У Непалі – переважно гірській країні упродовж року працював 23-річний випускник Тернопільського місіонерського інституту Андрій Славінський, пише “20 хвилин”.
Молодий чоловік викладав там у християнській школі і повернувся в Україну перед нищівними землетрусами. Згодом Андрій планує повернутися до Непалу.
Постійно стежить за новинами
– Моя віза на перебування у Непалі закінчилася, і я мав повертатися додому. Загалом на початку землетрусів я працював у рівнинній частині Непалу, на її південному сході. Цю територію не так трясе, як гірські райони, було чути легкі поштовхи, – розповідає чоловік. – Коли ми були у столиці – Катманду, на п’ятому поверсі, стався черговий землетрус. Похитало дуже сильно, але Бог вберіг нас… Тож заради безпеки ми ночували на футбольному полі, під брезентом…
Катманду також не належало до епіцентру лиха, але й там поштовхи були відчутні. Тож непальці, як і жителі інших країн, де землетруси повторюються, у таких випадках покидають житла – вони можуть легко завалитися. Люди виходять на відкриті місця.
– Ми трішки намокли, бо брезент був замалий для нашого гурту, – продовжує Андрій. – А людей на стадіоні щогодини більшало. У райони, що особливо сильно постраждали, ми не їздили, бо наші друзі за нас дуже хвилювалися і не дозволили цього зробити.
Андрій Славінський, як і його колеги, що були у місії у Непалі, стежить за останніми подіями.
– 12 травня знову стався землетрус, – говорить чоловік. – У Непалі зараз перебувають місіонери з інших місіонерських інститутів. Я збираюся через деякий час їхати туди знову.
Газ – у балонах, вода – каламутна
Шлях Андрія Славінського у місію, за його словами, був поступовим.
– Не було якоїсь переломної ситуації. Це просто особисте рішення, над яким я багато думав. У сім’ї раді, що я вирішив так жити. Я просто хотів бути корисним іншим людям, – розповідає місіонер. – У 2008-му закінчив технікум, за спеціальністю я – будівельник. А в жовтні 2013-березні 2014-го навчався у Місіонерському інституті в Тернополі.
Хоча Андрій спершу припускав, що поїде до Африки, йому судилося працювати саме в Непалі.
– У християнській школі я навчав 4-6-річних дітей різних предметів, усіх, крім непальської мови, – говорить він. – Отож п’ять днів на тиждень ми навчалися звичайних предметів, а на шостий день я мав час, аби розповідати їм про Бога.
Умови життя у Непалі дуже сильно відрізняються від тих, що в Україні, пригадує місіонер. Приміром, густота населення удвічі більша, ніж у нас. Газ місцеві жителі купують у балонах, вода – дуже каламутна, і її доводиться пропускати через пісок, вугілля або щебінь для фільтрації, електрику часто вимикають заради економії.
– Спершу мені було важко. Електрики, наскільки пам’ятаю, не було 50% часу. І холодильник, який у нас стояв, не працював. Ми ним не користувалися, – пояснює чоловік.
Непальці дуже доброзичливі
Певні труднощі для місіонерства створював і мовний бар’єр. Проте йдеться аж ніяк не про брак знань з мови.
– Мене вразило, що на будь-якому рівні – від малого і до старого – там можна знайти тих, хто спілкується англійською. Іноді мені навіть було за себе соромно, – посміхаючись, продовжує Андрій. – Узагалі діти там дуже прагнуть знань.
Напевно, тому, що країна небагата, а освіта дозволяє вибитися у люди. Непальці дуже доброзичливі. Ми там живемо у селі. У селах, як і в Україні, люди більш відкриті, ніж у містах.
– У Непалі я зрозумів, що рік – це дуже малий період для налагодження стосунків із сусідами, для ефективної роботи, – підсумовує Андрій Славінський. – Тому думаю, що пробуду тут місяць-два, і поїду знову. Непальці не проти, щоб до них приїжджали. Непальці цінують туристів.
