Про подробиці бою, у якому загинув наш земляк Михайло Григоришин, розповідають волонтери із Борщева, передає TeNews.
Коли тіло 25-річного Михайла Григоришина привезли у Борщів, якась заплакана старша жінка сказала, глянувши на фото бійця: « Боже, та він такий гарний, як Ангел!». Чоловік, що стояв поруч, відповів їй: « Як бачите, і Ангели з війни не повертаються…». Цей діалог двох людей чомусь гострим мечем врізався у пам,ять. Із фото з чорною стрічкою дивився на усіх нас усміхнений хлопець зі світлим поглядом блакитних очей і таким же світлим обличчям. Такі мали б жити, а не вмирати…
Михайлові Григоришину із Панівців, що на Борщівщині 28 квітня мало б виповнитися 25 років. Два роки тому закінчив юридичний факультет Чернівецького університету, після мобілізації у квітні минулого року служив у 51-й, пізніше у 128-й гірсько-піхотній бригаді. Пройшов усі найгарячіші точки АТО в Іловайську, Мар,їнці, Антонівці, Донецьку, Дебальцевому. У цих боях відзначився як безстрашний воїн, адже на своїх плечах виносив із поля бою тіла загиблих, а також поранених побратимів, рятуючи їх життя. Після Іловайського котла чудом залишився живий і уже як Герой повернувся у короткотермінову відпкстку у рідне село. Радості матері не було меж, але і тривога не полишала жінку. Керівник Волонтерського руху проти війни «Воля-Борщів» Володимир Яворський розповів мені, як мати не хотіла відпускати його назад на фронт. Плакала, просила і навіть забороняла. Але Михайло сказав коротко: « Я все одно поїду!». Ось так, без пояснень і зайвих слів справжні Герої ідуть на війну. Але, очевидно, материнське серце відчувало щось недобре.
Коли 51-шу бригаду розформували, Михайло був переведений у 15-й окремий батальйон 128-ї гірсько-піхотної бригади. 30 січня на шостий блокпост , із позивним «Віталька» в селі Чорнухіне, що неподалік Дебальцевого, на малочисельний підрозділ Михайла, який використовував тільки стрілецьку зброю, почався наступ сепаратистів із використанням танків. Майже дві доби тривав нерівний бій. 31 січня у дзот наших бійців із боку противника попав снаряд, який і забрав життя двох воїнів: Михайла Григоришина та його побратима Сергія Матусевича з Київщини.
Майже весь день борщівські волонтери тримали зв,язок з бійцями, які вели цей бій і змушені були відступити, забравши поранених. Найважче нашим хлопцям було вивезти загиблих із захопленої території. З цього моменту і почалась епопея пошуків наших вояків.
Довший час волонтери розшукували їх. Це була важка і титанічна праця. Волонтери з Борщева, Дніпропетровська, друзі, родичі, однокласники долучалися до пошуків, обдзвонювали морги і сільські ради населених пунктів у зоні АТО, державні установи. Звертались до СБУ, Міністерства оборони, заручились підтримкою різних волонтерських та громадських формувань, виходили на комендатури і сільські ради вже захоплених населених пунктів узоні АТО, переглядали відео, відзняті бандитами з місць баталій.
Два з половиною місяці жевріла надія на те, що Михайло живий, можливо, припускали, він у полоні. Лише на початку березня завдяки великій роботі волонтерів, які спеціалізуються на розшуку загиблих і зниклих, вдалося встановити, що нашого Міші немає серед живих. Це підтвердилось після процедури упізнання у Дніпрпетровському морзі лікарні ім. Мечнікова.
– Знаємо, що під час того бою Михайло спас багатьох своїх побратимів, а от свого життя не зберіг, – розповідає Володимир Яворський. – Ми завжди тримали усе під контролем. За нашого сприяння, натиснувши через наших київських волонтерів на Генштаб, хлопці отримали підкріплення на полі бою, – розповідає Володимир Яворський. –Я знав Мішу особисто і був останнім із борщів,ян , хто бачив його живим.. То був такий веселий, чуйний і скромний хлопець, справжній боєць. Таких мало. Пригадую, ми йому придбали бушлат, а він відмовляється брати його, каже, що «забагато уваги до нього одного» і що то дуже дорога річ. Довелось пояснювати, що то наша волонтерська робота така – забезпечувати земляків на передовій усім необхідним та й зима на носі. Тільки тоді він погодився його надягнути.
Указом Президента України Михайла нагородили посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня, але досі ще нагороди батькам не вручили.
У Борщеві із загиблим Героєм прощалися усі жителі. При в,їзді у місто тіло бійця зустрічали учні шкіл, студенти коледжу, працівники установ і прості жителі. Усі стояли на колінах і плакали. Панахиду за упокій нашого земляка відправили отці Богдан Боднар та Іван Яворський. Під колеса автівки, у якій везли тіло Михайла Григоришина люди кидали квіти, а узбіччя головної вулиці С. Бандери було викладено лампадками у знак шани і пам’яті.
20 квітня Михайла Григоришина із почестями поховали у рідному селі Панівцях. Нагадаю, він став другим серед наших земляків після Петра Андруника із Мельнице-Подільської, кого ми втратили на цій війні. Вічна пам,ять Героям! І Вічна Слава!
