Трагічна звістка з війни знову прийшла на Тернопілля. 23 травня біда постукала у двері оселі Приймаків із Білокриниці Зборівського району. Їхній 32-річний син Василь загинув від снайперської кулі під Красноармійськом Донецької області. Куля влучила в голову і пройшла навиліт. Того дня він стояв у караулі, з якого, на жаль, не повернувся…
«Васильку, синку, може, не підеш?»
Василь Приймак був військовослужбовцем. Після закінчення Зборівського технічного коледжу, де здобув фах електромонтера, у 2001-ому році його призвали до армії. Служив у військовій частині у Львові. Там і залишився на контрактній основі, а у 2008-ому перевели до міста Жовква, що в тій же Львівській області. Звідти й вирушив на війну вранці 25 січня. У званні сержанта служив автомеханіком у 66-ій аеромобільній бригаді.
Василь часто телефонував додому, але про місце перебування не повідомляв. Лише коли прийшов у відпустку перед Великодніми святами, розповів, що весь цей час був на Донеччині. Вважав за непотрібне засмучувати батьків гіркою правдою. Тато розумів сина і підтримував, як міг, а мама тихо молилася, щоб Бог вберіг її дитину від біди. Дві молодші дочки, Надія і Галина, зі своїми сім’ями мешкають окремо, тож Василь був єдиною опорою в хаті.
Коли 10 травня повертався на фронт, батько, ніби передчуваючи лихе, просив: “Васильку, синку, може, не підеш?” “Тату, якщо не піду я, то комусь іншому доведеться піти…” – тихо промовив і міцно обійняв батька на прощання. А вже через два тижні ворожа куля обірвала молоде життя…
Востаннє Василь говорив з рідними 22 травня, а вже наступного дня зв’язок був відсутній. Два безкінечних дні мати не випускала телефона з рук, чекала, що син відізветься… Але в неділю ввечері, 24 травня, сільський голова і районний воєнком принесли страшну звістку…
Замість визнання – підла брехня…
– Неможливо передати, яка це для нас втрата, – сумно зітхає батько бійця Ярослав Іванович. – Василько, я завжди так його кликав, був золотою дитиною, не пив, не курив, був спокійним, добрим, веселим… Кого не запитай – ніхто про нього слова кривого не скаже. Вдома теж у всьому допомагав. Я переніс у 2003-ому році інсульт, то Василько забороняв мені щось важке робити. “Сядьте, відпочиньте, я сам з усім впораюся”, – казав. Щоп’ятниці відпрошувався додому, щоб нам з мамою допомогти. Дуже любив бджолярство, був пасічником від Бога…
26 травня тіло загиблого бійця із Дніпропетровського моргу доправили літаком до Тернополя, а звідти вже мікроавтобусом – до Білокриниці.
– Нам ніхто нічого не розповідає про обставини загибелі Василька, – з гіркотою у голосі каже Ярослав Іванович. – У Дніпропетровському морзі судмедексперт написав причину смерті – “навмисне самоушкодження пострілом із ручної вогнепальної зброї”. Коли сина привезли, то в нього на очах і на підборідді були пов’язки. У церкві ми зняли пов’язку з очей і побачили, що від ока аж до потилиці голова розтрощена – її просто зшили. А на цвинтарі перед тим, як зачинити труну, ніби якесь батьківське чуття спонукало зняти ще й підв’язку з підборіддя. І підборіддя у сина теж було зшите! Скажіть, як він міг сам застрелитися, коли прослужив 14 років в армії?! Абсурд, це просто в голові не вкладається… У нього є нагороди, ним усі пишалися… Кажуть, що таке написали навмисно, щоб не виплачувати матеріальної допомоги. Але хіба нам, батькам, які поховали свого молодого сокола, потрібна та нещасна допомога? Хай би тільки не оскверняли імені сина, більше нічого не хочу… (плаче – авт.).
Поховали Василя Приймака 27 травня у рідному селі. Не злічити скільки людей прийшли провести в останню путь Героя і віддати йому шану. Прийшли і бойові побратими, і військові товариші, і одногрупники, і однокласники – всі, хто знав і не знав Василя. Під вигук “Герої не вмирають!” несли бійця вздовж селом до цвинтаря, де товариші по службі відсалютували, як належить, коли ховають побратима…
