденцію садгірського цадика. До вже існуючого клойзу Гельдкремер добудував два флігеля з круглими вежами. Палац зведено в східному стилі та багато декоровано ліпниною. Напередодні Першої світової тут проводили служби головні рабини з Відня та Парижу, на які приїздили вірні чи не з усієї Східно-Центральної Європи.
Десь з 1980-х років колишній палац цадика використовували під станцію юних техніків. Відтак значна частина пам’ятки стоїть пусткою і є в аварійному стані. Одну з прибудов використовують під свій штаб активісти місцевого “Громадського майдану”. Тут також діє пункт збору волонтерської допомоги для фронту.
Повертаючись до замку. Охороняти давні твердині почали лише після Першої світової війни. Зокрема, 1937 року Чортківський замок викупило Подільське туристично-краєзнавче товариство, яке провело консервацію його руїн.
По війні тут базувалася місцева автоколона. Про це нині нагадують лише бетоновані ремонтні ями, що й досі “прикрашають” його подвір’я.
Тепер замок передано на баланс Національного заповідника «Замки Тернопілля». Його активно готують до реставрації – розчищають від ґрунту та сміття льохи, мури, вежі та залишки палацу.
Чортківський замок – один із найкраще збережених на Тернопіллі (стіни збереглися по всьому периметру і на досить значну висоту). Майже повністю збереглися дві з чотирьох колишніх веж, значна частина замкового палацу та підземель.
Втім, Чортківський замок також чи не “найменш фотогенічніший” з усіх давніх укріплень Тернопільської області. Зробити мальовничу світлину – проблема. Передовсім через щільну забудову призамкової території. Особливо пікантно виглядає виходок-шпаківня, приліплений упритул до контрфорсу однієї з башт.
Досить незручним для відвідувачів є й графік роботи замку. Потрапити на територію можна лише у будні. А субота-неділя, коли зазвичай мандрують туристи, – вихідні! Тож у вікенд на замкове подвір’я можна лишень зазирнути через шпаринку у брамі. Але то марна справа – нічого цікавого, крім веселого і доброзичливого замкового Сірка, який привітно розмахуючи хвостом намагатиметься лизнути вас у носа, ви не побачите.
Після замку варто було би перейти до розповіді про чисельні сакральні споруди Чорткова. Тим більше, що місцеві храми дивовижні, як на них не глянь. Але їм ми присвятимо другу частину нашої віртуальної мандрівки. Поки ж зупинимося на світських спорудах.
Крім замку, кожне поважне галицьке місто мусить мати ратушу. Чортків у цьому питанні серед передовиків. Ратуш тут аж дві – “Стара” та “Нова”.
“Стара” ратуша височіє там, де їй і належить – на площі Ринок. Це одна з головних візитівок Чорткова. У путівниках її зазвичай датують ХІХ століттям, але то не зовсім так. У позаминулому столітті звели лише двоповерхові торгові ряди. А от сама ратуша з годинником і флюгером-півником – набагато молодша. Її збудували 1908 року за ініціативою тодішнього бургомістра Людвіка Носса.
Передусім у вічі впадає оригінальний стиль будівлі. Такі “фахверкові” споруди характерні для середньовічних міст Німеччини, Австрії, Скандинавії тощо.
Ідея звести ратушу у такому нетрадиційному для Галичини стилі теж належить пану бургомістру, який довго навчався фармакології у Данії та Швейцарії, де закохався у романтичні “фахверкові” будинки.
Цікавим є й унікальний дзигар на вежі, створений бернським (Швейцарія) годинникарем Френкалем Готтеншафтеном.
“Нова” ратуша не набагато молодша за “Стару”. Її звели в 1926–1930 роках у стилі конструктивізму. Нині тут міститься Чортківська міськрада.
На площі перед “Новою” ратушею стоять одразу три пам’ятники. Домінує, звісно, Тарас Шевченко. До честі чортківчан, їхній бронзовий Кобзар – не традиційний похмурий вусань, а молодий художник. Пам’ятник зведено по-європейські – без характерного для “совка” височенного постаменту.
Поруч із Шевченком – симпатична кована лавочка, на спинці якої красуються найголовніші архітектурні пам’ятки Чорткова. На честь чого тут втулили такі незвичні вуличні меблі, з’ясувати не вдалося. Наразі лавочку облюбували місцеві молодята, які після “штампу в паспорт” приходять сюди провести фотосесію, залишити автографи та повісити замок. Судячи з незначної кількості останніх, можна припустити, що традиція ця зовсім нова.
Третій монумент – хрест із блискучої нержавійки, встановлений на честь 1000-ліття хрещення Руси-України. Позаду хреста височіють щогли з прапорами України та Євросоюзу. Натяк на те, що, щойно охрестившись, ми стали частиною Європи?
Любов місцевих мешканців до монументальної пропаганди впадає в очі. На пам’ятники та меморіальні таблиці наштовхуєшся у найнесподіваніших місцях. Більшість із них є традиційними для Галичини – як пам’ятник Степанові Бандері чи командиру куреня УПА “Сірі вовки” Петрові Хамчуку.
Як у багатьох містах України, є в Чорткові і пам’ятник “чорнобильцям” – чимало чортківців встигли отримати свою “дозу” під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Чорнобильський монумент стоїть біля місцевої пожежної частини. Він – домашній, душевний, а щодо художньої вартості – про смаки не сперечаються.
Набагато цікавішим є інший пам’ятний знак, присвячений чортківським вогнеборцям. Він стоїть посеред самої пожежної частини. Це звичайна пожежна помпа, яка гасила пожежі ще за “бабці Австрії”. До речі, сам штаб місцевих рятувальників теж “антикварний” – зведений ще за цісаря.
“Хрест Свободи”. Подібні (але не такі модернові) масово встановлювали на Галичині в пам’ять про скасування панщини (1848). Був такий хрест і в Чорткові, але його знищили комуністи. 1991 року замість знищеного встановили нового. Напис свідчить: “В пам’ять про скасування кріпосного права. 1848-1991 рр.”. Розпад СРСР у 1991 році прирівняно до скасування панщини у 1848-му? Тільки так можна логічно розтлумачити цей напис.
Історія з “Хрестом Свободи” мала своє несподіване продовження і стала поштовхом до створення найоригінальнішого пам’ятника Чорткова. Такого, зауважимо, немає ніде в Україні.
Місце, де стояв автентичний “Хрест Свободи”, люди шанували і по тому, як комуністи знищили пам’ятник. Наприкінці 1980-х тут навіть встановили дерев’яного хреста. Потім, уже в 2000-х, копаючи землю, робітники знайшли уламок того самого, автентичного хреста. Саме цей фрагмент із розп’яттям використав у своїй композиції київський скульптор Олексій Степанов, створивши композицію “Ангел з хрестом” (її відкрили у жовтні 2010 року).
Гуляючи Чортковим, варто не лише озиратися навсібіч, аби не пропустити яку цікавинку, але й пильно дивитися під ноги. Там теж трапляються музейні скарби. Наприклад, каналізаційні люки ще польських часів.
Стосовно слідів Польші та Австрії. Нещодавно, під час ремонту торгових рядів (тих самих, де “стара” ратуша) під шарами старої фарби та тиньку відкрили рекламні написи польською мовою. На превеликий жаль, знахідку знову зафарбували. На останнє автор поскаржився волонтерам із “Громадського Майдану” (тим самим, що з палацу цадика). Мовляв, хотілося би сфотографувати, але вже ніяк… І хлопці погодилися показати не менш цікаві написи, відомі лише місцевим.
Напис виявився справді дуже цікавим і, як з’ясувалося, про нього в краєзнавчій літературі – від солідних досліджень до мандрівничих блогів – немає жодної згадки. Що й зрозуміло – заїжджі краєзнавці до цього місця зазвичай не доходять, та й на напис звертаєш увагу, лише коли у нього ледь не пальцем тицьнули. А для місцевих – це звична з дитинства деталь краєвиду, у якій ніхто не бачить ознак дива. Отже, місцевий ексклюзив.
Напис прикрашає шлюз. Останній і без напису – суперовий. У старому “індастріалу” є щось, що заворожує: величезні чавунні шестерні, вали, муфти, черв’ячні передачі, заклепки…
Польськомовний напис на бетонній основі шлюза сповіщає: “Шлюз “Анеля”. Збудований у 1938 році. Виконавці – Ян Баланік і син. Станиславів, вул. Дашинського, 9. Технічний керівник – інж[енер] К.П…цький [нрзб], Львів, вул. Потоцького, 67» (тепер це вул. Генерала Чупринки – прим. “Збруча”).
Шлюз “Анеля” – дуже мило. Цікаво було би дізнатися, хто ж була та пані чи панночка Анеля, на честь якої назвали споруду. Мабуть, була дуже гарна!
Шлюз цей збудували (модернізували?), швидше за все, у рамках перетворення Чорткова на курорт, рівний тодішнім Заліщикам – був такий амбітний проект, якому перешкодила війна.
Варто наголосити, що через Чортків Серет пливе досить глибокою балкою. Коли шлюз перекривали, вода цю балку затоплювала, і панство могло гуляти вздовж самісінької води мальовничою набережною. Це добре видно на старих світлинах. Звісно, довелося при цьому витратитись на зміцнення берегів. Залишки чималих дубових брусів де-не де видніють досі.
